Ганя була задоволена. Вкінці по стількох роках, майже по цілому своєму житті, вона сталася господинею. Не наймичкою, не служницею, а господинею. Правда, Старий Пан платив їй і вона наймилася в нього, але вона була самостійна й незалежна господиня. Вона кермувала не лиш господарством, але й людьми. Чи то робітники, що працювали у Старого Пана, чи теж люди з села, відносились до неї не як до служниці, а як до ґаздині. Навіть Старий Пан привик радитись її у всіх своїх справах, й обговорювати усі свої пляни та події свого життя і життя своїх дітей. Тепер уже відколи на Кичері появилася така важна особа, як Бинька, Ганя почула себе й справжньою ґаздинею. Як би не було: поле, праця на ньому й врожай роблять ґазду. Домашня птиця та корови надають питомої ваги ґаздині. Молоко, що вона приносила із стайні, пінилося у дійниці й вона міряла його дбайливо, при чому Старий Пан приглядався з радістю і записував собі в книжечці кожноразову кількість літрів. Потім Ганя ділила його в міру потреби: одне переварювала, інше ставила на квасне. Появилася і масничка. Густа сметана булькотіла в новій дерев’яній посудині, а Старий Пан сидячи вечором у кухні, робив масло, балакаючи. Потім смакував його вранці до кави, що на ній був товстий кожух. Пив її з великої білої філіжанки й прихвалював свою корову: бо дикунка, але, яке добре молочко дає моя Бинька. Так, це правда, але ж Биньці догоджували, як тільки могли. Вона не тільки дістала до своїх послуг Ілька, але й в харчах їй годили. Тут уже Старий Пан не жалував грошей, і ґрис, сіно та солома були постійною журбою на Кичері. Старий Пан купував їх за свою пенсію і було певне, що вони коштували більше, як би коштувало молоко, коли б його прийшлось купувати. Але ж була корова! Було своє, жовте, запашне масло, був свій біленький, смачний сирок. О, так: вимішати сир із сметаною, вкришити до нього зеленої цибульки, до того кусок разового хліба, грубо намазаного маслом та й горня чудесного, кислого молока. Чи може бути щось смачніше від того?
Приготовляючи всі ці цінні й смаковиті речі, Ганя почувала себе справжньою, гордою ґаздинею. Та й Старий Пан ніколи не не мав вгляду в те, як вона господарила з грішми, що він давав на купно, чи теж з домашніми продуктами, як от яйцями, чи набілом. Згодом, коли Ганя розвела більше курей, було доволі яєць і їх вона дбайливо складала в своїй кімнаті до кошиків. Певно, що в господарстві не бракувало ніколи яєць, але, що до надміру… Так отже ґрейцар до ґрейцара й Ганя відкладала собі зовсім гарні гроші. Бо ж Старий Пан не тільки платив їй заробітню платню, але й купував для неї одяг. Він був задоволений, що має ґаздиню і поправді стояв про її ласку. Не будь її, він не міг би жити на Кичері. Ганя ж знову мала свої думки.
Але Бинька не лиш давала набіл: вона давала таку дуже важну річ, для нашого поля: навіз. Без нього й без води бойківське поле — неужиток. То ж тепер дбайливо громаджено його. Навесні управиться ним поле й родитиме зовсім інакше, як дотепер. Правда, й перед тим поле навозив Старий Пан, але тільки так, аби подурити. Покладуть ото одну картоплину в ямку, а вродиться дві, три. Але тепер, о тепер уже інакше виглядатиме поле на Кичері та й господарка. Тепер уже Бинька годуватиме людей і поле.
Йшла осінь, а там прийде й зима. В оцій, старій шопі не можливо буде зимувати корову. Вона збита з дощок і крізь щілини вітер віє. Тож прийшлось Старому Панові ставити стайню. І знову Старий Пан сидів вечорами й студіював свої книжки й обдумував плян будови стайні.
Так стали будувати стайню. І знову від ранку до вечора гомоніло приладдя, скрипіли пили й говорили люди. А стайню Старий Пан ставив величаву. Там мав бути відділ для корови, відділ для коня, що його ж колись може Старий Пан собі купить і частина для пташні. Розміри були майже такі самі, як його дому. Тож люди дивувалися потрохи. Разом із будовою стін Старий Пан робив за стайнею цементовий збірник на гній, і яму на гноївку. Це все вже зовсім інакше, як у ґаздів. При такій будові не буде викидання гною на подвір’я і все це діятиметься майже самочинно. До того ж цементовий збірник збереже кожну дрібку оцього цінного матеріалу.
