Вівторок. Оглядав дуже великий водоспад. Мабуть, це найкраще з усього, що є в моїх володіннях. Нове створіння називає його Ніагарським — чому саме так, щось ніяк не збагну. Каже, начебто він так виглядає. Хіба ж це достатня підстава? Дурна примха, та й годі. Сам я не можу нічого назвати. Нове створіння називає усе підряд, перш ніж устигну й рота відкрити. І до всього одна й та ж мірка: воно так виглядає. От узяти хоча б додо. То, каже, варто лише глянути на нього, і відразу ясно, що «він викапаний додо». Нічого не вдієш, доведеться йому так і називатись. Я вже втомився перейматись цим — марна річ. Додо! Та він схожий на додо не більше за мене!
Середа. Поставив курінь від дощу, але не маю в нім спокою. Нове створіння влізло туди. А коли спробував витурити його, пустило воду з тих отворів, крізь які дивиться, і заходилося витирати їх тильною стороною своїх лап, та ще й галасувати почало химерно, як ото інші тварини галасують, коли яке горе нападе. Та дарма! Аби тільки не говорило! Воно меле язиком без угаву. Може здатись, наче я наговорюю на бідолашне створіння,— але ж ні, нічого такого і в гадці не було. Просто я не звичний до людського голосу, і тому кожен новий звук, що зривається в незворушну тишу цієї дрімотної глушини, ріже вухо і здається фальшивим. А цей новий звук так близько від мене — прямо за плечима, над самим вухом, то з одного боку, то з другого. А я звикнув лише до шуму, який долинає з певної відстані.
П’ятниця. Гарячкове роздавання імен триває, незважаючи на всі мої заперечення. У мене була дуже гарна назва для моїх володінь, милозвучна і лагідна — Райський сад. Про себе я ще його так називаю, але вже не вголос. Новоявлене створіння каже, що все це ліси, скелі та краєвиди,— отже, нема нічого спільного із садом. Каже, що це виглядає як парк і що це таки парк. Згодом, не порадившись зі мною, воно перейменувало мій сад на парк Ніагарського водоспаду. Що ж це діється? Вже й напис узявся:
ПО ТРАВІ НЕ ХОДИТИ!
Життя моє вже не таке щасливе, як було.
Субота. Нове створіння споживає забагато фруктів. А що ж ми потім будемо їсти? І знову «ми» — це ж його словечко; тепер уже й моє, бо ж чув його на кожнім кроці. Добрячий туман сьогодні. Сам я не виходжу надвір, коли туман. А нове створіння виходить. Виходить за будь-якої погоди, брьохається в калюжах і наносить у хату грязюку на ногах. Ще й до того балакає. А як затишно тут було колись!
Неділя. Якось перемучивсь. Цей день щораз нудніший. Його було вибрано минулого листопада і призначено днем відпочинку. В мене раніше таких днів було аж шість на тиждень. Ранком бачив, як нове створіння пробує збити яблука із забороненого дерева.
Понеділок. Нове створіння назвало себе Євою. Що ж, я не заперечую. Каже, що так його можна гукнути, як захочу, щоб воно прийшло. Тоді я кажу, що це вже занадто. Це слово явно піднесло мою репутацію в очах створіння; а й справді — вагоме, міцне слово; ним довго можна користуватись. І ще воно каже, начебто, воно не воно, а вона. Дуже сумнівно, але мені все одно, чи воно, чи вона. Про мене хай буде вона, аби тільки дала спокій і не докучала балачками.
Вівторок. Вона засмітила усю долину різними непристойними назвами та образливими знаками:
ДОРОГА НА ВИР
ДОРОГА НА ЦАПИНИЙ ОСТРІВ
ДО ПЕЧЕРИ ВІТРІВ — СЮДИ
Каже, що з цього парку міг би вийти нічогенький літній курорт, якби ж то ще й народ підібрався. Літній курорт — ще одна її новація, пусте слово, не більше, за ним нічого не стоїть. Бо що таке літній курорт? А втім, краще її не питати — адже потім нізащо не спиниш.
