Нестримний, стихійний гін, божевільний оборот нової землі, нового світу. Під двома дошками.
В грудях стискається серце розкішною тривогою. Немов виштовхнене з щоденного місця, воно раде стрибнути в білу височінь морозних небес. І розприснути безліччю перлистих кульок, що гомонять, наче сміх розсипаного намиста, сонний шум замерзлих зірок снігових. О! Як скаче воно в грудях, як сміється у божевільному леті!
На цій новій, розбурханій землі догнав старий, відвічний вітер. Тонким, високим свистом смагає по вухах, кидає під ноги крутіж-туман. Сніговію…
Божевільний лет стрімголов у білі простори. Хаос… Кийки, як крила. Ноги, як сталеві струни. Під ними втікає нова земля…
Слабне біг. Ще останній лук, ще останній, радісний лет. Оце земля. Стара, непорушна земля. До нудьги пусті та одноманітні поля, вкриті білою габою. На них вітер виводить свої танки, заводить свої пісні-стогони.
Де-не-де блудить рота-кущик терня, чи клубок ялівцю. До завмерлих піль припали в долині малі, бойківські хатки. Це стара, непорушна земля.
Андрій Рівняк примандрував з долів у наші гори. Певно десь з долів, бо не був одягнений як ґазди, але як пани. Правда, що на собі мав дуже вже витертий одяг якогось сірого кольору, а на лікті навіть була латка, але ж одяг був міщанський. У вузлику, що з ним мандрував, мав він деяке столярське приладдя і ще один одяг святковий. То вже був одяг! Темно синій, в пружки до того жовті черевики та ще й краватка. Синя в червоні ружі, єдвабна. Як одягнувся Андрій Рівняк, то був справжній пан. Так одягнений прийшов до церкви, але не різнився, тільки став між ґаздами і разом з ними співав. Пан і співав по-українському й говорив по-українському. Правда, не так, як у нас говорять на Бойках, іно так як на долах, але по-руському. Тото було чудно тай дивно, що й він був русин, а не поляк. Бо то хто коли з міста до нас приїздив на повітр’я, то всьо були поляки, а хоч і не поляки, ніби були то жиди, але говорили по-польському. А Андрій твердо свого тримався. То ж і назвали його «Руський Пан». Швидко люди забули, яке його ім’я та й як пишеться, а всі його знали, що він Руський Пан.
Руський Пан був столярем. Був з нього добрий майстер і в добру пору трапив до нашого Розлуча. Наші ґазди не знали в той час ремесла. То не то, що тепер, неодин вже підівчився від своїх і чужих майстрів. А вже такого майстра, як Микола Когут, то й на інші села кличуть. Той знає ставити! Досить, що в той час з самого початку Андрій був перший майстер у селі. До всіх тих будов його кликали, всюди працював і заробляв. Та й таки лишився в селі. Правда з часом уже носив сорочку з ґаздівського полотна, а панцьку тільки від неділі, з часом і люди привикли до інших панів, і згодом стали вважати його за свого, за Андрія Рівняка, того, що в поточині, при гостинци. Бо там Андрій поклав собі дім.
Зажив Андрій спочатку у Варварича Василя, того, що пониж церкви. Та й парібкові легко жити денебудь. Цілий день в роботі, а на ніч де впаде, там засне. Отже живучи у Варварича, Андрій робив по людях і дороблявся дерева на власний дім. Тяжкі то були часи для Андрія і тяжкий дорібок! Бо ґазда й коні має і поле, що його годує і до ліса поїде й так і так, а все йому лекше. Але робітникові, хоч би то був і майстер, самими руками доробитись тяжко. Тим молотком, сокирою і гиблем. І кожну штуку купи, за привіз заплати, чи відроби. Досить, що одного року Андрій купив той кусок поля, чи то радше млаки над Поточиною. Інший не був би туди йшов. То правда, що при гостинці, але досить далеко за селом і ще на млаці. Ну, але ліпший «пляц» був дорожчий, то вже Андрій мусів на тім обстати. Але ґазди хитали головами та й не вірили, щоб до Андрія колись літники їздили.
Потім ішов рік за роком і Андрій потрапив покласти тільки підвалини. Чесною працею рук, іде помалу, треба сказати. Та ще й самому. То не раз ґазди так по вечорах, як зійшлися у Варварича радили:
— Та ви, Андрію, оженіться! Ви майстер файний, ґрунт вже маєте, то якабудь ґаздівська дівка за вас піде. Певне, що богач свої не дасть, нема що, але мете мати жону, тай поміч. Та й вже тесть яке віно дасть, та й кіньми поможе. І поки свої хати не маєте, житимете. Якось борше вам піде.
