Конструюванням біомобілів захоплюється чимало молодих романтиків Вільнюса. На рахунку групи, яку очолює В. Довіденас, більше двадцяти моделей різного призначення. Всі вони успішно пройшли випробування дорогою в гонках, проведених як у місті, так і за його околицями. Найбільша швидкість, якої досягли спочатку, не перевищувала 40 кілометрів за годину. Зрозуміло, такий "поріг" не влаштовував вільнюсців. Адже тоді зарубіжний рекорд швидкості (1980 р.), наприклад, для двомісного веломобіля сягнув за цифру 100. Знаючи про це, вільнюсці засіли за книги, вивчили антропометрію, фізіологію, аргономіку… і з'ясували, що перші моделі були далекі від… науки. Переглянули позу веломобіліста і м'язовий привод, що йшов од рук. Рух за принципом академічної греблі підкупив спершу тим, що його методика відпрацьовувалася століттями. Однак спор-іна медицина підказала, що потужність м'язів тим вища, чим більший їх об'єм, найбільша м'язова група, звісно, у ніг: бо якщо палець руки, приміром, втомлюється за 5 хвилин, то ноги здатні трудитися понад годину. Вони не лише потужніші, а й витриваліші. Тож у наступній моделі "водій" уже напівлежав і ногами крутив педалі, приладнані спереду. Цей веломобіль вдалося розігнати до 60 кілометрів за годину.
І це далеко не межа. У Вільнюсі задумали модель, яка рухатиметься без надвірних зусиль зі швидкістю понад 100 кілометрів за годину. Обертання педалей (мінять на поступальний рух, чим вдасться збільшити рухому силу в півтора раза. Витрату фізичних зусиль зменшать, поліпшивши аеродинаміку (найідеальнішою формою вільнюсці вважають "краплю, схилену набік"). Проектуються також туристський веломобіль із додатковим сидінням і багажником, на якому могла б подорожувати молода сім'я, і веломобіль-амфібія для рибалок, щоб снували по озерах і річках, мов на легкокрилій яхті. Та найбільше уваги приділють гоночному веломобілю для змагань на велотреку, що по суті стане новим видом технічного спорту — велокартингу.
Велосипед-ваговик конструкції Ю. Стебченка
Складений веломобіль, що вміщується в чемодані (Ленінград)
Веломобіль — це і динамічний спорт, і з користю проведене дозвілля. Він присовує в собі магічний клубок технічних проблем, розв’язок яких може стати для молодих першим "пробним горішком" на шляху у велику науку та інженерну праву. Адже веломашина, якщо глянути на неї в цілому, тісно переплетена з економічно-технічними та чисто людськими аспектами будь-якого міста і села, здоров’ям і добрим самопочуттям багатьох.
Чи складно виготовити веломобіль власноруч? Зовсім ні. Досить захопитися по-справжньому і обзавестися відповідними інструментами та матеріалами, біль і частину яких становлять деталі від велосипедів. Звичайно, для самодіяльних конструкторів дуже важливі консультації з досвідченими, обмін досвідом з ними, адже створення кращих зразків вимагає вищого технічного рішення. Саме задля цього, наприклад, у Києві організовано міський Клуб веломобілізму. Його експерти допомагають аматорам розробляти висококласні м'язові машини, які могли б суперничати з моторизованими засобами пересування. При клубі працює комісії, яка розробляє дизайн веломобілів майбутнього і подає практичні консультації, До її складу входять люди різного віку і професій: архітектор В. Восковський, конструктор Н. Михєєв, електрик В. Халабурда, слюсар-реставратор С. Ковеза. Активісти клубу можуть запропонувати новачкам креслення механізмів з програмним перемиканням швидкостей, велоприводів для роботи в горизонтальній площині, спицевих і дискових коліс тощо.
Юні умільці вже добре зарекомендували себе у веломобільній справі Візьмемо для прикладу хоча б групу київських учнів, яка тривалий час спів працювала із молодим талановитим велоконструктором Сергієм Ковезою Сконструйовані ними педальні машині зі спрощеним механізмом приводу здатні рухатися швидше, ніж тролей бус. Маючи, так би мовити, свій велопарк, учні вивчали правила дорожнього руху, проводили цікаві шкільні ралі змагалися у фігурнім катанні, а у вихідні проводили своє дозвілля за педалями у приміській зеленій зоні. Юні велоконструктори вважають, що обране ними заняття ні в чому не поступається престижним видам технічного спорту, більше того — має свої принади: чудово розвиває м’язи і пробуджує творчу фантазію.
