— А сказати інспекторові ось так, ні за що ні про що, можна?
— Я тільки про свої спостереження повідомив… Ну, неофіційно, чи що…
— Ну звичайно… Може, це ніякі й не спостереження, а припущення були? Га? Так само, як і «прозорливість» ваша? Адже ви не те щоб здогадалися, чи передбачили, чи відчули, що Поздняков у п'яному стані на газоні засне й у нього посвідчення і зброю заберуть. Ви це знали — вам син розповів!
Фімотін круто повернувся до мене, сказав різко:
— Ну й син! Ну й знав! І що з цього? Неправда, чи що? Напився, валявся, як свиня. Я й знав, що так буде!
— Звідки ж ви знали?
— А звідти, що Поздняков ваш — хамло, жлоб! Міліціонер — він міліціонер і є, всі вони п'яниці! Ганна Василівна, — голос Фімотіпа несподівано переломився, став ніжним, шанобливим та співчутливим, — це людина, професор, а цей хам життя їй понівечив… Дурненька вона, давно треба було в керівні інстанції писати, гнати його з квартири під три чорти.
Стримуючи злість, що душила мене, я сказав тихо й ввічливо:
— Ви себе інтелігентом вважаєте. І Желонкіна вам імпонує, тим більше що майже професор вона, й квартира в неї трикімнатна — є де синові з молодою дружиною поселитися, ваш спокій на старості літ не тривожити. Одна лише перешкода — Поздняков там мешкає. А тут випадок сам До рук котиться. То чому б не накапати, нищечком отак, отруйненько та безвідповідально? Га? Позднякова з міліції виженуть, дивись, і Желонкіна здихається його, адже вам такий свояк — у чоботях — не потрібний? Тільки не вийде по-вашому, не сподівайтесь… — Я перевів дух і закінчив: — З Дашею я розмовляв, вона добра дівчина. Вашого хлопця, Віссаріоие Емільовичу, я не знаю. На одне лише надіюся, що він зовсім на вас не схожий…
… На базарному майдані, що прилягав до південної стіни палацу герцога Альфонсо д'Есте, я купив за тринадцять флоринів сірого сухоногого віслюка із задумливими вологими очима, які видавали норов ненажери та ледацюги, й отримав на додачу килимовий сідельний мішок, добряче потертий, але що цілком годящий. Чудового крислатого капелюха з чорного шовку, на червоній підшивці, докторську мантію і книги свої повкидав у мішок, а за дев'ять флоринів придбав чоботи із свинячої шкіри без рантів, нову бавовняну блакитну сорочку, мідні шпори з деренчливими зірчастими коліщатками й важку різьблену палицю, пречудову тим, що, смикнувши ручку, можна було витягнути на світ божий два лікті булатного клинка.
У тратторію «Веселий каплун» я увалююся з друзями й гукаю з порога череватому трактирникові:
— Луїджі, неси на стіл усе найкраще, доктор Гогенгейм покидає тебе назавжди!
— За мій рахунок? — бурчить Луїджі, й годі зрозуміти, радий він розлуці зі мною чи засмучений нею.
— Сьогодні плачу я! Вчені отці не наважилися випустити мене з міста без грошей, червоніючи за мою убогість і за свою скнарість!
І влаштовуються на дощаному, дочиста вишкрябаному столі рівні ряди пляшок із вином фалернським і тосканським, мальвазією, запітнілі череп'яні кухлі з пахучим родзинковим вином і смирненською настоянкою. Принесли срібніз черню чаші й склянки з кольорового димчастого скла венеціанського, й велить господар слугам подати для прощального бенкету, що його справляє наостанку перед мандрами по білому світу молодий доктор Гогенгейм, дорогий посуд, з англійського олова відлитий, і на тарілках цих, нарядно білих, сяйливих, лежать рум'яні курчата, сором'язливо світить прозорими від сальця боками молочне поросятко й сльозиться кров'ю ледь прихоплена полум'ям телятина.
