Пачкаліна задивилася на Олега Могилевського за кличкою Портвейн. Обличчя вродливе, м'яко, густі темні кучері до плечей, припухлі губи, великі чисті очі в пухнастих дівочих віях, кокетливий нахил голови… Бракує тільки напису в завитушках: «Люблю свою любку, як голуб голубку»…
Ніжний вродливець оцей не так давно нагледів одної діяча — завідуючого плодоовочевою базою. І вирішив «узяти» його професіонально. З дружками своїми влаштував за ним невідступне стеження, фотографував машини з овочами, які, за його розрахунками, йшли «наліво», одне слово, досьє на нього оформив, як у відділі боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією. Одного чудового дня прибуває до завідуючого додому, з ним двоє у формі, понятих беруть: обшук. Завідуючий тремтить, та куди подінешся? Поки ті двоє шукають, Портвейн всівся господаря допитувати — документи, фотографії йому пред'являє: ви, мовляв, установлений злодій і явний розкрадач соцвласності. Завідуючий покректав і — признався, свідчення власноруч записав і поставив підпис. Забрали у нього розгонщики тисяч двадцять, речей цінних дні валізи й пішли, узявши підписку про невиїзд із місця проживання.
Усе зійшло гладенько, та через якийсь час сусід-понятий заповзявся у різні інстанції скаржитися: мовляв, злодія начебто викрили в моїй присутності, а він живе собі на волі й в ус не дме…
Уже в кінці першого альбома Пачкаліна зупинилась на персонажі із здивованим обличчям і по-ангельському невинними очима, запитливо подивилася на Колю.
— Ні, ні, — впевнено сказав Коля. — Цей сидить. Рудик Вишеградський, він же ІІІульц, кличка Марчелло. Відбуває строк від тринадцятого березня за вироком суду Свердловского району.
Пачкаліна розуміюче кивнула й взяла другий альбом. Мало-помалу вона захопилася, і тепер, коли бодай на якийсь час забула про своє лихо, вигляд у неї був такий, ніби прийшла вона в гості у солідний сімейний дім і, поки господиня готує частування, коротає час, розглядаючи фотографії подруги, її друзів і любих родичів.
Коля Спірній, мабуть, знав, що з його відвідувачами час від часу трапляється отаке, тому він промовив до Пачкаліної ввічливо:
— Ви, будь ласка, від своєї справи думками не відхиляйтеся, тримайте перед собою образ злочинця. А то й заплутатися недовго, якщо просто так розглядати… — І всміхнувся іронічно: — Адже вони у нас красені…
Вони й справді були красунчики — Бичико, Монгол, Шпак, Котик, Кравець, Беремо-їдемо та багато інших, усі один в один — симпатичні й привітні обличчя, чесні, довірливі очі. Це, звичайно, не дивина: адже приємна зовнішність — їхній професіональний «інструмент», своєрідна відмичка, спосіб відбирати гроші без допомоги брутальної сили.
Розглядаючи їх, я подумав, що вони переконливо спростовують Чезаре Ломброзо з його теорією біологічної визначеності злочинців. На його думку, виходило, що у злочинців, порівняно з нормальною людиною, неодмінно спотворені риси обличчя — всякі там лицеві кути і так далі, й через це в них звіроподібні, суто «карні» фізіономії, так званий «тип Ломброзо». І я згадав, що, прийнявши у себе в Ясній Поляні Ломброзо, Лев Толстой записав у щоденнику: «Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок».
Години зо дві розглядали ми з Пачкаліною фотографії, придивлялися до схожих, зіставляли їх з даними картотеки, але нічого не знайшли. Закриваючи останнього альбома, Пачкаліна протяжно зітхнула й промовила:
— Нема їх тут, значить… — І в голосі її мені вчувся докір.
Сьогодні мені належало упоратися ще з однією нудною справою. За планом значилося: «З'ясувати справжню позицію Фімотіна», й, хоч тягтися до нього достобіса не хотілося, відступати від узятих зобов'язань не в моїх правилах.
Дивне враження залишилось у мене від першої розмови з Фімотіним. Як він у ціль, точнісінько, влучив із червоною книжечкою і пістолетом! Звичайно, якщо припустити, що він зустрічав Позднякова «під градусом», тоді оцей здогад лежить на поверхні: справді, що іще можна вкрасти у міліціонера? Ну а якщо він, м'яко кажучи, перебільшує? Якщо дофантазував щодо пияцтва дільничного? Яку роль відіграє він у такому випадку? Віщун, така собі піфія в спортивному костюмі? Чи пересічний сутяжник, професіональний забруднювач чужих репутацій? Чи… Чи… є ще варіант — що він про викрадення посвідчення і зброї знає? Знає про те, що нікому, окрім міліції та отруювача, не відомо?