Прогулянковий велосипед.
Свої розробки юні кияни демонструють на представницькому зльоті, як" щороку після канікул проводиться в парку Перемоги. До його програми входять конкурси на саморобні вузли і механізми, оригінальні велопристосування, на дво-, три-, чотириколісні педальні машини, а також конкурс на приз симпатій, які призначають глядачі.
На рівних правах з дорослими працюють наймолодші веловинахідники миколаївського клубу "Еврика", що діє при заводі "Океан". Їхні конструкції виявили на належному рівні, беручи участь у традиційних зимових гонках веломобілі що проводяться у Москві. Кращі з них одержали почесні грамоти ЦК ВЛКСМі журналу "Моделист-конструктор". До речі, клуб "Еврика" має намір відкрить міський пункт прокату веломобілів своєї марки для всіх, хто бажає кататися" чарівних машинах. Ну, а як бути тим, хто мріє придбати промисловий тихохі. Хочу сказати, що чекати залишилося недовго. Новгородські машинобудівни взялися випускати для масової торгівлі моделі веломобілів, відібрані на конкур самодіяльних велоконструкторів країни.
Тож які надії покладаються на веломашини "третьої фази"? Зарубіжні експерти, зокрема США, де випускається понад 30 тисяч веломобілів щороку, запевняють, що в перспективі вони витіснять своїх колісних моторизованих суперників з багатьох доріг і вулиць. І називають навіть точну дату — до 2020 року, коли за прогнозами передбачається критичний рівень нафтової та енергетичної кризи. Зрозуміло, педальні машини завтрашнього дня рухатимуться швидше і будуть значно комфортабельнішими від теперішніх, а відтак стануть головним засобом пересування в межах міста.
Сьогодні важко уявити, як це відбуватиметься в деталях. Але прихильники веломобілів готуються: проектують спеціальні дороги, віадуки, велополітени, канатні велосистеми тощо. Мабуть, як і в кожнім починанні, тут не обійдеться без серйозних проблем. Той самий автомобіль, який нещодавно відсвяткував своє 100-річчя, прижився теж не одразу. Не зайвим буде нагадати, як Карл Бенц, одержавши імперський патент на винайдення автомобіля з чотиритактним двигуном, виїхав на вулицю, щоб показати свою триколісну "моторизовану карету" публіці. Від його "тріскучого дива" шарахалися коні, а одна дама знепритомніла, забачивши той "диявольський візок", що рухався зі швидкістю 13 кілометрів за годину. Натовп зівак проводжав димучий самохід Бенца глузливими репліками. Не краще поставилася до цього безкінного транспорту і німецька влада. Деякий час біля воріт майстерні Карла Бенца патрулював жандарм, котрий одержав наказ не випускати машину з подвір'я. І тільки через два роки винахідник одержав тимчасовий дозвіл на їзду в автомобілі, який йому належало затвердити після п’яти років. То були чи не перші в історії права водія. Окрім того, Бенц був зобов'язаний одягти машину в металевий кожух, аби запобігти… вибуху випарів бензину від нагрівання сонячним промінням, обладнати її не надто різким звуковим сигналом, щоб попереджати коней і пішоходів про своє наближення, їздити вулицями не швидше 12 кілометрів за годину.
Тож не будемо сподіватися, що веломобілі завоюють вулиці і проспекти за велінням якогось казкового чародія. Входження веломобіля в транспортну сім'ю потребує комплексного розв'язання багатьох проблем, узгодження зусиль містобудівників, транспортників і ентузіастів. Щонайперше, для веломобіля і велосипеда годилося б уже сьогодні прокласти чи відвести окремі доріжки, відкрити рух там, де автомобілям він заборонений, наприклад, в історичних і туристських місцях, зонах відпочинку, на ВДНГ тощо. У перспективі належало б подбати і [про магістральні шляхи, які сполучали б передмістя з центральними районами міста. Непроблемним бачиться і паркування веломобілів, адже для їх стоянок потрібно значно менше місця: в одному боксі легкової машини може розміститися від 10 до 20 веломобілів.
