— Хулігани, я з цим Сімою навіть не знайома…
— Ну й катай собі, нічого тоді совати носа! — відрубав Мишко. — Геть, кажу! — Він тупнув ногою, немов збирався кинутися на Людмилку.
Людмилка відскочила вбік, послизнулася і гепнулась в снігове місиво біля самого порога. На рожевому пальті з білою хутряною обшивкою з’явилась величезна мокра пляма. Людмилка заревла:
— І про це т-теж скажу-у-у… Ось побачите!..
— Ух, пискля! — махнув рукою Мишко. — Ходімте, хлопці, звідси…
Біля стосу дров, в улюбленому своєму місці, хлоп’ята знову почали роздивлятися на малюнки. Тільки Мишко сидів насупившись, потирав долонею під носом (така в нього була звичка).
— Це ж яка вчителька Марія Олексіївна? — вголос міркував він. — Може, та, що в Людмилчиному парадному живе?..
— Вигадав… Вона вже третій рік у школі не працює, на пенсію пішла, — безтурботно зауважив Круглий Толик.
Мишко байдуже зирнув на нього:
— Як не треба, то ти розумний… — Він підвівся, спересердя штурхонув колоду, на якій щойно сидів, і, обернувшись до хлопців, почав забирати картинки. — Давайте, давайте, кажу…
Кешці не хотілося розлучатися з кораблями і пальмою, але він не вагаючись віддав їх Мишкові. Після того як пішов Сіма, йому стало дуже ніяково.
Мишко зібрав усі аркуші, повкладав їх назад в альбом.
Перша сторінка з присвятою була зіпсована. Мишко розгладив її на коліні і теж засунув під обкладинку.
Наступного дня в небі хазяйнувало сонце. Воно розтопило снігову кашу і веселими струмками погнало її до люків посеред Двору. В коловоротах над решітками пірнали тріски, куски березової кори, розмоклий папір, коробки з-під сірників. Всюди, в кожній краплині води спалахували маленькі різноколірні сонця, немов розсипаний бісер. По стінах будинків ганялися одне за одним сонячні зайчики. Вони стрибали дітям на носи, щоки, спалахували в дитячих очах. Весна!
Двірничка, тітка Настя, змітала з решіток сміття. Діти палицями пробивали отвори, і вода з шумом падала в темні колодязі. До обіду асфальт підсох. Лише з-під дров’яних стосів. ще бігли струмки брудної води.
Хлоп’ята будували з цегли греблю.
Мишко, прибігши зі школи, повісив свою сумку на гвіздок, забитий у величезне поліно, і заходився споруджувати водосховище.
— Давайте швидше, — горлав він, — а то з-під стосу вся вода вибіжить!
Діти носили цеглу, пісок, цурпалки… і саме тоді вони помітили Сіму.
Сіма стояв неподалік від воріт з портфелем у руках, ніби роздумував, куди йому йти, — додому чи до хлопців.
— А, Сіма!.. — закричав Мишко. — Сонечко на небі… Сухо, дивись, — Мишко показав на велику підсохлу лисину. — Ну, що скажеш?
— Може, подушку принести? — в’їдливо спитав Толик.
Діти сміялися, навперебій пропонували свої послуги: килими, доріжки і навіть солому, щоб Сімі не було твердо. Сіма постояв-постояв, а потім рушив до хлоп’ят. Розмови одразу ж припинилися.
— Давай, — просто сказав Сіма.
Мишко підвівся, витер мокрі руки об штани, скинув пальто.
— До першої крові чи на всю силу?
— На всю силу, — не зовсім голосно, але дуже рішуче відповів Сіма. Це означало, що він згоден битися до кінця, поки зводяться руки, поки пальці стискаються в кулак. Тут уже не має значення, чи тече в тебе з носа кров, чи ні. Переможеним вважається той, хто скаже: «Досить, здаюся…»
Діти поставали колом. Сіма почепив свій портфель на один гвіздок з Мишковою сумкою, зняв пальто, зав’язав тугіше шарф на шиї.
Толик шльопнув себе трохи нижче спини і сказав: «Бем-м-м!.. Гонг!»
Мишко звів кулаки до грудей, застрибав навколо Сіми. Сіма теж виставив кулаки, але з усього було видно, що битися він не вміє. Як тільки Мишко наблизився, він викинув руку вперед, намагаючись дістати Мишкові груди, і в ту ж мить одержав удар по вуху.
Діти гадали, що Сіма зареве, побіжить жалітися, але хлопчак міцно стулив губи і замахав руками, ніби вітряк. Він наступав. Місив кулаками повітря. Іноді його удари досягали Мишка, але той підставляв під них лікті.
Сіма одержав ще одного ляпаса. І такого, що не втримався і сів на асфальті.
— Ну, може, годі? — спитав Мишко миролюбно.
Сіма закрутив головою, підвівся і знову замолотив руками.
Глядачі під час бійки дуже хвилюються. Вони підстрибують, махають руками і гадають, що саме цим допомагають своєму приятелеві.
— Мишку, та що з тобою сьогодні!.. Мишку, дай!
— Мишку-у-у… Ну!
— Сімо, це тобі не підлизуватися… Мишку-у! — Лише один з хлопчаків раптом крикнув:
— Сімо, тримайся!.. Сімо, дай! — Це кричав Кешка. — Та чого ж ти руками махаєш? Ти бий…
Мишко нападав без особливого запалу. Деякі глядачі ладні були заприсягтися, що Мишко жалів Сіму. Проте після Кещиного вигуку Мишко озлився і заходився молотити. Сіма зігнувся і тільки зрідка виставляв руку, щоб відштовхнути противника.
— Атас! — раптом вигукнув Толик і перший кинувся в підворіття. До стосу дров поквапливо йшла Людмилчина мати.
Трохи осторонь дріботіла Людмилка. Помітивши, що хлоп’ята розбігаються, Людмилчина мати прискорила ходу.
— Ось я вам, хулігани!..
Мишко схопив своє пальто і шмигнув у підворіття, де вже зникли усі глядачі. Тільки Кешка не встиг. Він притаївся за дровами.