Стоячи тепер при паркані, думав:
— Треба буде купувати горб. Нема що. Не буду ж я корові рік річно купувати пашу: горб сухий і пісний, то правда, але тепер і гній дає корова, на зиму спаренається, потім добре вигноїться, трохи штучних погноїв куплю і можна буде засіяти овес і команицю…
А вертаючися на подвір’я, оглядав стару стайню, крутив головою і думав:
— Треба братись негайно за будову нової стайні. До зими корова мусить дістати стайню. Оця шіпчина з дощок, між дві руки вложиш, у ній не визимує худобина.
Оглядав трохи цього матеріялу, що вспів собі підготовити, підкручуючи вуси, обмацував, обдивляв, розмірював, застановлявся.
Вечорами сидів, розчитувався у будівельному підручнику й креслив плян нової стайні. А вранці закликав Миколая Когута й заявив:
— Я вас казав покликати, Миколайку, бо хочу з вами нарадитись, як би будувати стайню.
— Ба, стайні пану треба, то нема що, корова в цій не визимує.
— Та певне, що треба, я то й сам знаю. Тому й побалакаймо та обміркуймо, де ставити та й кілько якого матеріялу треба.
Йшли по городі та й обмірковували. Повище старої шіпчини витичили місце, забили там два пальки, а потім Старий Пан, як казали люди «андзімір» вимірював сталевою лентою і записував у книжечці числа, а Миколай заглядав туди з повагою, і повільно думаючи й повільно та розсудливо говорячи. Плян, що його накреслив господар, не дуже подобався майстрові.
— Та то хату якусь хочут пан ставити, то не стайня.
— Та воно, знаєте виглядає як хата, бо ви привикли, що худоба не має гарного приміщення. А, от, за кордоном ставлять худобі ясні великі стайні, з гарними підлогами, навіть з печами й різними новітніми урядженнями для чистоти й здоров’я. Навіть насвітлюють там худобу такими лямпами, щоб краще зимувала, а я десь читав, що й радіо заводять у стайнях.
Микола слухав, спльовував густо, покурюючи, і міркував:
— Та тото всьо у панів не як у людий. А у ґаздів інакше: хата й стайня під одним дахом і тепліше й безпечніше худобі й челідинови.
До того трохи матеріялу, що був на подвір’ї дораховували дошки й ошварі, що будуть з тих трьох буків, що в осені пан закупив у Бринівці та звіз. Тільки треба поїхати на тартак і порізати. Та й на тартаці докупити ще дощок до шалювання і лат. На дах треба купити матеріял. Його знову має Кость Чубан, готовий на оборі, бо «му ся залишив» від будови. Тільки сторгувати й звезти. А стара дахівка є, частину даху хіба нею покрити, а решту ґонтами.
А потім устійнили час, кількість робітників і торгувались про ціну. Миколай перебирав на себе тільки керму роботою та виконання плянів, а господар мав сам дбати про матеріял, робітника й його прохарчування. Зате Миколай кермуватиме робітниками й виконувати роботу будівничого. Коли вже договорилися, Миколая погостили чаєм та білим хлібом з маслом і розпрощались з ним, встановивши реченець початку будови.
Вечером Старий Пан розпоряджував:
— Но, будуємо стайню. Ти, Ганю, залишишся завтра вдома, а нас обох з Ільком виправиш раненько на тартак у Турку. Приготуй нам їду на цілий день. А ти, Єлю, бігай, сину, в село та й замов мені три пари коней на тоті буки, що під шопою. І най так ладяться, щоб могли назад забрати матеріял.
— Ба, та кого тото кликати? — застановлявся Ілько.
— Підеш до Івана Назара, най посилає Богдана й до Нестера Василя, бо то наш сусід, має незлі коні й збігай до вітця най їде Пахон.
— Ба, та в нас оден кінь. Хиба би спрягав? Тай з чиїм тото, зі Скобовим?
