— Ти зникнеш?
Аріель похитав головою:
— Я вмощуся на підвіконні.
— Мама може тебе побачити?
— Не думаю.
Тієї ж миті ввійшла мама.
— Сесіліє?
— Гм…
— У тебе світиться?..
— Ти ж бачиш.
— Я хотіла тільки довідатися, як ти себе почуваєш.
— Уже ранок?
— Третя.
— Щойно дзвонив будильник.
— Я поставила його на третю годину.
— А навіщо?
— Бо дуже люблю тебе. Мені стало шкода, що цілу ніч, до того ж різдвяну, я не буду тебе бачити.
— Не турбуйся, йди спати, мамо.
— А ти заснеш?
— Часом я сплю, а деколи лежу і думаю. Мені тяжко провести межу.
— Може, щось хочеш?
— У мене є вода…
— А може, тобі треба в туалет?
Дівчинка заперечно похитала головою:
— Ви так гарно співали. Я заснула, коли бабуся грала на піаніно.
— Може, трохи провітрити кімнату?
— Хіба трохи.
Мама рушила до вікна. Сесілія боялася, що вона помітить Аріеля на підвіконні, але доки мама йшла, ангел розчинився у повітрі.
— Поглянь, які морозяні троянди на шибках, — сказала мама. — Просто диво, як це вдається, — малюються самі собою.
Мама відчинила вікно.
— Більше, ніж диво, мамо. Усе це я зуміла набагато краще збагнути, відколи хворію. Здається, ніби цілий світ набув чіткіших обрисів.
— Так часто буває. Досить підхопити важкий грип, і тоді навіть спів птахів за вікном звучить зовсім інакше.
— Я розповідала, як поштар помахав мені рукою?
— Так, так… Розповідала. А тепер я зачиню вікно.
Мама знову підійшла до ліжка і обняла Сесілію:
— Спи гарно. Я поставлю будильник на сьому.
— Нема потреби. Це ж Різдво.
— Саме тому. Але Сесіліє…
— Так, мамо?
— Давай перенесемо твоє ліжко до нашої спальні. Це було би, можливо, краще для тебе, а для нас із татом трохи простіше.
— Хіба ви не можете приходити сюди?
— Звичайно, можемо. Тобі достатньо дзвонити у дзвоник. Навіть серед ночі.
— Добре, мамо. А знаєш що?..
— Що, доню?