Ще більше дивувались ґазди, коли побачили, що Старий Пан будує поверх над стайнею. Мав це бути стрих на пашу. Але ж двоє дверей відчинювалось на балькони і в північній та південній стіні було велике вікно, так що це й справді виглядало на кімнати. До того ж Старий Пан приоздобив фронт та ґанки витинанями в дереві. Дійсно ґазди добре казали: пан вілію корові ставить.
Як би не було: до зими була готова найважніша частина й до неї перейшла зимувати Бинька. Була вона простора, ясна і, як згодом показалося, на зиму надто холодна, бо будинок стояв сам один серед поля, на горбі. Ну, але зразу Старий Пан тим не переймався і покривши дах та перевівши корову на зиму, був задоволений, що виконав таке велике й важне завдання. Напрацювався і намучився доволі й байдуже на Биньчине молоко, схуд.
Але йшла зима. Старий Пан собі відпічне й знову прийде до себе.
За роботами Старий Пан і не зчувся, як минула осінь та швидкими кроками стала наближуватись зима. В тому часі, як він був всеціло зайнятий криницею. Ганя зібрала з поля, що там у цьому році вродилось. Круглі рожеві та жовті ямкаті бульби вже здрімались у темному кутку пивниці. Різнокольорові купки ярини теж спочили в пивниці. Запустіло поле. Сон знявся над жовтою, безладно побуреною ріллею. Де-не-де тільки пастухи запалять зсохле картоплиння. Блисне вогонь, червоні язики непомітно повзуть по збочах купин. Час від часу вогонь проривається з темного кіпця та з радісним тріскотом вистрілює в гору. Потім уже тільки сірі клубки диму повзуть повільно й стеляться по жовтих стернях. Часом холодний вітер підбиває їх і тоді виглядають, як руна білих овець, що зібрались кудись на широкі простори осіннього неба. Але дужий, холодний вітер товчеться по полі й крутить жовтим листям. То знову приляже й посвистує жалко, наче б зі скаргою.
Сонно, ліниво повзуть олив’яні хмари пожовклими хребтами гір. На безлистім гіллю крячуть галки. Останки трави, шелестять під ногами, мов скляні від наморозі. Будяк котиться в осінню, холодну даль. Нудьга осіння повзе полями й сіє мертвоту-сон. В ньому чується запах снігу. Почорнів чатинний ліс, посумнів і постарів. А там букові ліси на Панах уже стоять без листя, чорні, прозорі.
Поля пусті — жовто сірі, мертві. Ані стеблинки, ані травички на них. Де-не-де по стернях пасуться вівці. Краса коровиця стане, кудись задивиться та заричить сумовито. Десь часом довго протяжна долетить коломийка, десь часом засвище сопілка.
Крайня це пора придбати дрова на зиму. Поправді ґазди зробили це в літі й уже порубане та поскладане дерево сохне попід хатами.
Та Николайчукові ніколи було. І тепер кликав він Ілька, Пахона та Андрія і почав з ними нову нараду:
— Скажіть мені, добрі люди, коли б ми поїхали в ліс брати бука.
— Ба, та ци я знаю? — вагався один і другий. — Та коли тото пан би хотіли?
— Мені все одно, я асиґнату маю, а ви, коли зможете.
— Та хіба му ся питати вітця — говорив Ілько поволи, розважно, як і слід було ґаздівському синові.
— Добре, сину, ти поговори з батьком, бо у вас є коні. І коли батько зможе, хай їх дасть. А вже, як будуть коні, то ти умовся з Андрієм та Пахоном.
— Чей бис ми в читвир брали, то пак порізали бисми та покололи бисми до вечера, а в п’ятницю би ся повозило, як отиць коні дадут.
Так і стануло. В четвер вранці йшов злісний Андрій Носач з Николайчуком і три чоловіки з пилами та сокирами. Йшли вузькою стежкою пустими, затвердлими полями, сивими від наморозі. Бралися аж у Теркалівський, бо там видавали буки. Один такий зазначений, зарубаний сокирою, призначив Андрій Носач Николайчукові. То ж поклали пили та сокири та стали нараджуватись, з котрого боку різати та який напрям надати деревині. Тут уже Носач найкраще знав, хоч кожен бойко на лісі розуміється досконало.