— З Бурцьом? А ти не боїшся, що виробить тобі яку штуку подорозі? Бо для Бурця скинути набір у рів, або задержатись на дорозі й не їхати далі, тільки пастись спокійно в придорожньому рові — звичайна річ. А вже, як над’їде авто, то не втримаєш біди на гостинці!
— Аякже, та він такий кінь, як наша Бинька: хіба тото робит, що му ся хоче, нич більше. Та чей з нашим Сивим йтиме спокійно?
— Може й ітиме. Врешті най Пахон робить, як знає, най бере, чийого хоче, аби їхав.
І їхали. Вранці, досвіта, ще сонце не вийшло із з-за Острого, були вже ґазди на подвір’ї. Кожний брав одного бука, розсунувши воза: передні й задні колеса примоцовував ланцами до бука й поволі, покрикуючи, з’їздили з гори. Клеци скрипіли й гойдались на колісницях, наче б плакали за своїми горами лісами, де виросли стрункими, міцними буками, слухали шуму смерек та гри гірських потоків. Їхні сукуваті боки гойдались на кам’яному гостинці, а з ран, що їх завдали ґазди гострими цапинами, виступала біла рослинна кров. Сонце пестило їх своїм теплим промінням, озолочуючи їхню останню дорогу.
А дорога була гарна й крута, бігла долиною потока, що скакав по камінцях і мив коріння старим ялицям, або звивався між ґаздівськими полями. Швидко він покидає «місто»: декілька кращих хат і останні віллі живця. Ще ховаються в лісі останні цяцьки — доми з ґаночками й стовпчиками, городцями й місточками, а вже великий кам’яний віядукт перескакує понад гостинцем і потоком, показуючи під своїми луками пусту зелень ліса й гарну віллю в потоці, що присіла на півострові, яким ліс врізався у потік. Кольорові мостики перескакують весело через потік і вибігають на зарінок перед домом. Це «Байка». Все трошки й справді як байка. Злобні кажуть, що це справжня байка, бо її власник мав село і так господарив, що з нього залишились тільки гроші на «Байку».
Ще здовж гостинця віллі багатих адвокатів і купців, що не змогли вже побудуватися в селі й, горнучись до «Врайте Ґас», засіли місця при гостинці, хоч за селом.
А потім уже поля. На них хвилями пливуть вівси бойківські й зеленіє барвінком картопля. І так вздовж аж мабуть до мадярської границі, бо Бойківщина всюди одна.
Але, хто виїхав на тунель волосянський, обернувся востаннє і поклонився Розлучеві, цей мусів востаннє побачити дімок Старого Пана, що дрібною цяткою червонів під лісом. Його було видно звідусіль і здалеку. Але вже за тунелем, чи як кажуть Бойки «за границею», оваль розлуцького краєвиду наче б западався у глибінь між горами й зачинався новий світ. А був це справді новий світ, бо тут із доріччя Дністра входиться в доріччя Стрия. Його долина в’ється крутим яром попід стрімкими горами, що гострими шпилями вискакують понад свої подруги й стрімко збігають в Стриєві води.
Вранці срібна мряка стелиться водою. Понад нею сяє сонце й своїм золотим промінням надає блеску білому туманові. Понад річкою біжить залізничий шлях. Він скаче високими мостами й довгими тунелями, а маленька ленточка потягу біжить по ньому як чорна гадючка. Всі гори чують, як свистить машина й як колеса вистукують по залізному шляху.
А гостинець відбіг у Яворі від шляху. Він пнеться довгастою кривулькою аж на Петриків. Там, де крута скеля паде стрімголов у воду, — «Там, де Іван невірну Касю у Стрий друлив». На Петрикові стоячи, маєш у стіп своїх незрівняну красу: вужівницею гостинець збігає в діл. А там у стіп гори Стрий в’ється срібного лентою, своїми повільними плесами миє він боки гір, аж розвертається на зелених підгірських пасовиськах. Півостровом Свобідка врізується на своєму горбі в Стриєві води; сама ж лежить на тунелі. Коли свобідчани приложать вухо до підлоги, чують, як під нею вглиб гори поїзд їде, як стукотять його колеса. Із цієї гори він вискакує на залізний міст, чи тобі треба в Турку, чи в Явору. З обох боків такі самі залізні мости.