Як бачимо, веломобіль не вимагає нездійсненних організаційних чи технічних засобів. Погодьтеся, він має вагомі дані, щоб стати найзручнішим і найулюбленішим видом пересування. Одержавши "добро", він міг би створити своєрідні і "оазиси" в мікрорайонах, потіснивши автомобілів, і підвищити безпеку руху в межах житлових зон. Якщо взяти до уваги той же соціальний аспект, то можливості веломобіля значно ширші. Медики вбачають в ньому незамінний тренажер для відновлення і зміцнення ушкоджених функцій рухових апаратів людини після хвороби чи травми. Вже сьогодні вони готові "прописати" його з оздоровчою та профілактичною метою людям, яким звичайний велосипед протипоказаний. Його можна використовувати для відпочинку в парках, санаторіях чи піонерських таборах. Знайдеться йому робота і на території зелених господарств і великих підприємств, у цехах — на асфальтових доріжках вантажний веломобіль може перевозити до тонни вантажів зі швидкістю пішохода. Сподобається він як своєрідна парта на колесах в дитячих автомістечках, школах, дитячих спортивних секціях для засвоєння азбуки вуличного руху.
Нині веломобіль має чимало шанувальників на всій планеті. І буде їх, напевно ж, ще більше. Цілком можливо, що педальний транспорт, який не залежить від бензоколонок, не отруює наше середовище, не вимагає великих витрат матеріалів, стане в майбутньому повноправним господарем доріг і вулиць. Чи буде так? Покаже час. У нього є чимало прав, щоб одержати від нас перепустку в третє тисячоліття.
Двоколісному екіпажу незабаром виповниться 200 років! Строк чималий. За роки підкорення ним планети з'явилося стільки різноманітних веломашин і так філігранно відшліфовано їх конструкції, що, здавалося б, винаходити вже нема що. Хвилиночку, допитливому читачеві запраглося знати конкретне число винаходів, бо він виношує, а це цілком ймовірно, свою ідею м'язового транспорту. Тоді радимо завітати до Інституту науково-технічної інформації і звернутися до комп'ютера. Тільки він один-єдиний знає їм лік. На ваше прохання закрутяться магнітні диски і почнеться пошук в "банку інформації". Через 10–15 хвилин розумна машина видаватиме "розпечатку": повний бібліографічний перелік патентів і винаходів по класу "велосипеди". Ознайомлюючись із розробками велоконструкторів, можете з'ясувати, наскільки оригінальна і нова ваша ідея чи задумка модернізації.
У рік роботи над книгою комп'ютер, який все знає, видав, що в світі зареєстровано понад 15 тисяч патентів, так чи інакше пов'язаних із винайденням велосипеда. Він підтвердив також, що майже кожного місяця надходить повідомлення про чергову велоновинку. А втім, не лише комп'ютер, а й саме життя підказує: "винаходити велосипед" можна, і не тільки можна, а й потрібно. Тож не дивно, що творча думка конструкторів, інженерів чи просто умільців, захоплених ідеєю м’язового транспорту, не стоїть на місці. Іронічна приказка "винайшли велосипед" втратила в наш час свій глузливий відтінок. Ми є свідками того, як вряди-годи з'являються на планеті нові, не менш цікаві, несподівані та сенсаційні велоконструкції. Наприклад, велосипед, педалі якого "крутить" сонце, надшвидкісний веломобіль, літаючий велосипед, велоавтобус, нержавіюча диво-машина, веломісяцехід…
Велосипед, виготовлений повністю з пластмаси.
Наше століття називають епохою пластмаси. Вихором увірвався цей чудодійний матеріал із заздалегідь сформованими властивостями і за кілька десятиліть значно потіснив традиційні матеріали — дерево, камінь, метал, глину. "Революція в побуті і в промисловості" — так нарекли пришестя пластмаси засоби масової інформації. Одним із перших серед транспортних засобів приміряв на собі пластмасовий одяг велосипед.