Різали. Скрипіла пила, в’їдаючись у живе тіло старого бука. Переставали, попльовували в жмені і далі тягнули пилу. Аж доки бук не зачав скрипіти й хилитися. Тоді вийняли пилу, відійшли на бік і Андрій сильним ударом топора перебив останню частину, що ще тримала бука. З ломотом падав у низ. Його широке гілля, його міцний стовбур, звалились на молоду ялицю, що росла нижче. Тільки хрупнула й зломилась, як тонкий сірничок.
— Дуже файно — хвалив Пахон — будете мати ще й ялове. Бо то всьо, що повалить дерево, падучи, належить до того, хто бере це дерево.
Посідали на бук, повинимали хліб, що його Ганя вранці приготовила, та й полуднували. Над ними стояло безлисте гілля старих буків, де-не-де ще збереглася купка жовтого листя і воно шелестіло сухо, тривожно. Якийсь загублений пташок часом відізвався сонним, дрібним цвіріньканням. Тиша царила в лісі.
— Отже видите той яр, що пониж нас. То вже такими ярами Довбуш з товаришами від шандарів ся ховав. Ай, як му ся прийшло через яр переходити, то казав веречи свіжообкоровану ялицю та через неї переходити. То котрий перейшов, бив му товариш, а котрий ні, то ся за ним няй не оглянув, та бо може й ся де убив, падучи з ялиці в яр. А там, де ся яр кінчит на поле, ци знаєте Довбушова керниця на млаці під лісом. То з неї Довбуш пив, як на Венґри через вершки ся брав.
Поправді Старий Пан мав деякі сумніви, чи Довбуш, якраз тут по нашому Розлучі ходив, но але Андрієвих оповідань завжди слухав радо та й з зацікавленням.
Вирубавши невелику щілину в стовбурі, вбивали в неї сталевий клин, інколи два. Били молотами, металічний звук летів по лісу. Клини в’їдалися у живе ще тіло бука, так довго аж доки не поступилася ціпкість дерева й воно не розкололося на дві частки. Таким самим способом кололи його далі та й ще раз. Розколені клецки вже лежали неоподалік і тільки слабо нагадували, що так ще недавно було живим, старим буком, що шумів буйним листям на гордовито розкинених раменах своєї круглої корони.
Знову загомоніла пила: зо скреготом і стогоном вона різали стовбур на менші частини. На місце прорізу видніли білі, сирі слої і пахнули сирим деревом.
Робота це тяжка, а осінній день короткий. Швидко сумерк насувався на ліс. То ж роботу докінчили наступного дня, а потім повозили на Кичеру. Тепер уже на Кичері скрипіла пила, що різала оці метри на малі куски. Разом з тим скакала сокира, розколюючи їх на поліна. В шопі росли рядки полін. Там вони сохнутимуть і помішані з яловим, тріскотітимуть у печах у зимі. Частину дерева, тобто рівне гілля ялиці, не різали на паливо, його Старий Пан потребуватиме для направи паркану.
Не думайте, що все це діялось чужими руками й що Старий Пан тільки приглядався. Ні, він в усьому помагав, в першу чергу кермуючи та даючи лад, а далі майструючи те, що до нього належало. Так серед праці йшли йому дні швидко й ділово. Наче б у далекій давнині тонув спогад останніх літ життя у Львові, що їх єдиним змістом була нудьга та почування браку яких-небудь завдань. Тепер у Старого Пана було більше завдань і плянів, як колинебудь у житті. Тепер перший раз у житті він вводив їх у діло сам для себе, на своїй землі своєю думкою і своєю працею. Добрі це часи були для Старого Пана.
Десь із півночі насунули тяжкі, буросірі хмари. Вітер, що пригнав їх і товкся горами й лісами, зморозив світ і сам принишк. Тиша настала, глибока, сонна тиша. Ще тільки глухо й наче б здалеку шумить верхів’я смерек. Згодом і воно мовкне. З бурого неба летять перші сніжинки. Кружляють безшелесно між небом та землею і снуються поволі, але невпинно й лягають на жовту замерзлу землю. Все ж доторкнувши матері землі, вони ще тануть і скапують росинами й течуть жовтими струмками по борознах. Нині, чи завтра, зморозить їх міцний мороз, затягне калюжі тонісінькою ожеледдю і приготує землю під прихід зими. Тоді впаде сніг, справжній сніг: пухкий, білий, глибокий. Вкриє непорочним покровом поля, зникнуть під ним чорні стріхи хаток бойківських, а вершки «Панів» будуть, як круглі, великі баби, що закутались у білу хустку та притулились боками одна до одної, й позасипляли, прикучнувши. Ліс замовкне тяжкий від снігу, заснуть під ним ялівці та здрімаються смереки. Потім прийде мороз ще й ще один і буде зима. Будуть дні сірі, зранку до вечора однакові, так, наче б сонце ще зранку збиралось заходити. Бо це грудень, дні короткі, сумовито сірі, сонні.
