Вона дивилася мені в обличчя, і рот у неї то відкривався, то закривався, наче вона хотіла закричати на все горло, але ядуха перехопила горло, й нема повітря, нема повітря, немає сил, щоб закричати, покликати на допомогу, розвіяти кошмар. І зблідніла вона миттєво й тьмяно — так сліпим спалахом засвічується висмикнута а касети фотоплівка.
— Я… я… так… так…
Я взяв її за руку й повів на кухню, посадив на білий табурет, налив у чашку води й примусив випити. Й за двадцять секунд на моїх очах сталося похмуре диво — з кожним ковтком, з кожним зітханням вона безнадійно швидко старіла, ніби кожна секунда відкарбовувалася на її змерклому обличчі цілим роком. І перш ніж вона заспокоїлася, ще до того, як вона заговорила, я зрозумів, що припустився помилки: мені не треба було їхати сюди, просто не було чого, адже безсовісно без життєвої необхідності розворушувати чужий біль.
Я сів навпроти на табурет; отак і сиділи ми мовчки, і в цю мить її душевної оголеності й цілковитої безпорадності, коли враз луснула й розповзлася захисна броня її суворої недоступності, я виразно міг читати її думки, наче жахливе потрясіння цієї жінки обдарувало нас на недовгий строк дивовижною телепатичною здатністю спілкуватися без слів, без зайвого й брутального сколихування повітря зашкарублою, незграбною мовою.
Мовчки запитував я її, і мовчки відповідала вона мені, і я певен, що все зрозумів правильно, адже крик душі неможливо не почути й неможливо не зрозуміти, і якщо я чогось не вловив, то не мало це ніякого значення, оскільки волання душі не внесеш у протокол і підпису волаючого у німоті не вимагається.
«Ти нещаслива?»
«Я звикла».
«Хіба він погана людина?»
«Він добра людина, добра й чесна».
«Але ти не любиш його?»
«І ніколи не любила».
«Через те що він невродливий?»
«Через те що він такий, який він є!»
«А який він?»
«Нудний, прісний, дисциплінований, за ці роки я й сама стала такою ж».
«І завжди так було?»
«Завжди. Але я вийшла за нього у сімнадцять літ і не знала, що є інші, що буває по-іншому».
«Ти любиш когось іншого?»
«Кохала, кохаю, аж до смерті кохатиму».
«Він хороший?»
«Він дуже поганий. Але в коханні це не має значення».
«Чому ж ти не пішла до нього?»
«Він цього не захотів».
«Він кохає іншу?»
«Ні, він любить лише самого себе».
«Але ж так жити завжди ти не зможеш?»
«Можу. Я маю дочку, маю цікаву роботу».
«Але дочка вийде заміж, піде. Хіба самої лиш роботи не замало?»
«Ні, не замало. Я завжди любила вчитися, тільки мені це було важко. А зараз я увесь час навчаюся працюючи».
«А може, твоєму чоловікові самому було б легше?»
«Ні. Його занапастить самотність, йому помститься вільний час».
«Як час може помститися?»
«Він добра людина, але він убивця часу. Коли випадав вільний вечір, вільна година, він ніколи не знав, як використати його, він «убивав» вільний час — розв'язував кросворди або грав у доміно».
«Але він чимало робив доброго й дуже втомлювався на роботі — хіба час не захоче за це простити його?»
«Час — він такий маленький, прудкий, як загнана ласиця, метається він у тісноті наших днів, а вбивці його женуться за ним з улюлюканням і свистом, і він мстить їм забуттям, миттєвістю їхнього життя, нудьгою».
…………………..
Я мовби прокинувся. Не чув я більше її голосу. І взагалі, може, нічого не було, я все вигадав і домалював сам вогнище перед замкненими дверцями так, як мені це подобалось або здавалося правильним, але принаймні саме таким я почув крик її душі. Й запитувати тепер її про щось не міг.
Вона подивилася на мене й неголосно сказала:
— Не шукайте в нашому житті ніяких демонічних пристрастей. Усе просто й сумно. — Вона помовчала й додала: — Хімікам відоме явище автокаталізу: в деяких речовинах з плином часу нагромаджуються каталізатори, які з кожним днем прискорюють реакцію розкладання, аж доки відбувається врешті-решт вибух.
… Не владна людина у виборі своєї долі — й алхімія не стала долею моєю. За рік я спізнав у замку Хюттера стільки ж, скільки пізнають інші за десятиріччя. І хтозна, чого б я досяг на цьому терені, але одного разу хуртовинної ночі він поставив реторту з купоросом на тигель, обернувся до мене й мовив задумливо та сумно:
— Сьогодні останній понеділок грудня — погана ніч. Іуда народився… — раптом ухопився за серце, похитнувся і звалився на кам'яні плити мертвий.
Порожній замок заповнили чужі люди, навдивовижу швидко примчав із Назоли канонік Ліхтенфельс небіж і єдиний спадкоємець Зигмонта Хюттера.
— Ти прислужував моєму дядькові у його боговідступних заняттях? — питає він суворо.
— Я вчився у нього.