Певно, що борше. Андрій знав, що ґазди добре радять. І сам він думав про те не раз. Літа вже йшли, а він парубочив. Бо як було женитися робітникові, що нині тут, завтра там, а далі й не знає, де голову положить на ніч. Та й таки правду сказати: Андрій не хотів брати дівки, аби дівка, ані аби віно, тільки таку, щоб була до вподоби. А раз Марійка, його молодеча любов, відкинула його, ще давно-давно то й серце почало старітись у самоті. Отже ж тільки закупив поле й трохи дерева, таки став думати про жінку. Правда, покищо нема її де подіти, але з часом…
Андрій працював, доми росли. Розлуч розбудовувався. Вже в літі стіни в своїй хаті витягнув Андрій до половини. Бо й власними руками, один, другий помічник за вируку, чи на відробок не багато можуть зробити. А дівки в Розлучі не бачив для себе. Та бо тоті бойкині добрі тільки для своїх парубків. Повиростали вони в лісі, пастушачи, тільки й знають, що співати. Їсть бойко завжди те саме: вівсяний чир, ще добре як молоком заправлений, і бульбу. В літі гриби, в зимі капуста — от і все. Їв і Андрій уже роками такий харч, але й не забував, як смакує біле тісто, вареники й м’ясо. А де ж бойкиня потрапить зварити? Або одяг? Сорочка, мальована та й сіряк. Якже таки, його майстра з Львівщини, жінка буде такою репаною бойкинею?
То правда, що теперішні дівки знову не такі, як були. Вони вже у панів за літо дечого попідучувались. Вже не в ходаках, ані в чоботях в неділю ходять, а кожна хоче мати черевики. З часом уже й панчохи «єдвабні», мешти деяка натягне. Ті за службу дадуть, а та за гриби й ягоди гроші заробить та й купить. Потім уже замість сіряка, чи лейбиків почали носити оксамитні ґорсети, вишивані пацьорками. Шити не вміли, то треба було носити в Турку, чи в Явору, тамошні швабки чи жидівки шили. Бо сільські дівки знали тільки трохи вишивати. І то не багато: тих кілька рядків червоних і синіх хрестиків на вуставці.
Так отже Андрій працював, та й дороблявся та й ставив дім. Помалейку, бо помалейку, але ставив.
Але бо мав Андрій кумпана аж у Корчині, там уже коло Стрия. Був то Іван Корчинський, шляхтич, бо всі там такі шляхтичі, але таких по наших селах досить і їх ніхто не вважає інакше, як ґаздів. Отже з тим Іваном то Андрій працював у різних місцях і разом з ним парубочив на заробітках. Тепер Іван ставив млин і просив Андрія, щоб прийшов і поміг йому при будові. То ж Андрій вибирався до Корчина. Як тільки покінчив роботу, при тій великій вілії, що її ставили за великим мостом, — він там робив столярку, що потрібно при хаті — Андрій зібрав своє ремесло в мішок і помандрував у Явору. Відтіля вже тягнулася дорога вздовж Стрия аж у Корчин. В осені бувало плавлять ґазди дерево з Турчанських гір, аж у Стрийщину. Але, що далі ліси повирубувано, то й плавити нема що. Андрій Рівняк ішов собі дорогами й полями. Часом простував дороги лісами та горами, аж поки не пристав на вечір у Ластівках. Там прийшлось йому заночувати у одного ґазди. Ґазда був не з простих, а з робітників, що працювали в Бориславі у шибах. Дуже припала до вподоби Андрієві його донька Олеся. Була струнка, чорнява, синьоока, тиха й лагідної вдачі. Вранці ще заки покинув хату господаря. Андрій переговорив з дівчиною. Правда, не мала вона за собою віна, але знала шити й мала свою машину. Це було її придане. Андрій знову мав своє придане: руки й голову, що знала майстерку й той гибель та пилку. Отже така жінка, що й сама мала ремесло, була йому під пару. Обіцяла, що піде за нього, як свататиме. Бо й чому ж би не йти. В селі тяжко пару найти дівчині без віна, а Андрій такий майстер, що про нього й у Ластівках знають.
Весело йшлось Андрієві у Корчин. Помахував ціпком та підспівував собі. А там у його голові росли пляни: Покищо замешкають в одній кімнаті, що її Андрій до осени докінчить. Потім уже працюватимуть разом. Олеся зароблятиме шиттям — в селі немає кравчині — а він майстеркою. Покінчать дім. В літі приймуть літників, стануть дороблятися. А там поля прикупить, згодом може й другий будинок поставить, може таку вілію, як та, що Андрій при ній саме тепер працював. І забагатіють.