Малим струмком снується у таку пору життя у селі. Люди сплять багато, відпочивають після осінніх праць. Там іміня обійдуть, жінки щось зварять, а чоловіки трохи молотять. Не багато там мають бойки що молотити: того трохи вівса та пару кіп жита. А зима довга. Хліб не в кожній хаті появляється, а як є, то з виміни вівса на жито, чи теж куплений за гроші. Трохи зарібків було в літі на панах, дехто робив при будовах, чи теж у лісі. Та добре, що вже зима. Коби впав порядний сніг, а під кінець грудня знову з’їдуть гості. Правда, це інший рід гостей: вони звичайно молоді, мешкають у лещетарському схоронищі та в декількох домах, пристосованих до зимового часу. Вони цілий день на лещатах. Але привезти треба їх, інколи возити саньми на прогулянку. Там треба прислуги, тут знову яких майстрів. Молока, хоч як мало для себе, проте продається і от буде вже на хліб та сіль.
Але зближається Різдво. Старий Пан ходить по кімнаті й думає: хто з дітей приїде на Різдво. Потім своїм гарним круглим письмом пише листи до дітей і запрошує їх усіх. Обіцює, що в цьому році матимуть вигоду, як ніколи, що для кожної сім’ї приготована кімната, що є нове обладнання, що яблучка зародили, а шинка й ковбаса вже вудиться. В тому часі Мімі дрімає на лавці біля нього, поклавши голову йому на коліна. Час від часу Старий Пан гладить її спину. Боя прийшла десь з ловів на миші, вилизалася чистенько та, скрутившись у кільце, заснула на печі. Тепло й тихо в хаті.
Потім Старий Пан іде до Гані й обоє обговорюють свята. Що ж, як приїдуть доньки, вже вони пектимуть, чи варитимуть. О, Ганя побачить, які вони у Старого Пана! Він розказує багато про кожне зі своїх дітей, показує знімки й тішиться обома внуками. Один з них зовсім маленький Ольцьо, ледве зачинає ходити. На знімці біляве, круглолице хлопченя, сидить у дитячому кріселку. Великими, ясними очима дивиться на маму, що нахиляється над ним. Це Михася. В неї темні коси довкола голови. На другому знімку Ігор, уже чотирилітній хлопець з личком розбишаки, з великим м’ячем під пахою. Це синів, він зовсім похожий на свого батька.
Але не відомо, чи приїдуть оці діти з онуками, бо живуть далеко, а то зима й малі діти. Найскорше приїде Стефа й Галя, хоч Галя живе далеко, але на ці свята обіцяла приїхати. Вже й січень оце. Дні іскряться від морозу. Всюди сніг. З кожного горбка з’їздять лещетарі. Їхні дошки залишають за собою дві вузькі смужки в снігу. Де-не-де чорніють по горбах наче невеликі жуки. Старий Пан дивиться на них з вікна, інколи прикладає до очей льорнетку й розглядає лещетарів. Вже і в Розлучі їздять на лещатах не лиш чужі. Є в Ясениці майстер, що так сам із себе навчився робити лещата: варить тонкі, ясеневі дошки й вигинає їх, щоб мали справжню форму.
Правда, в’язання у нього з двох ремінців. Один з переду на ніс черевика, цілий другий до зав’язування довкола черевика. Що такі в’язання не дуже доцільні й не тривкі, інша справа. Але бо вже й парубки собі вчаться їздити на тих лещатах. Та бо то файно їхати й скоро мож поверх снігу йти, навіть, як челядинови треба на єнче село, ци в ліс, ци так на Гришовець, або Жолобину до тих людей, що там ся зі села вибрали. Отже їздять своїм стилем, своїми розлуцькими телемарками.