П’ятниця. Напосілась на мене, щоб я перестав спускатись водоспадом. А що ж тут поганого? Каже, що її кидає в дрож. Нічого не розумію. Я завжди цим займався, завжди любив пірнати — тут тобі і приємне збудження, і прохолода. Я вважав, що водоспади якраз на те й створені. Ніякої іншої користі, мені здається, від них немає — а для чогось же вони існують? Вона каже, що вони створені просто для пейзажу — як ото носороги і мастодонт.
Я спустився водоспадом у бочці — недогода їй. У діжці спустився — теж недогода. Переплив було вир і пороги в костюмі з фігового листка. Костюм, звичайно, добряче потріпався. І знов тобі надокучливі нарікання на мою марнотратність. Нема тут мені життя. Переміни місця — ось чого мені треба.
Субота. Втік минулого вівторка вночі, два дні був у дорозі і знов поставив собі курінь у віддаленій місцині, ще й сліди свої позатирав як міг. А вона таки вистежила мене з допомогою тварюки, яку приручила і називає вовком. Прийшла, здійнявши, як і колись, жалюгідний галас і пускаючи ту саму воду з отворів, крізь які дивиться. Я змушений був повернути додому з нею, але при нагоді переселюся знову. Вона береться за безліч нікчемних занять. Так, приміром, хоче з’ясувати, чому тварини, яких звуть левами i тиграми, харчуються травою та квітами. На її думку, сама форма їхніх зубів підказує, що вони мають пожирати один одного. Це нерозумно, оскільки чинити отак — значить убивати один одного, тобто привести сюди те, що зветься «смертю», а смерть, як мене поінформували, ще не вступила до парку.
Неділя. Якось перемучивсь.
Понеділок. Я, здається, вже знаю, для чого створено тиждень: щоб дати можливість трохи відійти після недільної нудьги. Непогана думка… Знову вона лізла на те дерево. Жбурнув грудку і зігнав її звідти. Вона каже, що ніхто ж не бачив. Мабуть, вважає це достатнім виправданням, щоб ризикувати й наражатися на небезпеку. Я їй так і сказав. Слово «виправдання» викликало в неї захват — і заздрість теж, я певен. Дуже хороше слово.
Вівторок. Вона каже, нібито зроблена з ребра, вибраного з мого тіла. Не може такого бути. Ребра в мене всі на місці… Вона страшно турбується за канюка. Каже: трава йому не смакує. Боїться, що він довго не протягне. На її думку, йому слід харчуватись падлом. Та вже муситиме обходитись тим, що є. Не можемо ж ми перевернути догори ногами усю світобудову, аби лише догодити канюку.
Субота. Вона впала в озеро учора, коли задивлялась на себе — цілими днями тільки те й робить, що дивиться у воду. Мало не захлинулась. Каже, що це досить-таки неприємна штука. І відразу ж її узяв великий жаль за тих істот, котрі живуть на глибині — їх вона називає рибами. Вона й далі нав’язує імена усьому живому, хоч ніхто цього не потребує i не озветься, якщо покликати на ім’я. А їй і байдуже — яка ж усе-таки дурка! Отож приволокла їх цілу купу вчора увечері й поклала в моє ліжко, щоб зігрілись. Я весь час до них заглядав і не скажу, щоб вони стали хоч трохи щасливіші, ніж там, у себе. От хіба що вгомонились. Увечері я повикидаю їх надвір. Не хочу з ними більше спати. Надто вони якісь холодні і слизькі, щоб лежати між них, до того ж голяка.
Неділя. Якось перемучивсь.
Вівторок. А тепер вона заходилась коло змія. Інші тварини радіють, бо вона вічно експериментує на них і не дає спокою. Та й мені легше, бо змій балакає з нею, а я тим часом можу перепочити.
П’ятниця. Вона каже, що змій радить скуштувати плоду з того дерева, мовляв, пізнаєте щось небувало прекрасне та благородне. Я відказав, що буде й інший наслідок — у світі з’явиться смерть. Отут я промахнувся, краще б змовчав. Моя відповідь підкинула їй нову думку: вона зможе врятувати заслаблого канюка, а також розподілити свіже м’ясце поміж засмучених левів та тигрів. Я порадив їй не підходити до дерева. Вона стоїть на своєму. Чую, буде лихо. Треба тікати.
