Зареєстровано в Державному реєстрі винаходів Союзу PCP.
18 грудня 1964 р.
Діл авторського свідоцтва розповсюджується по всій території Союзу РCP.
Голова комітету.
За титульним аркушем починався докладний опис, який відкривала графа «Автори».
Ті самі «інші», крім Панафідіна.
Й серед них була Г. В. Желонкіна!
Співавторами Панафідіна у двадцяти чотирьох свідоцтвах було зареєстровано сорок два спеціалісти. По різних працях число їхнє коливалося від одного до семи чоловік. У перших трьох роботах його прізвище замикає список авторів. У семи останніх він очолює групу дослідників. У решті свідоцтв його ім'я поступово зміщується від кінця до початку. Виходила цікава діаграма сходження людини по щаблях науки.
Але наукова кар'єра Панафідіна зараз цікавила мене лише з точки зору пошуку його більш щасливого суперника у створенні метапроптизолу. Адже Панафідін зосереджено й цілеспрямовано працював над цією проблемою і, судячи з усього, просунувся у її розв'язанні далі від інших. І раптом ми знаходимо в пивному коркові речовину, яку марно намагається створити ціла лабораторія! Але якщо в корку був справді метапроптизол, якщо це не «артефакт», то чому ж автор не оголосив про його відкриття? І чому ним отруюють Позднякова?
Стоп! Стоп! Я знову починаю відхилятися. Будемо виходити з того, що метапроптизол існує, хоч на нього й не подано авторської заявки. Отримати його випадково, не маючи перед собою ясно усвідомленої мети, практично неможливо. Отже, його синтезувала людина, яка була причетна до роботи над транквілізаторами. Панафідін займається цією проблемою з моменту її виникнення. Усі або майже всі вчені, які всерйоз цікавилися цим питанням, контактували з Панафідіним, усі. вони знають один одного, обмінюються інформацією, готують спільні праці. Геній-самітник, який учора замислився над створенням метапроптизолу, сьогодні добути його не міг. Отже, напевне, творець отого гіганта транквілізатора мусить бути хоча б раз пойменований у списку співавторів Панафідіна. Скоріше всього… Але хто він — один із сорока двох?
Довідка про авторів мало прояснювала це питання. Дехто працював або зараз працює разом із Панафідіним, інші — із суміжних лабораторій та інститутів. У списку співавторів Панафідіна були люди, які підписали з ним одну дві роботи й щезли назавжди, участі, інших була більш стабільна. Деякі співавтори займали, цілком очевидно, більш високе місце в науковому світі, інші — нижче, але й тут не було чіткої картини, бо в міру сходження Панафідіна верхній щабель поступово вивільнювався для нього персонально.
Самого Панафідіна я не підозрював. Не тому, що він мені настільки симпатичний. Адже він сам віддав би усе на світі за одну молекулу метапроптизолу, та тільки ж її у нього не було.
Довго я роздумував над прізвищами. І врешті-решт відібрав три:
доктор хімічних наук професор Ілля Петрович Благолєпов;
молодший науковий співробітник Володимир Костянтинович Лижин;
кандидат хімічних наук Ганна Василівна Желонкіна.
У перших авторських свідоцтвах дружина Позднякова фігурує ще не як кандидат наук, вона ще не доцент, це дуже давні свідоцтва — від серпня 1962-го і від січня 1963 року, й вона заявлена як молодший науковий працівник без ступеня, просто — «інженер Г. В. Желонкіна». Та й за часом ці заявки віддалені від гіпертранквілізатора десятьма роками — дуже довгим строком, протягом якого вона писала свою дисертацію, виростала у справжнього вченого, а її чоловік, як і перше, виловлював самогонників, і хуліганів приструнював, і збіглих з відсидки за комір брав, і п'яниць ганяв, аж доки одного разу ковтнув дивного зілля, здатного визволити тисячі людей з мороку божевілля й нестерпного тягаря страху, того зілля, що кинуло Позднякова на саме дно ганьби, прирекло на безпросвітну муку — необхідність доводити всім правдивість неймовірної пригоди, що сталася з ним.
Давно подавали заяви дружина Позднякова та Панафідін, але це не мало значення, і в список свій я її все-таки вніс, бо вважати випадковим збігом роботу Желонкіної над транквілізаторами, розпад її родини й отруєння Позднякова було б із мого боку неправильно, їй-богу, я не мав тоді жодних серйозних підозр проти неї, але придивитися до неї уважніше вважав за необхідне.
Другим претендентом у моєму турнірі із сумнівними призами виявився м. н. п. — молодший науковий працівник — Лижин. Цей вибір був продиктований трьома обставинами. По-перше, він довше, ніж усі інші, працював разом із Панафідіним — їм було видано дванадцять спільних авторських свідоцтв. По-друге, він був співавтором тих самих робіт, у яких брала участь Желонкіна. По-третє, останнє їхнє спільне свідоцтво було зареєстроване близько п'яти років тому, після чого у виході наукової продукції Панафідіна виникає багатозначна пауза довжиною у три роки. Потім у Панафідіна відразу величезний ривок, а Лижин зникає зовсім.
Останню вакансію я замістив професором Благолєповнм — його ім'я значилося першим у всіх ранніх роботах Панафідіна, з чого я зробив висновок, що професор напевне був його науковим керівником. Спільних свідоцтв сім.
Ось про що я неспішно роздумував, стоячи біля парапету над пустинною осінньою рікою. Чайки стрімко пікірували на сіру маслянисту воду, пронизливо кричали гострими кошачими голосами. Грудастий буксир, астматично задихаючись, тягнув супроти течії велику баржу, на якій був споруджений цілий будиночок — із лавицею під вікнами, комином, на мотузці сохла жіноча білизна.
