— У мене немає, — сказав я.
Я готовий був заприсягтися, що Панафідін полегшено зітхнув. Одсунувши аркуша, мовив з холодною усмішкою:
— Ваші експерти помилилися. Це артефакт. — І поблажливо пояснив: — Штучний факт, наукова помилка, небилиця.
— Чому? — насторожено спитав я, абсолютно чітко помітивши розтягнутий на кілька миттєвостей перепад настрою Панафідіна.
— Тому що такої речовини, на жаль, ще не існує. — Панафідін кивнув на аркуш із ескізом формули. — Ця штуковина називається «П'ять-шість диметиламінопропиліден-десять-сімнадцять-дигідрооксибен-зоциклогептан гідрохлорату». Схоже на сильнодіючі ліки триптизол, але, мабуть, у багато разів сильніше за рахунок амінових груп…
— Як це ви можете запам'ятати таке? — з щирим подивом запитав я.
— По-перше, я читаю по формулі, — усміхнувся Панафідін. — По-друге, ми самі займаємося цим. Досить давно. Й, на жаль, поки що безрезультатно.
— Тобто ви хочете сказати, що науці невідома ця речовина?
Очевидно, я сказав щось не так, бо Панафідін знову — ледь помітно — усміхнувся й пояснив:
— Хімікам відома ця сполука, але тільки на папері. Отримати її, бодай лабораторно, «ін вітро», нам поки що не вдається.
— Чим тоді пояснюється ваш інтерес до цієї сполуки?
— За нашими уявленнями, це транквілізатор гігантського діапазону дії. Існування таких ліків могло б зробити революцію у психотерапії…
— У чому відмінність його від існуючих транквілізаторів?
Панафідін задумливо покрутив пальцем на столі запальничку — красиву обтічну дрібничку, схожу на кораблика, — уважно подивився на мене:
— Очевидно, ви в цих питаннях не зовсім компетентні, тому я постараюся спростити все до схеми. Суть полягає в тім, що двадцять років тому доктор Бергер випустив із пляшки джина, якому вчені дали назву «транквілізатор», тобто «заспокійливий». Почалась ера прямого впливу хімії на психічний стан людини. Загалом то було виключно своєчасне відкриття, адже неминучі шкідливі наслідки науково-технічного прогресу — розумові перевантаження, шалений потік інформації, рівень шуму, загальний темп життя — все стало випереджати здатність нашої психіки пристосовуватися до перемін у світі.
Задзвонив телефон.
— Даруйте, — сказав професор і зняв трубку. — Панафідін біля телефону. А-а! Скільки літ, скільки зим! У наш час, щоб дружити, треба або сусідами бути, або разом працювати… Якщо хочеш, приїжджай сьогодні на стадіон «Шахтар», там чудовий корт… Ні, я на «Хімік» не їжджу — нецікаво. Ну й чудово! До вечора, обіймаю. — Панафідін опустив «трубку на важіль і без найменшої паузи продовжив: — Наслідком відставання нашої психіки від прогресу стали нервові перевантаження, депресія, непояснимі страхи. Й тут з'явилися транквілізатори, що знімають отакі явища. Природно, що вони стали широко застосовуватися у всьому світі…
Я перебив Панафідіна:
— На які органи впливають транквілізатори?
Панафідін чиркнув запальничкою, закурив сигарету, дмухнув, одганяючи від себе сизу хмарку диму, відтак неквапно сказав:
— На лімбічну систему — є така поміж великими півкулями мозку і його стволом. Грубо кажучи, саме тут народжуються людські емоції. Отож після відкриття Бергера хіміки, психіатри та психологи почали шукати по всіх напрямах аналогічні ліки.
— Ви сказали: «хіміки почали шукати». Що, підбирати навпомацки? — запитав я.
— Ну, не зовсім так. Точніше, навіть зовсім не так. Звичайно, елемент сліпого пошуку присутній у будь-якому експерименті, але ми добираємо речовини одного класу й групи. І препарат ми шукаємо із заздалегідь запрограмованими властивостями.