Обабіч річки й шляху гори й гори, перші вищі за других, а там десь у мряці Зубриця, що ледь-ледь часом мріє в далі.
В тій долині розсілись тартаки. Колись гори були лісисті. Ліси-праліси густим морем шуміли аж по угорську границю. Та разом з побудовою гостинця і шляху прийшли експлуататори й набудували тартаків і почали рубати ліси, а дерево везти в світ.
Один такий тартак стоїть там, де Стрий, опливши Петриків, вливається плесами між Стодівку і Явору. Він, як і багато таких машин, зміняє рештки запашного лісу в золото. Чужа, захланна рука залишає на горах зруби й згари.
На великому зарінку вже вранці гомонить праця: одноманітний вигук, співний поклик провідників, глухий, тяжкий стогін перекиненого клеца. І знову вигук: Гееей — руп! — протяжно й співно. Жилаві бойківські руки заперлися цапинами об круглі боки мертвого гірського велетня.
Гооой, гооой! — котять його й підносять на двоколий візок, везуть в останню дорогу. Гордо шумів він у верхів’ях, байдужий на бурі-громовиці й сніговії — замет Іллі. Оце всувають його в пельку машини.
Одностайний гомін машини, утаєна сила пружности пари, круговорот трансмісій, сик циліндрів. Яскраво-червоні гирла печей женуть трачиння. Мотори стрясають помостом, як на кораблі. Тільки ж оцей корабель везе дітей гір в останню дорогу.
Підвозять візок з ялицею. Може це труп, а може вона ще живе? Скриплять і виють гатри. Страшні наїжені пащі розкрили багато зубів. Неминуче — грізно чекають жертви. Але вже великими клямрами ловлять люди зболілі боки ялиці. Стискають їх сталевими обручами. Тепер уже пускають у рух пили!
Іііііііі! Іііііііі! — плаче тонко, але гостро шматована деревина. В її біле тіло в’їдаються сталеві зуби, порють їх рівно й глибокими ранами ділять його на рівні тонкі пласти. Плаче й виє велетень, сльози трачиння скапують на землю і скачуть у гору останками бунту.
Залишається декілька дощок і жмінка трачиння. Циркулярки гуляють круговоротний танок. Під ними найбільше плаче й стогне неживе тіло стрункої, запашної ялиці, що вчора ще десь на Сідлах під Руським Путем чи Старостиною шуміла зеленою чатиною і колисала в вітрі свої шишки. З тонким писком в’їдаються циркулярки в її тіло й за хвилину прокусують його наскрізь. Залишаються рівні куски.
З буків і смерек та ялиць залишаються дошки, трами, стовпи, цівки і як ще їх називає людська мова. Їх заладують тут таки на поїзд і повезуть у світ будувати чужі міста й села, чужим людям улаштовувати копальні й заводи й помножувати їхнє майно. Довгими, повільними гусінками повзуть поїзди з деревом. Останній свист, останній стукіт коліс, — гей, в світ, чужий і далекий!
А гори залишаються нагі й пусті. Їхні жалкі боки б’ють слоти й скачуть по них вітри. З буйних лісів залишились пусті провалля, вільні потоки, нагі ребра. Де-не-де тільки стремить самітна смерека, чи бук — насінник.
Але людям до цього байдуже. Вони потребують матеріялу. Вони потребують заробітків. І тому гатри й циркулярки співають свою музику сталі, а дерева свою останню пісню горам.
Отут звіз і Старий Пан своїх трьох буків. Що ж, треба й йому матеріялу на стайню. І їх порізали як других, навантажили на вози й повезли назад у Розлуч.