— Минулого разу ви говорили, Віссаріоне Емільовичу, про неблагополучність у родині Позднякова. Я б хотів зупинитися на цьому детальніше.
Цього разу Фімотін був чомусь не в настрої, приймав мене далеко не так привітно, як минулого разу, настоянкою заморського гриба не частував і взагалі був одверто здивований моїм повторним візитом.
— Дозволю собі не бути скромним, я, так би мовити, свій громадський обов'язок виконав, — говорив він, поскубуючи рудуваті свої вуса. — Про свої об'єктивні спостереження вам детально доповів… [весь його вигляд засвідчував невдоволення і деяке навіть обурення: людину запитали, вона все чесно, як належить, об'єктивно доповіла, а тепер її знову турбують, як свідка якого-небудь, допитують до нігтика, дорогоцінний пенсіонерський час марнують. — Ваша тепер турбота — висновки робити.
— Та в тім-то й справа, Віссаріоне Емільовичу, що у нас для висновків фактів бракує. А за висновками затримки не буде.
— Які ж вам іще факти потрібні? — здивувався Фімотін.
— Ну, от хоча б щодо неблагаполучності в родині. Пам'ятаю, ви так буквально висловилися: «Непідходяща, за моїми відомостями, у нього вдома обстановочка».
— Я й зараз підтверджую…
— От-от… Я щодо відомостей отих, чи не можна докладніше?
Фімотіи задумався, потім сказав поволі, розтягуючи слова:
— Ви прямо-таки на словах ловите, товаришу інспектор. Я ж не те що мав на увазі якусь там офіційну інформацію…
— Та боже борони. Просто мене факти цікавлять.
— Розумієте, факт до факту не приходиться. Для спостережливої людини маленький штришок якийсь, деталька — уже факт, грунт, так би мовити, для умовиводів…
Я з цікавістю подивився на нього:
— Щось я ніяк вас по зрозумію, Віссаріоно Емільовичу.
— Та тут і розуміти нема чого, — сердито промовив Фімотін. — Білі ґудзики до сорочки чорною ниткою пришиті — це ж дрібничка. Офіцер міліції у повній формі несе до себе додому пельмені або мікоянівські котлети готові — дрібничка? А здебільш у їдальні обідає — дурниця? Ага. Та хто не сліпий, той бачить: дому або сім'ї у людини нема. Нема! — урочисто закінчив він.
— Але я також додому пельмені купую, — здивовано сказав я. — Це ще ж нічого не означає.
— Ви себе з Поздняковим не рівняйте, — заперечив Фімотін. — Ви людина молода, й дружина ваша, очевидно, куховарити не навчилася, все, як то кажуть, попереду…
— У мене її справді все попереду, — зауважив я, — оскільки я ще й дружини не завів.
— Тим більше! — Фімотіи підвів палець. — А Поздняков завів. Та ще яку! Ганна Василівна людина справжня, вчена, можна сказати, і зв'язалася з цим… Е-ех! Я вам ось що скажу: коли у генерала жінка нікчемна, вона однаково генеральша. А коли у професорші, от, скажімо, як у Желонкіної, чоловік міліціонер, то й вона, виходить, міліціонерша!
— І що ж у цьому такого?
— Соромиться вона його й жити з ним не хоче, а — треба…
— Та звідки ви все це знаєте? — запитав я сердито.
— Знаю, і все… — Фімотін попоходив кімнатою, досадливо крекчучи й зітхаючи, зупинився переді мною, узяв мене за ґудзик: — Син мій з їхньою дочкою знайомий.
Он воно що! Ну, це інша справа. З Дашею Поздняковою я вже розмовляв: симпатична дівчина, гаряче любить батька, захищала його як могла. Старанна студентка, матір свою дуже поважає, пригнічена сімейною ситуацією, хоча розібратися в ній, через молоді літа, ще не може…
Діставши з портфеля бланк протоколу, я подав його Фімотіну:
— Напишіть, будь ласка, все, про що ми з вами говорили.
Фімотін відмовився категорично:
— Чого це я ще щось писати маю? Хіба мого слова не досить? — і додав єхидно: — Чи, може, вам на слово не вірять?
— У нас діловодство по закону — у письмовій формі, — усміхнувся я. — Хіба вам так важко написати? Ви ж не відмовляєтесь од того, що бачили Позднякова нетверезим?
— Що значить — не відмовляюся… — пробурмотів Фімотін. — Я ж сказав що думав… А раптом він не п'яний був, раптом мені здалося? Я ось так, ні за що ні про що, наклепу на людину не писатиму.