Але оце вже Різдво наближається. Вже Стефа й Галя роблять голубці та вареники з капустою. Галя синьоока, в неї волосся полово-яснобронзове. Вона трохи стрункіша та вища за Стефу. На її гарному, білому лиці завжди легкий рум’янець. Галя говорить багато. Вона розказує про подробиці цілого життя у Варшаві, про цей чужий світ та його спосіб життя і думання. Ці варшавські поляки видаються нашим, наче б якимсь дивним, чужим народом, десь за кордоном, куди ідеться влітку на екскурсію. Запах печива, запах м’ясива. Батько варить шинку й дбайливо її доглядає. Час від часу пробує вилками, чи вже готова. В кожній кімнаті він ще заздалегідь поставив ялинку, їх не прибиратимуть. Вони свіжі, зелені й пахнуть лісом. Коли немає внуків, то «деревця» не роблять, тільки на святвечірній стіл кладуть китицю смерекових гілок, та світять свічку між ними. В куті стоїть смерека, що шуміла на Кичері, тепер вона пахне живицею та в’янучою чатиною. Батько накриває стіл. Центральне місце занимає кошичок з яблуками. Золоті ренети посміхаються привабливо помаранчеворум’яними боками. Бурі штетини відбивають від них своєю бронзовою шкіркою, наче б присипаною легким мошком. А там зелені, червоні, ясніші й темніші, яблука. Навіть на тарілці райські яблучка: невеличкі темночервоні, з довгими хвостиками. Їх ніхто не їсть вони терпкі, зате їх варять і готують з них дуже добрі компоти.
На тарілці помаранчеві рижки. Їх Ганя наквасила ще в жовтні, вони смішно ховзькі й холодні. Це присмак улюблений цілої сім’ї. Що ж ще? Яблука — плід Кичери, рижки — плід розлуцьких лісів. А все решта вже таке, як Ганя каже, панцьке їдіня.
Сидять при святочному столі всі четверо: батько, дві доньки й господиня. Галя подає. Батько розказує, як робив криницю. Оце на столі стоїть дзбанок його води. Вона смакує краще, як найліпший напиток. Правда, ніякого вина, ні горілки в цім домі не вживається, зате Стефа приготовила досконалий напиток з фіґ і помаранчевої шкірки та гарячу лімонаду; окрім того є узвар з батькових овочів. Потрав уже не багато, не так, як у селян. І вони складніші на містовий лад.
Після вечері обидві доні колядують: у Галі ніжний сопран, у Стефи таке собі ніщо. Зараз же потім, одягнуться тепло й виходять з батьком на подвір’я. Місяць світить на холодному, далекому, зимовому небі, сріблить сніги та стелить на них довгі тіні від гір. Блаженна тиша лежить на світі. Внизу там святкує село. Раз з цього кінця, то з того долетить пісня-коляда. Сім’я ходить по городі, батько розказує про кожну деревину, чи вона в цьому році родила й кілько; любуються красою і тишею місячної ночі, віддихають кришталево чистим морозним повітр’ям.
Першого дня ідуть Николайчуки до церкви. Послухають Богослужения, що його цілого співається під нуту колядок. Поговорять із ґаздами й ґаздинями та декого з них запросять до себе в гості. Після обіду, що на ньому всі смакують і хвалять батькову шинку та Галині торти, приходять колядники з вертепом. Вояки в яскравих червоних одягах, з широкими, бляшаними мечами рубають нечестивого Ірода. Жид, циган і коза доказують. Колядують на Рідну Школу. Їх гостять і дають гроші. Потім прийдуть ще колядувати діти. Вечором батько розказує про свої досягнення і пляни. Наперед мусів порядно відремонтувати хату, потім купив корову, а там і коня. То знов треба було покласти стайню, а потім, о, потім він побудував би нову, гарну віллю для літників. Це вже на цьому полі, що його Стефа купує. Так. Старий Пан ніколи не покладав рук. Він завжди щось будував, щось творив. Були часи, що він будував залізниці й для залізниць, потім будував для себе. Оце хотів би будувати для дітей.
З’їздова постава, один легкий рух і невідклично, нездержно в долину.
Остався позаду ліс. Смереки, що не обмерзають снігом, що в день і в ночі шепчуть таємні змови, або ревуть у хвилях північного вітру. Ялиці присипані снігом, обважнілі зимовим сном. Неначе старі дідугани, сивобороді, задумчиві, задивлені в долини. Тільки час від часу потрясають бородами спроквола, спроквола…
Знімає вітер пилини снігові й жене їх по верховітті. Жене курявою на білі, гірські склони, паде крутіжем на сум безмежно білих піль.
Гей! Вниз! Рівні, гладкі дошки порють злегка сніговий покровець. За ними дві рівні стрічки, під ними втікає земля. О! Як втікає, як хутко, як розкішно — хутко втікає земля! Здається: стоїш, земля покинула свій відвічний, рівномірний рух екліптиками довкола сонця, і послухала тебе. Тільки тебе! Двома малими дошками ти пхнув її в новий, шалений біг!