— Ви каву любите? — запитав він.
— Як вам сказати… Люблю, мабуть.
Благолєпов усміхнувся, посмикав себе за вуса:
— Значить, не любите. Каву можна любити тільки пристрасно — мов коханку, щоб із спокусою межувала заборона, це надає каві особливої терпкості й неповторного смаку. Щоб відчути її принадність повністю, необхідна категорична лікарська заборона.
— Вам, очевидно, лікарі не рекомендують каву, — зауважив я обережно.
— Мені лікарі «не рекомендують» усе, — засміявся старий. — Але в моєму віці людина вже мусить навчитися вирішувати сама. Мені цього, до речі, все життя бракувало…
— Дивлячись на вас, так не скажеш.
— Дивлячись, ні про кого нічого не скажеш. Очі — обманщики, лжесвідки, зрадники. Очам не варто вірити. О-хо-хо, — він важко сів на лаву, поклав у спиртівку декілька круглих рафінадно-білих шматочків сухого спирту, насипав у млинок зерен і подав мені: — Працюйте.
Я крутив хвоста зенітного снаряда, а Благолєпов поклав у турку цукор, підступив до водоспадика й набрав у неї прозорої, леді, пропахлої травою води. Від шаленого крутіння маленьких жорен мій снаряд розігрівся, і довкола поповз гіркуватий топкий аромат теплої свіжозмеленої кави.
— Досить, — мовив Благолєпов.
Я передав йому млинка, й він висипав у турку коричневий пахучий порошок. Кава застигла на воді горбиком: вона дуже поволі вбирала вологу. Потім професор кинув туди ж крихітний пучечок солі, поставив посудину на спиртівку й чиркнув сірником. Прудке полум'я лизнуло денце турки й ледь чутно загуло.
— Якщо мені прийняти вашу пораду не довіряти очам своїм, то, не будучи фахівцем у такому тонкому питанні, я повинен одразу ж здатися, а розслідування припинити, — сказав я.
— А мені якраз здається, що ваша некомпетентність у фаховій частині питання є перевагою: ви будете вільні від тягаря авторитетних міркувань.
— Як лондонські грабіжники?
Старий засміявся:
— Ну, щось подібне. Дозвольте вас запитати: ви підозрюєте у чомусь професора Панафідіна?
— Ні. Але він знає значно більше, ніж каже. Панафідін щось замовчує, і мені це не подобається.
— Даремно вам це не подобається. Всі люди, принаймні всі розумні люди, знають значно більше, ніж говорять. А Панафідін — зразковий учений муж, я б навіть сказав, що він еталон сучасного поняття «хомо сайєнтифікус».
— Що ж саме характеризує Панафідіна як зразкового сучасного вченого?
— Він молодий, а я глибоко впевнений, що золота пора вченого — це грань між молодістю і зрілістю. Саме в цю пору звершуються великі відкриття. Він честолюбний, а честолюбність, оця злослива птаха, виносить чимало дослідників до вершин знань і слави. Він уміє примусити працювати своїх співробітників у потрібному йому напрямі, стільки й так, щоб отримати від них максимальну віддачу. Він добре підготовлений теоретично, і йому ідей не позичати. Нарешті, він уміє розумно витрачати виділені йому гроші — наскільки цінне, настільки й рідкісне вміння для наукових керівників. — Усе це Благолєпов говорив якось мляво, я не відчував у його словах внутрішньої упевненості. Потім він замовк, я зачекав трохи й запитав:
— Ілля Петрович, і це все?
— Не так уже й мало. Крім того, він діловий і вільний від будь-якої сентиментальності. У нього працював дуже здібний, але норовливий хлопець — Ніл Петрович Горовий. Оперившись, він почав сперечатися з Панафідіним. Той вирішив, що йому непокірливі працівники не потрібні, й зараз же витурив його з лабораторії. А це була помилка — адже Панафідін, як правило, чітко знає, чого він хоче.
— А чого він хоче?
— Він хоче великих наукових відкриттів.