І вогонь у роті від баранини по-лангедокському гасимо ми кухлями білого, рожевого та червоного вина, й веселощі наші здіймаються над бенкетним столом, як дим над полем битви. Приєднуються до свята голодні студенти, й випадково забіглі знайомі, й не випадково осілі в тратторії незнайомі жебраки. А я гукаю до гулящих дівиць, що зібралися дзвінкою зграйкою в куточку;
— Гей ви, бісові черниці, наречені Люцифера, йдіть за наш стіл! Тільки завдяки вам я не вдавився тут за шість літ нудьги! Кохані мої квіточки, солодкі плоди садів гріховних, ідіть, щоб я міг обійняти всіх відразу!
— Рук не вистачить усіх обійняти відразу! — сміються дівиці. — Краще, моссір доктор, по черзі…
— Вистачить! — волаю я, щасливий і захмелілий. — Вистачить рук, щоб обійняти вас усіх, і вистачить ніг, щоб обійти світ, і вистачить серця, щоби роздати всім стражденним, й утроби моєї вистачить, аби бенкетувати на всіх застіллях добрих людей…
— А чи стане грошей, щоби бенкетувати на всіх застіллях? — сичить, прибившись до столу, чоловік із зеленкуватим боягузливіш обличчям фіскала.
З реготом підказую йому:
— Про це нехай турбуються ті, в кого куці руки й кволі ноги! Ті, хто гайнує серце тільки над розстебнутим гаманцем…
А п'яненький трактирник Луїджі, погладжуючи моє плече, каже:
— Днів на три в дорогу я тобі харчів дам. А потім як будеш?..
— Сказано в євангелії од Матвія: «Погляньте на птахів небесних — вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці, й отець ваш небесний годує їх». То й мене прогодує ласкою своєю…
— Уперше чую, щоб учений доктор подавався у бродяги й на милостиню жебрацьку надію покладав, — каже з досадою і злістю фіскал.
— Дурний ти, братику, — відповідаю йому. — Я не на милостиню жебрацьку уповаю, а на вдячність людську за розум свій меткий, руку тверду, око несхибне — головних помічників милосердного серця лікарського!
— Це ще невідомо, яким ти будеш лікарем, — похмуро й уперто бубонить фіскал, і на лиці його — гнів і заздрість від того, що ніхто ніколи не проводжав його так весело й по-доброму в дорогу, й не підносилося за все його життя стільки заздоровних чарок, і не виснули у нього на шиї дівиці, голублячи не за гроші, а щиро й палко, і ніколи за все життя не вдалося йому пізнати так багато, як знає оцёй молокосос, а головне — що ніколи не виникало бажання відійти від порога свого осоружного дому далі, ніж на двадцять ліг. І тому він із наростаючою злістю повторює: — Невідомо, яким ти будеш лікарем! Можливо, будуть тобі замість вдячності плювки, огуда та обмови…
Не дав я йому доказати, пожбурив у нього обгризеним курчам:
— Замовкни, зловорожий дурню! Запам'ятай цей вечір _ минуть роки, й повторите ви за мною слова писання: я єсмь хліб життя, приходящий до мене не буде голодним, і віруючий у мене не буде спраглим ніколи…
— Ти святотатствуєш!.. — волає жалюгідний і лихий чоловічок, та Луїджі вже несе його на своєму безмежному череві до дверей.