"Наш велосипед — реалізований перпетуум мобіле! Він виготовлений із тих матеріалів, що й супутники, космічні ракети та літаки. Не боїться ні жари, ні сирості…" Цією рекламою вшанувала свого двоколісного "коника", що демонструвався на Міжнародній виставці в Москві, шведська фірма "Ітера". Зрозуміло, кожному велолюбителю хотілося покататися на незвичайній машині. Відмови не було нікому: зранку і до вечора найдопитливіші кружляли в його сідлі на асфальтовому п’ятачку перед павільйоном. Всі як один були задоволені новинкою: зручний, легкий, слухняний. І з’ясувати секрет, між іншим, було нескладно: велосипед виготовлено на 90 відсотків із пластмаси.
Дещо пізніше на Міжнародну виставку ЕКСПО в Москву привезли свій "хімічний" велосипед італійці. Жовтогарячий красень, наче щойно вилуплене курча, викликав подив, захоплення, стенання плечима і доброзичливі усмішки. Його табличка повідомляла, що він — "перший в світі велосипед, який повністю виготовлений із пластмаси". Як бачимо, велосипед стає символом великої хімії. Перевага пластмасового велосипеда в тому, що він не потребує обслуговування і не ржавіє.
А тепер уявіть собі серед міських хмарочосів вітрило, що тріпоче у бурхливому металевому потоці. Так несподівано може "пробити" шкаралупу повсякденності велояхта. А вибравшись на степове роздолля чи заміські магістралі, додасть подорожі справжньої романтики. Велосипед, вітрило і трохи фантазії — ось що знадобилося Мішелю Давіду, мешканцю французького містечка Вовіль, для створення незвичного засобу пересування. Випробовуючи своє дітище, Мітель розвинув швидкість 40 кілометрів за годину без допомоги педалей. "Капітан" велояхти цілком задоволений її ходовими якостями. Приємно відчувати себе не за кермом, а за штурвалом. "Ще є місце романтиці у моторизованому світі," — завважив Мішель Давід.
На велосипеді під вітрилом пропонує прокататися західнонімецький винахідник Пітер Кіндерман. Потрібен лише невеликий пристрій, який дозволить встановити на велосипеді вітрило од віндсерфера. Полотнище площею 3,6 квадратних метра кріпиться до щогли гумовими шнурками. Сама щогла монтується в центрі керма. Передбачене у вітрилі "вікно" з прозорої плівки забезпечує велосипедистові гарний огляд. Оволодіти технікою їзди під вітрилом — справа одного дня, за сприятливого вітру можна досягти швидкості понад 25 кілометрів за годину. Щоправда, велика швидкість вимагає од велосипедиста особливої уважності та обережності. Винахідник радить надягати на коліна й лікті захисні щитки, а на голову шолом.
В останні роки все частіше залучається до роботи дармова сонячна енергія. Слідом за теплицями і електростанціями, що працюють на "пальному" золотавої зірки, а також транзисторами, фотоапаратами, годинниками, літаками настала черга і велосипеда. Так, 71-річний англійський інженер Алан Фріман уже давно катається на сонячному велосипеді. Його конструкція проста: прямокутна рама, виготовлена з легкого металевого сплаву, і звичайні велосипедні колеса. На керні встановлено панель сонячної батареї, яка живить акумулятор. Потужність електромотора достатня, щоб :хати зі швидкістю до 42 кілометрів за юдину. Коробка швидкостей має п'ять передач.
Велояхта.
Ванною на спицевих колесах продали тихохід австралійців X. Холструпа і Л. Перкіна, на даху якого розміщено сонячні батареї. Конструктори проїхали на своєму геліовелосипеді 2500 миль із Перти до Сіднея. До '987 року то була найдовша подорож 19 діб), здійснена будь-коли із використанням сонячної енергії. "Ми довели, що сонце не лише може рухати малину, а й робити це надзвичайно дешево. На маршрут не витратили жодної краплі бензину", — сказав по завершенню свого "сонячного" турне Холструп.
Велотуристи вважали, що їм не вивчить і місяця, щоб перетнути увесь континент. Та досить скоро переконатися: сонячна тяга набагато ефективна, ніж вони сподівалися. А це давало можливість їхати не тільки в погожий день, а й коли небо було захмарене. На трасі рухалися зі швидкістю до 20 кілометрів за годину. А коли сонцемобіль, похитуючись на тонких колесах, проїздив вулицями Сіднея, тисячі городян розглядали його як диво і щиро аплодували молодим винахідникам.