До кінця літа Андрій помагав Іванові покласти млин. Восени вернувся до Розлуча, по дорозі ще вступивши до Ластівок, подивитися на свою Олесю. Тепер уже виложив їй свої пляни й вони були до вподоби дівчині. То вернувся до Розлуча і за гроші, що їх заробив при інших будовах, підтягнув дім під дах і покрив ґонтами. А тоді викінчив кімнату й кухню в низу. Дім мав бути з поверхом і стрихом понад ним. Знову з розрахунком на літників. Та покищо вистачить того, що вдалось Андрієві викінчити. Далі засватав Олесю. Весілля відбулося у її батька в Ластівках. Чи дуже там гуляли, чи не дуже, але ж до Розлуча привіз Андрій жінку та ще й яку! Струнка, синьоока, лице дрібне, рукі білі, як у панни — бо то кравчиня. То не така як наші дівки: куці, присадкуваті, біляві, хоч є і між ними чорні також. Але бо правдива бойканя має бути білява, бо її милий такой називає білявиною. Співають у пісоньках:
Та ще й багато співанок співають, а все про білявину. На Лесю дивився та й не надивився. А вже Андрієві люди завидували, хоч він майстер добрий і вартував і жони доброї.
Так отже зажили Рівняки в новому, не готовому домі. Андрій ходив робити столярку, а вілії росли в Розлучі швидко й роботи було доволі. Леся шила. Вже тепер сільські дівчата не мусіли йти аж у Явору, чи Турку. В селі була швачка. Так, виглядало, що Андрієві пощастило та що зможе він виконати свої пляни.
До літа Малерманівка була так з грубша готова. Певно, що там виправа, обладнання, город ще залишили багато роботи. Та це не важне. Малерман був багатий, виложив відразу потрібні гроші, а оце тепер у нього сезон. Усі будинки — а це партерові дімки, трохи похожі на дім Старого Пана, бо теж з мансардами й двома ґанками — аж тріщать від літників. Зранку до ночі гамір, шум, рух. Єдиний спокійний час вранці, так до полудня, бо ті, що в ночі не танцювали — в Ружі ресторан і дансінґові кімнати — пішли купатися, чи до лісу, а ті, що танцювали, сплять. Біля полудня ці й другі сходяться в ресторані й починають свій такий типовий гомін. Там різні Фанці, Люсі, Малці й як вони всі називалися — в крикливих піжамах, або на пів голо — вони цілий день в купелевих штанцятах — зчиняють метушню, біганину та типовий для наших літнищ настрій.
Після обіду вони вилягаються на лежаках, що їх Дмитро мусить за ними носити та раз складати, то знову розкладати й, як звичайно, їдять помідори, помаранчі й інші овочі, що їх Малерман спроваджує зо свого складу у Львові. Ви тільки й чуєте, як мами клопочуться, щоб діти їли. Та все: «Іцині, полкній», «Сальцю, я це проше, єдз». І журяться, що діти не хочуть їсти, хоч вони товсті й червоні та веселі. Ці люди дбають про свій доріст. Тут знову стоять вози. Сидження ґазди зробили з соломи й покрили їх коцами. Так є делікатно. На вози сідає ціла хмара оцих Малерманівських літників та зі співом і вигуками їдуть гостинцем на Явору. Люди по полях тільки дивуються та й спльовують. І знову ніч, і дансінґ у Ружі, що на нього приходять літники з інших домів. Справді, в Малерманівці добре живеться, при широкій вулиці, типовій для люфтників «Брайте Ґас».
В такий гарячий час Дмитро має повні руки роботи й голова йому ходором ходить: він ще не привик до цього всього. Але він гарно одягнений і літнички до нього зідхають: «ах, які тен Дмітро пєнкни!» Постійно кличуть його й добагають собі не відомо чого. Коли господар наказав йому бути ввічливим і виповнювати забаганки літничок, то ж виконує це, як знає. Зате в руку завжди щось переходить, а найбільше, коли виїздять і Дмитро прощає їх із китицею якогось хабаззя; такий у Розлучі звичай завівся.
Дмитро трапив на добре місце, треба сказати, й не один в селі йому заздрить. Гроші відносить до батька, а старий Панькович дбайливо складає їх та своїм господарським розумом провадить бухгальтерію заробітків Ілька й Дмитра. Обидва з Паньком вони давно вже почали підвалини під новий будинок. Та тепер не пора на це. Є робота в полі, є літо. Але, як тільки настане осінь, стіни кластимуть.