Середа. Чого тільки не пережив останнім часом! Учора ввечері втік з дому і мчав на коні цілу ніч, сподіваючись нарешті вирватись поза межі парку і заховатися в якійсь іншій країні ще до початку нещастя. Але, мабуть, не судилося. Десь через годину після сходу сонця, коли саме їхав лукою, що тонула в квітах, де тисячі звірів паслися, дрімали, забавлялися один з одним як могли, раптом ні з того ні з сього зчинився страшенний рев, і в ту ж мить на луці зав’язалася страхітлива колотнеча. Кожен звір запрагнув проковтнути свого сусіда. Я знав, що це значить: Єва з’їла заборонений плід, і на світі з’явилася смерть… Тигри загризли мого коня, не звернувши жодної уваги на мій наказ припинити це неподобство. Вони б і мене, чого доброго, загризли, якби я загаявся. Та, на щастя, встиг накивати п’ятами… Натрапив на одну затишну місцину за парком і порозкошував тут кілька днів, але вона знайшла мене і тут. Знайшла і відразу назвала місцину Тонаванда, бо це, мовляв, так виглядає. Правда, я не дуже жалкував, що вона прийшла, бо тут мало чим можна поживитися, а вона прихопила з собою кілька отих яблук. Я змушений був їх з’їсти, бо таки зголоднів. Це суперечить моїм принципам, але я вже зрозумів: принципи небагато значать, хіба що ти ситий… Вона прийшла вбрана в гілляччя і жмутки листя, а коли я спитав у неї, що це за витребеньки, і, поздиравши їх, кинув на землю, вона хихикнула і зашарілась. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось отак хихотів і шарівся. Це здалося мені вульгарним і непристойним. Вона сказала, що незабаром і сам я зазнаю чогось подібного на собі. Так і сталось. Хоч який голодний, я, однак, відклав, не доївши, яблуко — найкраще з усіх, що я коли-небудь бачив, може, тому, що пізнє — і прибрався в розкидане галуззя й листя. А тоді заговорив з нею твердіше і наказав принести ще гілляччя й надалі не виставляти свого тіла напоказ. Вона послухалась, після чого ми пробрались на луку, де бились дикі звірі, зібрали деякі шкури, і я змусив її зшити пару костюмів про вихід. Вони вийшли незручні,— що правда, то правда, зате модні, а це ж для одягу найголовніше. Я вважаю, з неї непоганий товариш. Тепер, позбувшись свого володіння, я почуваю себе нещасним і самотнім, коли її немає поряд. А ще вона твердить, що віднині нам наказано в поті чола свого добувати собі хліб. Тут вона може стати в пригоді. Керувати буду я.
Через десять днів. Вона звинувачує мене, каже, нібито я винуватець нашого нещастя! Твердить, причому досить щиро i правдиво, наче змій запевнював її, що заборонений плід зовсім не яблука, а кислиці. Я відповів, що в такому разі не бачу вини за собою, бо ж не з’їв жодної кислиці. А вона відказує, ніби змій дав їй зрозуміти, що «кислиця» — лише образний вислів і насправді значить застарілий, бородатий дотеп. Я відразу збліднув, бо таки частенько жартував, щоб якось розвіяти нудьгу, і деякі з тих дотепів могли справді виявитися такими, хоч сам я щиросердо гадав, що всі вони свіжі. Вона спитала, чи жартував я саме напередодні катастрофи. Я зізнався, що таки пожартував, але про себе, не вголос. Ось як воно було. Я задумавсь про водоспад і кажу собі тихо: «Яке прекрасне видовище, коли оця величезна маса води рине вниз!» У ту ж мить блискуча думка сяйнула в моїй голові, і я відразу оформив її словесно: «А було б ще прекрасніше видовище, якби вона ринула знизу вгору!» Я мало не луснув зо сміху, коли це раптом природа наче зірвалася з цепу, в долину прийшли ворожнеча і смерть, і я був змушений тікати, рятуючи своє життя. «Отож-бо,— переможно мовила вона,— змій мав на увазі саме цей дотеп, назвавши його «першою кислицею», ще й додав, що він старий, як світ, і давно вже набив оскому.