Сонячний велосипед А. Фрімана. 1983 рік.
На сонячний хід перевів свій велосипед і західнонімецький архітектор Рольф Діш. На змаганнях у Фрайбурзі він прибув на фініш одинадцятим. Більшу частин) "велосипеда з допоміжним двигуном", як кваліфікувало його жюрі, займає кузов із сонячними батареями загальною площею 4 квадратних метри, двома 12-вольтними акумуляторами та генератором. За сонячної погоди він може розганятися до 45 кілометрів за годину. На випадок похмурої погоди є чотири педалі. Один велосипедний завод в Іспанії взявся випускати сонцемобіль Рольфа Діша серійно. Конструктори велосипеда, зорієнтованого на сонце, прагнуть довести його швидкість до автомобільної.
Своєрідним полігоном для геліомобіля майбутнього стали міжнародні змагання, започатковані в Австралії. Його учасниками стали диво-екіпажі з Японії ФРН, США, Швейцарії, Пакистану. Добре зарекомендувала себе тут незвичайні конструкція на трьох колесах, створена учнями технікуму датського міста Сенеборга і схожа на метелика із складеними на спині крилами. Метеликові крилато не що інше, як панелі із сонячними елементами, які вловлюють енергію сонця і переробляють її на електричний струм потужністю 850 Вт. Для "метелика", що важить 180 кілограмів, цього досить, щоб мчати зі швидкістю 60 кілометрів за годину. Заважати йому на шляху може лише одне — погана погода.
Велику надію покладають американські конструктори на свою модель сонцемобіля, що з точки зору аеродинаміки нагадує космічний корабель. "Синьо-чорне оглядове скло зливалося в єдине ціле з корпусом, складаючи враження, ніби цей апарат ось-ось злетить у повітря й зникне за обрієм. Та широко розставлені колеса надійно утримували його на асфальті, змушуючи шпарко рухатися вперед…" Так писали про його заїзд західні репортери. І було чому подивуватися, адже екологічно чистий екіпаж не поступався у швидкості багатьом маркам сучасних авто. На міжнародному ралі в Австралії він розвинув швидкість понад 78 кілометрів за годину. А не так давно в штаті Арізона (США) цей дивовижець встановив поки що неперевершений рекорд — 121 кілометр за годину. Хочеться вірити, що змагання сонцемобілів стануть в майбутньому традиційними, а непогамовні винахідники конструюватимуть ще досконаліші моделі, які рухатимуться сонцем.
Велосипеду з бензиновим двигуном дорогу в XXI століття перекрито давно. Натомість "пропускаються" веломашини, обладнані електричним рушієм, який живиться від сонця або ж акумулятора. Англійський лікар Джон Уатт, нащадок знаменитого Джеймса Уатта, котрий майже 200 років тому використав паровий двигун з промисловою метою, винайшов на початку 80-х років велосипед із електричним моторчиком. Професор медицини сподівається, що його "чадо" зацікавить екологів і зробить свій внесок у справу захисту навколишнього середовища. До речі, вже випущено першу партію велосипедів з електричним приводом для дідусів і онуків. Акумулятор підзаряджається від мережі і забезпечує швидкість до 24 кілометрів за годину.
В Англії розроблено також експериментальну веломодель з пропелерним двигуном, що кріпиться на задньому багажнику. Велосипед із вентилятором?
Геліомобіль. 1986 рік.
Так, і якщо зважити на те, що розміщена в пластиковому кожусі крилатка розвиває досить суттєву тягу, то користь такого вентилятора очевидна. По-перше, він підвищує потужність велосипедиста, а по-друге, гарантує відпочинок на ходу: гониш велосипед скільки вистачить сил, а втомившись, переходиш на зусилля лопатей. Як стверджують спеціалісти, електродвигун діє значно ефективніше, ніж бензиновий, який до того ж має обмежену швидкість. На такому аеропеді можна їхати із швидкістю понад 20 кілометрів за годину.