В сезоні й їсти Дмитрові прекрасно. Він помагає теж у ресторані й їсть там щодня, а то й двічі денно м’ясо. Коли ж у ґазди м’ясо, скажіть? На великий празник та й на весілля. А тут день у день. Та Дмитро й на їдження делікатний: він не їсть багато й не товстіє. Тільки обличчя дістає здоровіший вигляд, а плечі поширюються.
А напроти Малерманівки хата Рівняка. У нього теж одна партія літників. Олеся варить для них і прибирає, має теж трохи мороки. Але в літі майстерки нема, то ж Андрій не має роботи. Робив би при хаті та при чужих не годен стукати та гупати. Поля свого не має. То ж сидить часто на ґанку й дивиться на цю комедію в Малерманівці, або йде кудись у село. Та ґаздам ніколи балакати в літі. До ґаздівської роботи Андрій не наймається, бо він майстер і йому не випадає. То ж його хата росте поволі, тимбільше, що до своїх будинків містові люди спроваджують майстрів, що вміють будувати оці штучні віллі, повні ґаночків, вежечок, на високих підмурівках та з різними прибагами. То ж зарібки має Андрій тільки при ґаздівських домах та й то не дуже, бо ґазди самі собі майструють. Щоправда Олеся шиє і так ґрейцар до ґрейцара. В осені Андрій збирається працювати при горішніх кімнатах.
Часом до Рівняків забігає Дмитро, як пани трохи порозходяться. Сідають тоді всі троє в кухні, чоловіки курять — Дмитра теж пані навчили курити цигарки — й розказують собі про своїх гостей. Мають багато сміху з оцих усіх Сальц і Марись, що в’язнуть до Дмитра. Олеся слухає і часом теж сміється. Вона гладко зачесана й не носить хустки, хоч ґаздині не пасує без очіпка, чи без хустки. Похилює голову над шитвом, а її білий, стрункий карк вихиляється з-під блюзки.
— На таку справу, може тя котрась схоче та ще ся з панною ожениш — жартує Рівняк.
— Я бим їх не хтів, хоч би мені за ними цілу Малерманівку давали. Хіба бим натрафив на таку, як ваша Олеся, то бим ся надумав.
— Чого, є і там файні, але то всьо жидівки.
Олеся ані голови не підвела з над шитва, ані не поглянула. Що ж, може собі парубок говорити, що хоче.
Все ж літо швидко кінчиться. Оце вже прийшли дощеві дні. Малерманівка опустошіла. Дмитро прибрав будинки й обкопав оцих кілька деревцят, що Малерман засадив на своїй млаці. То ж просить Олесю, щоб часом кинула оком крізь вікно, що там діється у нього у господарстві, а сам іде в село, помагати батькові зібрати овес, потім при будові. Йде з ним і Руський Пан: він теж помагає Паньковичам ставитися. Так у Поточині стає пусто й глухо й тільки стукіт Олесиної машини чути під лісом. А там шумить потік, що зібрав осінніми дощами, й є нудно й Олеся має час думати. Добре було б, як би діти були. Олеся зідхає. Вечором приходять обидва чоловіки й вечеряють у Рівняків. Зате Дмитро платить їм п’ятку. Снідання і полуденок він сам собі готує. Й знову сидять обидва чоловіки при столі. Олеся подає їсти. Дмитро має почування домашнього затишку й думає, що як отець поставлять нову хату, треба буде оженитися. Тільки ж якось і йому не до вподоби розлуцькі дівчата. Чи не задивився він на Андрія?
Ой дана, ой дана.
Ой пай дана, дана.
Не любилам тай не буду
Куцого Івана.
Осінною порою Андрій Рівняк дістав роботу в Яворі. Там у прегарному місці, власник села став будувати великий пансіон. Напевно ніхто з чужих цього не робив би. Це була зовсім незнана околиця і хтось, як колись Старий Пан, мав би започаткувати там літнище. Здалека від села та інших літників мусіли б жити гості самі, виключно в цьому одному будинку. Зате околиця там була чудова. Стрий опливає Стодівку й вривається між високі гори: останню з пасма Панів та ті, що по правому боці Стрия біжать ген аж з-під границь. Вони вже мають зовсім інший характер, як Турчанські гори: вони більше стрімкі, збіччя більше спадисті, неуправні, покриті лісом, або зрубом. У їхнього підніжжя в’ється срібною лентою Стрий, а трохи вище понад річкою біжить в один бік гостинець до Турки, а в другий широка дорога, що веде з Турки до Рибника, Майдану, чи Кропивника й там лучиться із скільським гостинцем.