Бідна моя голівонька, це ж я, я винен у всьому! Краще б не був таким дотепним! Щоб вона й не з’являлась, та блискуча думка!
Через рік. Ми назвали його Каїном. Вона упіймала його, коли я саме розставляв пастки на північному узбережжі озера Ері. Піймала у лісі за кілька миль від нашої землянки — може, за три-чотири, вона твердо не знає. Де в чому воно подібне до нас; можливо, й нашої породи. Вона так вважає — помилково, ясна річ. Різниця в розмірі підтверджує мій здогад, що це тварина зовсім відмінної від нас породи. Цілком можливо, що це риба. Та коли для того, щоб пересвідчитись, я занурив створіння в озеро, воно пішло на дно. Тут вона як скочить у воду, вихопила його, не давши мені довести дослід до кінця. Я все-таки вважаю, що воно риба, але їй байдуже, що це; вона не дозволяє мені встановити істину. Цього я вже не розумію. Поява нового створіння, здається, істотно змінила її вдачу. Вона стала недооцінювати досліди, ставить оте створіння вище за будь-яку іншу тварину, а чому — пояснити не може. Її розум потьмарився, я певен. Часом вона носить знайдену рибину на руках добрих півночі, коли та скиглить і проситься знов у озеро. В такі хвилини вода проступає з тих отворів, крізь які вона дивиться, вона плескає рибину по спинці, а ротом видає якісь ніжні звуки, прагнучи її вгамувати, і ще сотнею способів показує свою турботу. З іншими рибами вона поводилась зовсім інакше. Мене дуже непокоїть отака переміна. Бувало, вона носилася з тигренятами, бавилась із ними до того, як ми позбулися своїх володінь. Але ж то була тільки гра, не більше. Вона ніколи отак не переживала, коли в них болів живіт.
Неділя. Вона вже не працює в неділю, а лежить, геть знесилена. Їй подобається, коли рибина повзає по ній. Вона витворює безладні звуки, щоб забавити рибину, і вдає, наче покусує її лапки, а та сміється. Я ще зроду не бачив, щоб риби сміялись. У мене зародились сумніви. А от неділі стали мені подобатись. Цілий тиждень керівної роботи таки добре стомлює. Не завадило б запровадити ще кілька неділь. В давні часи вони були для мене нестерпні, а тепер дуже доречні.
Середа. Це не риба. Нічого не можу збагнути. Воно зчиняє несамовитий рев, коли чимось невдоволене, а коли вдоволене, каже «гу-гу». Воно не нашої породи, бо не ходить; не птах, бо не літає; не жаба, бо й не плигає; ніби й не змія, бо не повзає. Я переконаний: це не риба, хоч і не маю нагоди перевірити, чи вміє воно плавати. Увесь день воно лежить на спині, задерши ноги. Я ще ніколи не бачив тварини, яка таке витворяла б. Якось я сказав, що це для мене загадка; вона була в захопленні від цього слова, хоч і не зрозуміла його значення. На мою думку, воно або якась загадка, або ж різновид жука. Коли воно подохне, зроблю розтин, щоб дізнатися, як воно влаштоване. Я вперше в своєму житті геть збитий з пантелику.
