Толик поквапливо проковтнув слину.
— Я — Мене Владик прислав… Оце вам… І записка.
Чоловік узяв записку, швидко пробіг її очима, насупився і майже вирвав пакет з Толикових рук.
— Ти чого такий?.. Розквашений… Може, трапилося що?..
Всередині у Толика все похололо.
— Ні… У мене голова болить. Я відмовлявся, а Владик каже, терміново… От я й поїхав.
— Ітимеш біля аптеки, купи пірамідону. — Чоловік дістав з кишені три гривеники, дав їх Толикові і пестливо провів долонею по хлопцевій щоці.
«Он він який хитрий! думав Толик, спускаючись униз сходами. — Добрим прикидається… Недарма майор казав, що це досвідчений і обережний спекулянт».
На площадці першого поверху мимо Толика пройшли чотири чоловіки. Він одступив, пропускаючи їх нагору.
Через усякі знегоди і переживання Толик занедбав уроки і його тепер частенько залишали в школі надолужувати пропущене. Тітка дорікала, розпитувала, чи не захворів він. То лик уперто мовчав.
Одного разу, коли він пізно повертався із школи, його ще у підворітті зустріли Мишко з Кешкою.
— Только… До тебе майор щойно приходив. Хотів тебе бачити, — один перед одним доповідали вони. — Казав зайти до нього. Ось папірець залишив, щоб тебе пропустили.
Толик поклав папірець у кишеню й, опустивши голову, поплентався додому. За кілька хвилин Толик знову вийшов надвір. Він щось ніс, зав’язане в материну хустку.
Толик розв’язав хустку в просторому кабінеті майора і поставив на стіл великого фаянсового собаку з дурнуватими блискучими очима.
— А це що за фігура? — спитав майор. — Навіщо ти її сюди притаскав?..
— Речовий доказ, — буркнув Толик. — Там гроші, які вони мені давали.
Майор похитав головою.
— І не жаль?.. Адже там у тебе і за утиль, — він усміхнувся, примружив око. — І за хороші оцінки…
Толик зашарівся.
— Звідки ви знаєте?..
— Ми все про тебе знаємо. — Майор постукав по собаці олівцем. — Англійський фаянс. Перепаде тобі від тітки!
— Перепаде, — погодився Толик. — А я все одно назад не візьму.
Це був хлопчак високий і худий, надмірно довгі руки тримав глибоко в кишенях. Голова на тонкій шиї завжди трохи нахилялася вперед.
Діти прозвали його Семафором.
У цей будинок хлопчак переїхав недавно. Він виходив надвір у нових блискучих калошах і, високо підносячи ноги, цибав на вулицю. Коли він проходив мимо дітей, то опускав голову ще нижче.
— Бач, задається! — злився Мишко. — І знатися не хоче… — Однак частіше Мишко кричав: — Семафор, ходи сюди, поговоримо!..
Діти теж кричали навздогін хлопчакові глузливі, а то й образливі слова. Хлопчак лише прискорював ходу. Коли ж траплялося так, що діти підходили до нього зовсім близько, він дивився на них голубими, дуже великими, чистими очима і мовчки червонів.
Діти вирішили, що Семафор для такого нікчеми занадто хороше прізвисько, і стали називати хлопчака просто Сіма, а іноді — для точності — Сіма з четвертого номера.
А Мишко, як і раніше, злився і погрожував, уздрівши хлопчака:
— Треба цього гусака провчити. Вештається тут!..
Одного разу Сіма зник і довго не показувався у дворі. Минув місяць, другий… Зима почала слабшати і хазяйнувала на вулиці лише по ночах. Вдень задимав з Фінської затоки теплий вітер. Сніг надворі став осідати, посірішав, перетворився на мокру брудну кашу. І ось у ці по-весняному теплі дні знову об’явився Сіма. — Калоші на ньому були такі ж нові, наче він і не ходив у них зовсім. Шия ще тугіше обмотана шарфом. Під пахвою він тримав чорний альбом для малювання.
Сіма глянув на небо, примружився, немов відвик од світла, заморгав. Потім він попрямував у дальній куток двору, до чужого парадного.
— Ого, Сіма виліз!.. — здивовано свиснув Мишко. — Здається, з кимсь познайомився.
На сходах, куди йшов Сіма, жила Людмилка.
Сіма підійшов до парадного і став повільно походжати сюди й туди, нерішуче поглядаючи на темний вхід.
— Чекає… — усміхнувся Круглий Толик, — Людмилку свою.
— А може, зовсім і не Людмилку, — вставив Кешка. — Чого йому з Людмилкою зв’язуватись?
Толик хитро подивився на Кешку, — мовляв, знаємо, не маленькі,— і сказав:
— Тоді що ж він там робить?.. Може, повітрям дихає?..
— Можливо, — погодився Кешка.
Мишко слухав, як вони сперечаються, і щось обмірковував.
— Час діяти, — несподівано втрутився він, — Ходімте поговоримо з цим Сімою.
— Ходімо, — підтримав Толик.
Мишко й Круглий Толик пліч-о-пліч рушили вперед. Кешка теж пристав до них. В рішучий момент залишати товаришів не годиться, — це називається честю. До трьох приятелів приєдналися ще кілька хлоп'ят. Вони йшли обабіч і позаду.