Мені здалося, що в останніх словах Благолєпова промайнула ледве помітна усмішка. Я запитав:
— Професор Панафідін хоче зробити якесь конкретне, давно омріяне ним як ученим відкриття, чи людина за прізвищем Панафідін прагне відкриттів, успіху й слави?
Благолєпов засміявся:
— Ваше запитання наївне. Крім того, молодий чоловіче, я в розмові ледь відхилив двері, й ви відразу ж устромили туди ногу. Тепер ви пропихаєте плече.
— Я ж не приховую, що мені треба пролізти вам у душу.
Пінка в кавниці ущільнилася, вчорніла, здійнялася угору.
Благолєпов забрав турку з вогню Й розлий у чашки каву. Спирт у конфорці догорів, і під нього струменіла прямовисна цівка молочно сизого диму. Пташечка на гілці підскочила, гукнула «цві-цві-цуїк» і полетіла. Сутінки ущільнилися.
Благолєпов відпив кави, заплющив очі, похитав з боку на бік головою;, прицмокнув од задоволення:
— Ех, славно. — Потім обернувся до мене й, пильно дивлячись на мене з-під навислих, важких повік, сказав: — Я гадаю, ви б це приховували, якби знали, що Олександр Панафідін — мій зять…
У мене було таке відчуття, ніби Благолєпов узяв мене за комір і пожбурив у своє іграшкове озерце. Перед очима постала анкета Панафідіна, заповнена його твердим, без нахилу почерком: «Дружина — Панафідіна Ольга Іллівна, 1935 р. н.».
Благолєпов, наче нічого й не сталося, продовжував:
— Та раз ви запевнили мене, що ні в чому не підозрюєте Олександра Миколайовича, я можу продовжувати розмову з усією щирістю й доступною мені об'єктивністю.
— Отже, ми можемо поговорити відверто, — зауважив я. — Тому відразу ж запитаю: мені здалося, що у вашій характеристиці сучасного вченого мужа, як ви називаєте його — «хомо сайєнтифікус», значно більше модних розхожих уявлень, аніж ваших переконань. Це так, чи я помилився?
Благолєпов грів чашкою долоні, задумливо дивився на оранжеву заграву, що догоряла на обрії, відтак дуже сумно мовив:
— Сталася зі мною безглузда пригода. Привезли мене сюди після лікарні, обійшов я сад, посидів на оцій лаві, подивився на воду, на облетіле листя й раптом зрозумів, не розумом, а серцем, усім єством своїм я це відчув — життя моє остаточно й необоротно прожите. Тут штука в чому — я ж не смерті злякався (з трьома інфарктами звикаєш) — у цьому цілковито новому для мене відчутті закінченості мого існування. Безглуздо берегти себе — для мене питання буття у кращому випадку декілька місяців. Безглуздо розпочинати якесь діло — однаково не встигну закінчити. Безглуздо щось перевирішувати — снаги не стане договорити. Безглуздо комусь пояснювати — ні в кого не вистачить часу дослухати…
— А ви хотіли б щось змінити? — запитав я прямо, бо у мене виникло відчуття, ніби пін заманює своїми розмовами. Всередину не пускає, а лише прочиняє щілинку й відразу — грюк дверима перед носом. Та й зараз він відповів не відразу, а мовби прикинув спершу: говорити чи не варто?
— Я завжди заздрив людям, які на порозі смерті відмовляються від чарівницького дару повернення молодості, бо знову буцімто прожили б те саме життя — із задоволенням і впевненістю. З'явись переді мною зараз Мефістофель, я б прожив своє нове життя зовсім по-іншому…
— Ви шукали б нове покликання? Чи інших людей?
— Ні, справа не в цьому. Життя уявляється мені довгим ланцюгом причинно-зв'язаних рішень. От я й прийняв би цілковито інші рішення, і життя вийшло б зовсім інше.
— Але ж для вас особисто нічого не змінилося б, пролетіли б десятиліття, і ми з вами знову, окресливши коло часу, сиділи б осіннього вечора в саду на лавці й пили каву?