Музики прибули, зігрілися вином, дружно загриміли їхні мандоліни, ріжки, флейти, віола-дагамба й німецький роммель-пот. Запалили олійні каганці, й димне їхнє світло плямами стрибає по червоних, спітнілих обличчях, всі кричать, співають, регочуть водночас, усім дуже весело. Я гасаю по тратторії в обіймах дівиць, і танцюю краще за всіх, і співаю гучніше за всіх, і запрошую налити іще чарки:
— Веселіться, співайте і пийте, допоки ми топчимо цю прекрасну, сонячну, зелену землю, бо потім ввергнуть грішників у піч вогненну, там буде плач і скрегіт зубовний. А ми з вами всі, слава богу, грішники…
Сходить сонце; половина гультяїв покотом спить на лавках та по кутках, решта, мов сонні мухи, повзають поміж столами і шинквасом, остуджуючи кислим вином невгамовний похмільний жар. Я вийшов у двір, вмився прозорою джерельною водою; я свіжий і бадьорий, наче виспався спокійно в пуховій постелі. Одв'язав осла, склав у сідельну торбу харчі на дорогу й пішов до міської застави, на північ, туди, де за альпійськими перевалами живуть у достатку, ситості й спокої німці, великовчені й непорушні, як фортечні камені…
На Бережковській набережній, у тій частині, що ближча до окружного залізничного мосту, хороше думається. О будь-якій порі безлюдно на тротуарі біля чавунної решітки. Тут мало житлових будинків — переважно установи, службовцям нема коли прогулюватися над річкою, вранці вони квапляться на роботу, ввечері поспішають додому.
А зараз я стояв сам-самісінький, спершись на решітку, й дивився на сіру воду, зібгану свіжим вересневим вітерцем та білосніжним прогулянковим корабликом, який поспішав від Київського вокзалу до Лужників. Удалині, над мостом, завис у каламутній синяві тризубець університету, контур його був розмитий відстанню та скісним промінням осіннього сонця, і звідси скидався він на споруду казкову, справжню, як замок П'єрфон. А на тому боці ріки золотилися тугі матінки куполів Новодівичого монастиря, і червоні цегляні стіни його наче підґрунтовували важку, втомлену зелень старих садів.
Думалося тут добре, але прийшов я на набережну не тому, що мені більше ніде було подумати, а через те, що десять хвилин тому вийшов із Центральної патентної бібліотеки, розташованої якраз за моєю спиною, і застряв на цій безлюдній набережній, де було тихо, вітер переносив в'ялі річкові запахи й блякле світло майже по залишало тіней.
У моїй кишені лежав аркуш із номерами одинадцяти авторських свідоцтв, які мені підібрали за три години — сам я їх не зібрав би за три роки. Як полюбляє говорити Шарапов, «усе на світі давним-давно відоме, треба тільки знати, де й кого запитати». Але, прокинувшись сьогодні вранці, я несподівано — якось поштовхом, наче хтось чітко й розбірливо промовив ці слова вголос, — зрозумів найголовніше: мені треба знати, не де і не кого, а про що питати…
Питати треба було про праці Панафідіна. За останній рік. За десятиріччя. За усе його наукове життя.
Синтезом і застосуванням транквілізаторів він займається шістнадцять років. На його ім'я зареєстровано двадцять чотири авторських свідоцтва. Всі вони отримані ним у співавторстві з іншими вченими, й це природно: доба алхіміків давно проминула. Але, не будучи спеціалістом хіміком, я зобов'язаний був, викладаючись на власне розуміння, визначити для себе принцип добирання людей, які могли брати участь у створенні метапроптизолу. Серед учених, які шукали для людей добро, мені належало вичислити кандидата у підозрювані. При цьому я не наполягав на тому, щоб він обов'язково був чарівним та симпатичним. Із відразливим я б також охоче побалакав.
Я уперше в житті тримав у руках свідоцтво на винахід, документ, що його простою мовою ми звично називаємо патентом, — зошит, прошнурований шовковою стрічкою і скріплений величезною червоною гербовою печаткою. Титульний лист, зеленкувато-синій, на водяному папері, був схожий на старі, воєнного часу облігації — під віньєткою з лаврового листя громадилися домни, гідростанції, комбайни, вежі.
АВТОРСЬКЕ СВІДОЦТВО № 2976157
Комітет у справах винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР видав це свідоцтво на винахід «Спосіб отримання і застосування у психотерапії поліамідинів» за заявкою — 138293 з пріоритетом від 24 листопада 1963 року.
Автори винаходу: Панафідін Олександр Миколайович та інші, вказані у доданому описі.