— Та я не нарікаю. Але часом бере мене якийсь жаль, якась туга. Навіть не потраплю тобі сказати за чим. Може за вітцьом та й матір’ю, а може за людьми. Ще в літі, як в літі, хоч то все чужі люди. Але потім дуже наввіриться.
— Як би любий чоловік, то може не наввірилоби ся…
Олеся мовчала. Її довгі, темні вії кидали тіні на її дрібне лице. Руки швидко бігали за шитвом.
— Та й, як би діти. Якось не файно без дітей.
— Не файно — думала Олеся. Потім піднісши голову з-над шиття, задивлювалась у вікно й думала, що не тільки те одно не файно. Не так вона гадала колись, дівуючи. Стільки співанок про кохання, а Олеся його не знала. От так жила з Андрієм, бо був її ґазда.
— Та чи любите ви Андрія? — питав по хвилі Дмитро.
— Чи люблю? Ти ж знаєш, як на селі: засватають, та й іди. Я віна не мала, грошей не було, а діти в батька були. Чоловік трафився порядний ремісник, то тато казали: чому не йти. То я пішла. Ще, як би між своїх людей, у своїм селі, було би легше. А так тут, на відлюддю, в лісах та й між чужими. Андрія звичайно в хаті нема, а прийде з майстерки змучений і йде спати. Ще добре, що часом жінки приходять дати що шити. Дуже прикро було би.
— Та відколи Малерманівка напроти, то й вам ліпше, правда?
— В літі ті літники дуже крикливі й то також неприємне. Одне тільки добре, що ти зайдеш до нас.
— Як би ви Андрієви не жона, я ходив би тай не находився ніколи. У нас співають так:
— Так ми ся здає про вас, що бим вас любив тай не переставав.
— Такого навіть говорити не випадає, Дмитре. Ти ж знаєш, я не дівка.
— А як я на вас дивлюся, то я тото забуваю, і так си гадаю:
— То як я піду в село, чи вітцю помагати, чи так чого, то все ми ся здає, що тота співанка мене кличе назад. А як сиджу сам в тотій Малерманівці, то ня бере нуд, такий нуд! То бим знов ішов кудась, чи я знаю, горами тай долинами, десь бим мандрував світами.
— То так буває часом, певно тому, що ти сидиш сам. — Олеся добре знала, яка тяжка самота й як туга смокче й ниє.
— Та вам ще не так зле. Ви би могли хоч таке подумати:
— Бо ваш ґазда в неділю в хаті. А я такої неділі не діждуся, хоч бим ждав кілько. Ой, волів би я, щоби й Андрій не діждався такої неділі, — і присунувши стілець ближче до Олесі, та стараючись заглянути їй в очі, над якими тремтіли вії:
— Не можу я жити без тебе, Олесю! В день ся мене робота не бере, а в ночі сон. —
Вії у Олесі затремтіли ще швидше. Не підносячи їх сказала тихо, ледве чутно:
— Я жінка Андрія Рівняка. —
Осіння ніч лежала густою темінню за вікном. Грізний шум лісу вривався навіть крізь зачинені вікна, навіть крізь дубові двері він пройшов би. Проти нього, як і проти туги не було дверей, не було замку.
Про те, що Дмитро пересиджує постійно у Рівняків, почали говорити в селі. Ще доки Андрій був вдома, усе якось інакше виглядало. Та тепер, коли його не було, а замість нього дівки, що приходили давати шити, заставали Дмитра, це видалося як непристойним, то підозрілим. Та й мабуть закоханим тяжко приховати свій стан: кохання, то така хвороба, що на ній всі розуміються. Не раз бувало, парубки договорювали Дмитрові. Зустрівши його в дорозі, питалися злобно: чого спішиться до Малерманівки, коли там гостей немає, а інший таки просто запитає: ци не до чуджої жони ти спішно, Дмитре? Далі стали й перед Паньковичами говорити. В селі хоча й настав поступ, люди жили ще за звичаями утертої моралі й не так часто траплялось, щоб хтось кинув оком на жінку другого. Бойки на відміну від гуцулів і в тих справах признавали Божий закон: не пожадай жени ближнього твого. Та бо противилась тому й будова сіл: тісно скупчені в долинах потоків, вони не залишали місця на жадні секретні дії: кожну подію бачилось, як на долоні. То оці два житла: Руського Пана й Малерманівка, поблизу себе, а далеко від села, були, як би створені для кохання.
Панько, як старший, говорив про те з вітцем.
— Та щось люди говорут, що ніби наш Ґмитро та до Рівнякової жони ходит.
— Ба, та що ж я Рівнякови варуватиму жону? Ней си сам варує. Але, що парубок не мав би ходити до чужої жони, то такой би не мав. Таже хотіввім го в м’ясниці женити. Як би взяв Варваричову, було би й поле й було би чим докінчити хату. А як ся отиць довідає, то дівки не дасть, тай дівка сама не схоче.
Розважний ґазда став обдумувати справу. Вирішив, очевидно поговорити з сином. Досі всі сини його волю шанували, наче Св. Письмо: ні один з них не зробив жодного кроку, не порадившись батька. То ж і тепер Василь був певний, що вистане поговорити з Дмитром і справи наладнаються.
При найближчій нагоді говорив з Дмитром.
— Та присилав Варварич, ніби Іван… — так батько, дивлячись на Дмитра.
— Та за чим? — питав Дмитро, хоч він добре знав такий спосіб розмови.
— Продав Николайчукови поле на Кичері тай взяв файні гроші. Так му ся добре трафило. Николайчука страшив він від року, що продасть Беркови. То він зі страху заплатив сто доларів.
— Та пани не мають такого доброго розуму, як ґазди. А може й мають, але до книжок, а не до ґаздівських справ. Та тото поле не варта й п’ядесять.
— Ци видиш. Але бо за ті гроші Іван скінчить свій дім та ще му ся лишут на віно за дівкою. Певно дасть п’ядесять, як би ся з ним погодити…
Дмитро мовчав.
— Переказував, що поле дасть добре: ті стайки, що припирають до нашого під Мохначкою. Гроші потрібні на будову, а поле тай корова, то файне придане. То бим гадав, абись брав.
Дмитро потупив зір і мовчав.
— Ци чуєш, Ґмитре, що ти мовлю? — подивився на сина з-під лоба.
— Мені ще не час женитися — боронився Дмитро. — Ані наша, ані Варваричова хата ще не скінчені, то де буду жону провадив?
— Ов, такий великий пан з тебе! Альо Панько взяв Настю до хати, а ти би пішов до тестів. А, як хати поставлять, то вже пак до хатів.
Дмитро спалахнув:
— Та я ще до войська маю йти. Скорше не буду ся женити, аж поки з войська не прийду. — Та що ви так спішитеся женити ня, тату?
— Не хтів бим, би кому енчому дав дівку Варварич. Ми си товариші. Тай гроші були би.
— Та ви все про тоті гроші! Таже й я і Ілько на гроші працюєм та й вам приносим, то чей маєте за що будувати. Або то тілько дівок в селі, що Варваричова? Як ми ся прийде женити, то си найду.
Батько не сподівався такої постави сина.
— Єй, Ґмитре! Такой ми ся видит, що люди правду повідають, що до чуджої жони ходиш. Інакше бись ся женив, як випадає ґаздівському синови. А ти там сідиш між жидами та й від їх ся різного паскудного вчиш.