В тому місці, де оця дорога лучиться з турчанським гостинцем, є оцей прекрасний закрут Стрия. Там на горбі власник Явори став будувати пансіон. Окрім лісу й виду з вікон, його гості матимуть те, чого так дуже бракувало в Розлучі: купіль у справжній річці, де багато води. Вона тепліша й дає більше нагоди до плавання, для каюків, чи навіть інколи виправ на сплавах. Дерева з Турчанщини в Скільщину вже тепер не плавлять, бо ліси й тут і там повирубувані. Та інколи якийсь ґазда закупить, чи заробить щось у лісі, трохи матеріялу й плавить його Стриєм.
То ж прийшлось Андрієві помандрувати в Явору. Щоправда, вона не так далеко: навіть пішки в долішній кінець села не йтиме довше, як дві години. Але ж село Явора дуже довге й поки ви дійдете, чи то сільською дорогою, чи гостинцем, що біжить оподалік від села, вздовж Панів до місця, де будували пансіон, потребуєте годину, а то й півтори. Ну, залізницею ви можете бути за нецілої пів години на місці. Як би не було, щодня доїздити до місця праці Андрієві було незручно й приносило кошти. Тому цілий тиждень зажив з робітниками, в нашвидку збудованій буді, а до дому приїздив тільки в суботу ввечорі, по роботі.
Хоч неприємно було Андрієві залишати жінку самою, та ще й на відлюдді, проте, був дуже задоволений, що йому трапилась робота. Буде заробіток і годен буде викінчувати дім. Добре, що хоч Дмитро живе на Малерманівці, то Олеся не буде зовсім сама між двома лісами. Насвистуючи весело, Андрій працював зранку до вечора. Швидкими й вправними рухами гиблював рами до вікон, робив двері й цілу столярську роботу. Сріблисті гиблівки так і вилітали з-під його гибля, а запах живиці надавав своєрідного чару оцій чистій і гарній роботі. При тому думав про свій дім та що вкінці зможе його викінчити й доробитися.
У Дмитра вже тепер не було ніякої роботи. Прибрав у будинках, позамикав віконниці та двері, й Малерманівка заснула. Тільки з найменшого будиночку підносився часом димок. Там Дмитро господарив собі. Тепер уже він не їв у Рівняків, бо в нього було доволі часу готовити собі їжу самому. Та вже тепер покінчилися панські їдження: Дмитро, як кожний селянин, був ощадний. Там зварив картоплі, чи якої каші, засуне в руру, молока приносив собі від батьків, якої цибулі, чи сира, хліб — от і все. До зими не так далеко, а в зимі певно будуть гості й знову ліпший харч.
Батько Панькович разом з Паньком та жінками відбули жнива, й викопали бульбу. Зі жнивами нашому ґазді легко справлятися. У нього жита дві, три стайки, все решта овес. То ж найбільше роботи при вівсі. Та вона не спішиться й вівси косять інколи, як уже земля примерзне — це ці на вищих ґрунтах. Та чоловіки косять, жінки в’яжуть і робота йде повільним, спокійним, споконвічним ладом. Мабуть це вона зробила бойка таким повільним, тяжким та задумчивим. Але обидва Паньковичі покінчивши пільні роботи, тесали дерево на оборі — це вже на новий будинок. Часом помагав їм у цьому Дмитро, покинувши свою Малерманівку. Та відколи Андрія Рівняка не було вдома, якось Дмитрові не сиділося в селі. Ще до вечора було далеко, а він кидав топір і спішився на Сорочини — в Малерманівку. Помивши руки та причесавшися — це вже панська звичка завелась у Дмитра — він ішов до Рівняків. Заставав звичайно Олесю при машині, або за господарством. І так на балачці сходив йому час.
Осінні вечорі довгі, темні й непривітні. А ще на Сорочинах: долина потічка вузька, тільки всього, що гостинець пропускає, та й над ним оця Малерманівка, а повище нього дім Руського Пана. А так обабіч ліс. Шумить потік, гуде ліс зловісно глухо. Добре тоді сидіти в теплій хаті та й не самому. Навіть приємно слухати казок про духи, страхи, чи давну давнину.. Про вовків у Розлучі багато знали, розказувати. То ж Дмитро та й розказував оці билини й небилиці, а Олесі при тому краще було шити. Часом знову вона розказувала про життя у місті, як її батько вимандрував у Дрогобиччину й якої біди вона зазнала, як дитина робітника.
— Зато вам тепер добре. Андрій вас шанує, тяжко робити не мусите, як би ґаздівські дівки.