— І ось це, — я кивнув на аркуш із формулою, — мусить реагувати по заданому механізмові.
— Так, ми твердо розраховуємо на це. Але, на жаль, речовина ця перебуває поки що лише в межах наших наукових планів і побажань. Інтерес хіміків і лікарів до неї такий, що ще не отриману сполуку вже охрестили — ми називаємо її метапроптизол. От тільки отримати його ще нікому не вдалося, принаймні за моїми відомостями, а ми стежимо за всією світовою літературою в цього питання.
Я запитав:
— А чому ви вважаєте, що такі ліки вробили б революцію?
— Хм! Постараюся пояснити популярно. Ви пам'ятаєте казку про царівну Несміяну?
— Ну?
— Царівна була печальна, пригнічена, нещасна. І ніколи не сміялася. Потім з'явився Іван-царевич, дав їй щось там, чарівну ягоду, чи що, не пам'ятаю. І Несміяна засміялась. Уловлюєте?
— Ні поки що…
— Міфи грунтуються на важливих істинах. Дівчинка Несміяна була психічно хвора. Іван царевич дав їй якийсь невідомий транквілізатор — і вона одужала. Так виник міф. А дійсність… ну що вам сказати? З допомогою великого транквілізатора можна було б приборкати гіпертонію, виразки, депресії, неврози. Шизофренію, врешті-решт. Та головна сутність ліків у тому, що вони знімали б повністю людські нервові перевантаження. Людина була б врятована від таких станів, як страх, переляк, пригніченість.
— Он як це, виявляється, просто, — сказав я. — Науці залишається тільки отримати ліки — й порядок. Розкрити, так би мовити, таємницю Івана-царевича…
— На жаль, це не так просто. Справа в тому, що ми поки що й самого Івана кепсько знаємо. Людство зазналося від своїх мікроскопічних наукових перемог. Людину розпирає гордість від того, що вона тьопає по Місяцю, спустилася на дно океану, піймала заледве не в долоню нейтрино. Але про саму себе людина не знає майже нічого. Майже нічого або катастрофічно мало…
Я підняв руки:
— Не розчаровуйте мене. Я був кращої думки про досягнення медицини.
— Не треба розуміти мене занадто буквально. Сучасна наука не поділяє точки зору Заратустри, який вважав печінку місцезнаходженням усіх пристрастей і прикрощів. У нас інша позиція. Одначе, якщо оцінювати світ достатньо тверезо, не вельми далеко ми відійшли від цих уявлень.
Я усміхнувся:
— У вас ставлення до людської істоти ще простіше, ніж у патологоанатома.
Панафідін знизав плечима:
— Звідки ж йому взятися, іншому ставленню?..
Задзвонив телефон. Панафідін вибачився і взяв трубку.
— Володимир Петрович! Я вас вітаю. Звичайно, пам'ятаю про все й підтверджую: за позику віддяка. Так, так, так, це я розумію. Але й ви мене зрозумійте — мені також треба лавірувати. Особисто я готовий бути опонентом хоч завтра, а обіцяти свою контору як опонуючу організацію — не можу… А я вам і кажу прямо й чесно: так за мої труди мені і шана і огуда, а так — на дядю чужого робота. У мене й без того з часом сутужно, бракувало іще, аби хтось на моєму хребті в рай уїжджав… Це будь ласка думайте. Обіймаю вас, мій дорогий… — він поклав трубку й гмукнув: — Іч, які діячі, дурників шукають. Ну гаразд, ви нарікали на спрощеність…
— Не будемо сперечатися, — сказав я примирливо, бо зрозумів, що дискусія може завести нас занадто далеко. Я взяв аркуша з намальованою страхітливою формулою, подивився на нього, й було це мені зовсім незрозуміло. — Олександре Миколайовичу, ви сказали, що за формулою речовина схожа на триптизол. Яка, судячи з ваших спостережень, доза триптизолу була б потрібна, щоб здорова людина, прийнявши її, через десять — п'ятнадцять хвилин втратила свідомість?