Через три місяці. Мій неспокій не зменшується, а навпаки, зростає. Я майже не сплю. Воно перестало вилежуватись і дибає вже на своїх чотирьох ніжках. Однак відрізняється від інших чотириногих передніми лапами — вони незвично короткі, а через те випнута частина тіла якось дивно стирчить догори, на що досить неприємно дивитися. Збудоване воно майже так само, як і ми, але його спосіб пересування істотно відрізняється від нашого. Короткі передні та довгі задні ноги вказують, що воно з родини кенгуру, точніше, його особливий різновид, бо справжній кенгуру стрибає, а воно ніколи цього не робить. Взагалі дуже дивний і цікавий різновид, невідомий досі науці. Оскільки відкрив його я, то по праву зберіг за собою честь відкриття, давши йому своє ім’я. Відтепер називаю його Kangaroorum Adamiensis… Воно, певне, потрапило до нас дитинчам, бо відтоді непомірно виросло — разів у п’ять щонайменше, і тепер, коли чимось невдоволене, здатне наробити галасу разів у двадцять-тридцять більше, ніж колись. Застосування фізичної сили нічого не дає, виходить ще гірше. Довелось поміняти методу. Вона ж заспокоює його обіцянками або дає йому речі, які щойно відмовлялася давати. Як уже я говорив, мене не було вдома, коли воно з’явилось, і вона сказала тоді, що знайшла його в лісі. Трохи дивно, щоб воно було однісіньке на цілий світ, але це, мабуть, так. Я вже збився з ніг, шукаючи хтозна-скільки тижнів ще одного такого — для своєї колекції і щоб воно мало з ким забавитись. Певен, що тоді нам буде спокійніше, і його легше було б приручити. Але другого екземпляра не знайшов, навіть нічого схожого; і що найдивніше — жодних слідів. Воно ж має ходити по землі, нікуди не дінеться — а де, в такому разі, сліди? Я понаставляв близько дюжини пасток, але марна річ. Виловив геть усіх малих тваринок, а того, що треба, нема. Мабуть, вони попались у пастки просто з цікавості — подивитись, нащо там налито молоко. Ніхто навіть не скуштував його.
Через три місяці. Кенгуру росте й росте, що мене все більше дивує і непокоїть. Я не бачив ще тварини, котра б так повільно виростала. Воно вже має шерсть на голові, але не таку, як у кенгуру, а точнісінько, як наше волосся, тільки набагато ніжніше і м’якше, і не чорне, а руде. Я скоро збожеволію від таких нечуваних і примхливих метаморфоз цього невідомого зоологічного виродка. Якби ж то впіймати ще одного… Але марно сподіватись. Ясно як божий день, що це новий різновид, до того ж єдиний екземпляр. Та все ж я впіймав справжнього кенгуру і приніс додому. Думаю, воно, сердешне, так нудьгує, то хай краще буде вже таке товариство, ніж зовсім ніякого. Хіба ж воно матиме хоч краплю співчуття, таке неприкаяне серед чужих йому істот, котрі не знають ні його вдачі, ні звичок і не можуть пояснити йому, що він перебуває у друзів? І знову промах: воно аж затіпалось, коли вгледіло кенгуру, тож я впевнився, що воно зроду не бачило кенгуру. Мені шкода цієї нещасної крикливої тваринки, але як їй допомогти? Якби ж то приручити… Але про це не може бути й мови: чим більше стараюсь, тим гірший результат. Мені несила дивитись на бідне звірятко, коли воно аж заходиться плачем з горя та безнадії. Я вже хотів було його випустити, але вона й чути не хоче про таке. По-моєму, це дуже жорстоко і зовсім на неї не схоже. А втім, вона, може, й має рацію. Адже де гарантія, що воно не стане ще самотнішим? Бо коли вже я не можу знайти йому пари, то хіба саме собі знайде?
Через п’ять місяців. Це не кенгуру. Бо воно підводиться, вхопившись за її палець, і робить кілька кроків на задніх ногах, а далі падає. Можливо, це різновид ведмедя, правда, без хвоста (поки що) і шерсті, хіба що на голові. Воно не перестає рости, що дуже мене дивує. Адже ведмеді виростають набагато швидше. Ведмеді небезпечні (після тієї катастрофи), і я не допущу, щоб оцей швендяв поблизу без намордника. Запропонував дістати для неї кенгуру, коли б вона захотіла випустити цього на волю, але нічого не вийшло. Певне, вона заповзялася втягти нас у безглузду авантюру. Вона була зовсім інша, поки не втратила глузд.