На вентиляторній тязі…
Велосипеди з мініатюрними електродвигунами з'явилися в Австралії. Новинка користується неабиякою популярністю. Електромоторчики чіпляються до передньої вилки, акумулятор — під сідлом. Коли велосипедист втомлюється або забажає відпочити, долаючи підйом, він вмикає живлення і велосипед мчить зі швидкістю 30 кілометрів за годину. Електротяги вистачає на дві години.
Не так давно осідлали перші електричні велосипеди і французи. їхні тихоходи розганяються до 45 кілометрів за годину і пробігають без підзарядки 125 кілометрів. Вони легкі у керуванні, стійкі на ходу і економічно вигідні: 125-кілометровий пробіг за рахунок електрики обходиться в один франк.
… Доноситься зворотний відлік чисел. Спортсмен застібає шлем і, перевіривши кріплення ніг на педалях, чекає команди. Звучить: три, два, один… "Від гвинта!" Легкий помах прапорця, і дивовижна крилата машина відривається зі стартового майданчика і плавно набирає висоту. Літаючим велосипедом в наш час мало кого зацікавиш. Польоти на ньому — це хобі окремих ентузіастів. Однак ніхто не наважиться заперечувати, що велосипедні прогулянки по небу можуть стати захоплюючим різновидом спорту, як це сталося свого часу із дельтапланеризмом.
Тут доречно зробити невеличкий екскурс в історію. Адже ідея літального апарата, який рухався б за допомогою м’язів, народилася задовго до винайдення велосипеда. Літати, як птах, покладаючись тільки на власну силу, люди мріяли з давніх-давен. За переказами древніх греків, І кар був першим пішоходом, який летів у піднебесся з допомогою м'язів і поплатився за це життям. Однак його трагедія аж ніяк не позначилася на завзятті наступних послідовників. Найдавнішим проектом м'язольота вважається ескіз, зроблений знаменитим Леонардо да Вінчі в 1505 році. Великий італієць поривався піднятися в небо: 16 років майстрував апарат, але подолати земне тяжіння йому не вдалося. Експериментатори минулого, вивчаючи польоти птахів, доводили, що людина не здатна літати по-пташиному через великий "розрив" у співвідношенні ваги м'язів і тіла. Мускулатура грудної клітки становить лише один процент від ваги тіла, а щоб полетіти, запевняли тоді, вона має бути більшою як мінімум в 17 разів. І все механіки-самоуки намагалися перехитрити природу: не можна скористатися темою пташиного крила, спробуємо в інший спосіб, — наприклад, повітряним винтом, аналога якому немає в живому світі.
Крилатий велосипед, представлений на конкурс фірми "Пежо". 1912 рік.
Довго ходила в народі розповідь про "бісового нечестивця", який вибрався в або на химерній споруді. То був наш співвітчизник кустар-ложечник Микита Митрейкін із Московської губернії. Він збив дерев'яний людиноліт і пролетів на ньому… 10 метрів. Підіймальну силу його апарата утворювали дві пари крил, що оберталися. Цей політ відбувся в 1899 році, тобто за рік до настання XX століття В документах, представлених Митрейкіним військовому відомству, зокрема зазначалося, що м'язоліт "велику користь може принести для військових дій, оскільки поранених можна буде вивозити до лазарету скоро, не трясучи і не розгойдуючи". Однак чиновники поставилися до повітряного велосипеда з недовірою і відправили його до музею на втіху публіці.
Негоже забувати, що авіація прокладала собі дорогу в небо на велосипедних колесах. Адже відомо: перші авіаконструктори, зокрема М. Жуковський, розробляли крила та інші елементи аеропланів, приміряючи їх до механіки велосипеда.
На початку нашого століття "повітряними велосипедами" захоплювались також в Італії, Німеччині, Франції, Японії. В 1912 році французи чи не першими провели змагання для м'язельотів, мабуть же, сподіваючись дати життя новому виду спорту. Тридцять конструкторів-спортсменів вийшли ні старт, щоб пролетіти 10-метрову до станцію двічі: туди і назад. На жалі ніхто не справився з такою умовой, а отже, приз не дістався нікому. Тільки через дев'ять років його завоював в домий у ті часи велогонщик Габріел Пулен.