Загалом кажучи, принцип добору фігурантів, придуманий мною, був не бозна-який знаменитий — арифметики в ньому було куди більше, ніж логіки й причинно-наслідкового аналізу. Проте поміркувати тут було над чим. Адже не випадково зустрілися й працювали Панафідін із Лижиним, коли разом запатентували дванадцять серйозних наукових робіт. А потім Лижин щез. Але ж він тільки з картотеки патентного бюро зник — з життя не зник, мабуть? А як із Панафідіним розійшлися? Втім, дурниці усе це. Одружився та поїхав у Єлець, наприклад, — ото тобі й уся таємниця.
— Чому ви цим цікавитеся? — насторожено запитав Благолєпов.
— Тому, що у мене склалося неприємне враження, наче великому науковому відкриттю дав путівку в життя злочинець. Або принаймні перший застосував його.
Професор обсмикнув на собі тілогрійку, глибоко застромив великі пальці за солдатський ремінь, відкинув назад велику лису голову, ніби хотів роздивитися мене краще, невизначено гмукнув:
— Що ж, історія і такі випадки знає.
— А саме?
— Ну хоча б винайдення ацетиленового пальника. Коли Шарль Пікар опублікував свою роботу, колеги взяли його на кпини. А лондонські грабіжники, не маючи достатньої підготовки, щоб засумніватися в науковій компетентності Пікара, замовили за його схемою автоген і через місяці, розрізали броньований сейф Комерційного банку. — Благолєиов поволі, обережно нахилився, підняв із землі лопату, граблі, акуратно прилаштував їх до коричнево-сірого стовбура яблуні, показав мені на лавку: — Сідайте, в ногах правди нема.
Лавиця була прегарна. На двох гранітних валунах трималася дубова колода, плавно й дуже зручно заглиблена посередині; ззаду й зверху затінювали лаву гілки старого осокора, а перед нею вкопали в землю стола — пеньок, любовно й уміло вирубаний у потрібну форму, широкий, у два обхвати.
У цьому саду все було незвичне — я таких садів і не бачив ніколи. По складеному з дебелих, торкнутих прозеленню каменів альпінарію цідився прозоро-льодяний струмочок, вода набиралася в округлу кам'яну чашу й переливалася через неї склянистим водоспадом у крихітне озерце. Від крапель розбігалися до берегів, зарослих папороттю, рівні плавні кола, вітерець ворушив на іграшкових хвилях червоно-жовто-зелені кораблики облетілого листя. У саду всохлі дерева не спилювали, а здирали з них кору, підтинали зайві гілки, дуб шліфували до деревини й покривали польським паркетним лаком, і стояли в сутінках живих дерев бурштинові, густо-медового кольору лісовики та відьми, завмерлі для стрибка олені, сонячно просвічувалися дивовижні птахи й чудернацькі неземні звірі.
Доріжки, викладені кам'яними візерунками, квітники, вигадливо підстрижені кущі, прямокутний газон перед будинком, зелений і гладенький, наче більярд…
— Ви курите? — запитав Благолєпов.
— Ні, не навчився.
— Похвально. А от я страждаю — останнього недокурка погасив об носилки, коли мене тягли з третім інфарктом. Ну, в кожному разі, добре, що ви не палите, розмовляти буде легше, інакше ми б мучили один одного спокусою і утримуванням. А каву п'єте?
— Охоче.
— Підемо в дім чи на подвір'ї?
— У саду було б краще, але це, мабуть, складно…
— Чому ж? Зараз ми з вами тут чудово влаштуємося. Посидите трохи, подихаєте.
Благолєпов рушив до дачі. Він йшов неквапно, дивлячись у землю, і всі кроки у нього були різної довжини, наче він бачив на доріжці лише одному йому помітні ямки й перед кожною ненадовго задумувався — переступити, обминути чи, якщо міленька, стати просто в заглибнику. Тримався він неприродно прямо, мовби ніс у грудях своїх лякливе звірятко, якого ні в якому випадку не можна було турбувати.
Зателефонувавши на професорову квартиру й не заставши його вдома, я не полінувався приїхати сюди, в Опалиху, на дачу, адже в обраному мною принципі дослідження ділової кар'єри Панафідіна розмова з його науковим керівником мала стати відправним моментом.
Коли я прийшов, Благолєпов обкопував яблуні. Підперезаний ременем, за який він раз по раз застромлював великі пальці, в штанях, заправлених у білі вовняні шкарпетки, з великою лисою головою та довгими сивими вусами, він більше скидався на чумака, ніж на професора біохімії. Так, вигляд у нього був хоч куди, й лише з того, як він носив у собі втомлене скляне серце, відчувалося, що він дуже хворий.
Напрочуд тихо було в саду. Видзвонювали краплі на озеречку, та сіра пташка із зеленим комірцем розгойдувалася неподалік од мене на гілці й виспівувала тихенько: цві-цві-цуїк, цві-цві-цуїк. Червонувате вечірнє сонце зависло на рукастій сосні мов дитяча кулька, ліловий туман стелився смугами уздовж огорожі в кінці саду.
Грюкнули двері в будинку, на ґанку з'явився Благолєпов із тацею в руках. І йшов він з нею так само прямо, наче жрець великий, що підносить до вівтаря священну жертву. Я взяв у нього тацю, поставив на стіл. Посередині пенька стримів керамічний горщик півень, над яким диміли жовті, червоні, багряні, сині вибухи махрових айстр. Гостро пахло мокрою землею, яблуками та спаленим листям.
На таці вмістилися банка з кавовими зернами, спиртівка, млинок, схожий на зенітний снаряд із ручкою на хвості, цукорниця, дві тоненькі порцелянові чашечки, срібні ложечки.