Через два тижні. Я оглянув його рот. Поки що небезпеки нема: у нього лише один зуб. Він досі безхвостий. Галасує ще завзятіше, особливо вночі. Я вже дома не ночую. Однак приходитиму щоранку на сніданок і перевірятиму, чи не з’явились нові зуби. Бо коли в нього виросте повна пащека зубів, йому доведеться все-таки забиратися геть — з хвостом чи без хвоста. Зрештою, ведмедеві не конче мати хвоста, щоб являти собою грізну небезпеку.
Через чотири місяці. Близько місяця полював і рибалив у місцевості, яку вона чомусь називає Бізон,— може, тому, що там немає жодного бізона? Тим часом наш ведмідь навчився дибати самостійно на задніх ногах і говорити «мома» і «тото». Це, безперечно, абсолютно новий різновид. Ці звуки можуть скидатися на слова чисто випадково, вони не мають ніякого сенсу; але навіть і в такому разі це річ унікальна, бо жоден ведмідь їх не вимовить. Усі ознаки — імітація мови, майже цілковита відсутність шерсті, а також відсутність хвоста — переконливо свідчать, що маємо справу з новим різновидом ведмедя. Подальше його вивчення може виявитися надзвичайно цікавим. Тим часом вибираюсь у далеку подорож на Північ для найпильнішого обстеження тамтешніх лісів. Десь мусить знайтися ще один такий екземпляр, а той, що у нас, уже не буде таким небезпечним у товаристві свого родича. Вирушаю негайно, але спершу одягну на нього намордника.
Через три місяці. Полювання було дуже й дуже виснажливе. І геть невдале. А вона тим часом, не виходячи з дому, піймала ще одного! Треба ж мати таке щастя! А я міг нишпорити по тих лісах ще сотню років і нічого не знайти.
Наступного дня. Порівнював новознайденого зі старим. Нема жодного сумніву, що вони однієї породи. Я хотів зробити з одного з них опудало для своєї колекції, але вона чомусь не дозволила. Довелося відмовитись від свого наміру, хоч, гадаю, варто було наполягти. Бо всяке може трапитися — а раптом вони втечуть? Це буде величезна втрата для науки. Старший став більш ручним, може сміятися і говорити, як папуга,— мабуть, завдяки тому, що багато часу проводить у товаристві папуги й до того ж володіє високорозвиненим даром наслідування. Я здивуюсь, коли виявиться, що це новий різновид папуги. А втім, я не мав би дивуватись, пам’ятаючи про всі його химерні перетворення з тих найперших днів, коли воно ще було рибою. Нове створіння так само потворне, як було попервах старше. Своїм забарвленням воно нагадує сире м’ясо з якимсь сірувато-жовтуватим відтінком, має таку ж чудну голову без шерстяного покриву. Вона називає його Авель.
Через десять років. Це хлопчики. Ми взнали це вже давно. Для нас було загадкою, що вони з’явились на світ такими мізерними і недосконалими за формою,— ми просто не були до цього підготовлені. У нас уже є й дівчатка. Авель загалом непоганий хлопець, а от Каїнові краще було б залишитися ведмедем, це пішло б йому тільки на користь. Проживши з Євою стільки років, бачу, що спочатку недооцінював її: краще жити поза Раєм з нею, ніж без неї — в Раю. Колись я вважав, що вона надто багато говорить, а тепер мені було б сумно, якби її голос замовк і назавжди зникнув з мого життя. Благословенна кислиця, що звела нас докупи й дала мені пізнати до кінця її добре серце та лагідну вдачу.
Переклав Віктор Ружицький.
Розчепурений жевжик, «з молодих, та ранній», усівся на стілець, який я йому запропонував, повідомив, що він пише для «Щоденної грози», і додав:
— Сподіваюсь, ви не з лякливих. Я хотів би взяти у вас інтерв’ю.
— Як ви сказали?
— Інтерв’ю.
— А-а! Розумію. Так-так. Гм! Так-так.
Того ранку я почував себе не дуже добре. Голова була наче в тумані. Однак я підійшов до книжкової шафи і, порившись у ній шість чи сім хвилин, вирішив, що пора звернутися по допомогу до гостя.