А Сіма нічого не бачив і не чув. Він, як і раніше, стояв зігнувшись, очманілий від ударів. Оскільки Мишкові кулаки перестали раптом дубасити його, він, очевидно, вирішив, що противник утомився, і сам перейшов у наступ. Перший його удар прийшовся у бік Людмилчиній матері, другий — у живіт.
— Ти що робиш? — заверещала вона. — Людочко, тебе цей хуліган у калюжу пхнув?
— Ні-і,— заскиглила Людмилка. — Це Сіма, вони його били. А пхнув Мишко. Він у підворіття втік.
Сіма підвів голову, розгублено оглянувся.
— За що вони тебе били, хлопчику? — спитала Людмилчина мати.
— А вони мене й не били зовсім, — похмуро відповів Сіма.
— Але ж я сама бачила, як хулігани…
— Це був поєдинок. А вони зовсім не хулігани. — Сіма надів пальто, зняв з гвіздка свій портфель і пішов було геть.
Та в цю мить Людмилчина мати запитала:
— А це чия сумка?
— Мишкова! — вигукнула Людмилка. — Треба її забрати. Мишко тоді сам прийде.
Тоді Кешка вискочив із-за дров, схопив сумку і побіг до парадного.
— Біжи за мною! — крикнув він Сімі.
— Цей Кешка — Мишків приятель. Хуліган!.. — заревла Людмилка.
У парадному хлопчаки віддихалися, сіли на східець.
— Мену звуть Кешкою. Тобі не дуже боляче?..
— Ні, не дуже.
Вони ще трохи посиділи, послухали, як Людмилчина мати нахваляється піти у Мишкову школу, до Мишкових батьків і навіть у міліцію, у відділ боротьби з бездоглядністю.
— Ти цей альбом своїй учительці хотів подарувати? — спитав раптом Кешка.
Сіма відвернувся.
— Ні, Марії Олексіївні. Вона вже на пенсії давно. Коли я захворів, вона дізналася і прийшла. Два місяці зі мною працювала… безкоштовно. Я для неї спеціально цей альбом малював.
Кешка свиснув. А ввечері він прийшов до Мишка.
— Мишку, віддай Сімі альбом. Це коли він хворів, так Марія Олексіївна з ним працювала… безкоштовно…
— Сам знаю, — відповів Мишко. Увесь вечір він був мовчазний, одвертався, старався не дивитися у вічі. Кешка знав Мишка і розумів, що це неспроста. А другого дня сталося ось що.
Надвечір Сіма вийшов надвір. Він, як завжди, йшов, опустивши голову, і почервонів, коли до нього підскочили Мишко з Толиком. Він, мабуть, думав, що його знову покличуть битися; вчора ніхто не здався, а треба ж довести справу до кінця. Однак Мишко простягнув йому свою червону мокру руку.
— Гаразд, Сімо, давай миритися.
— Ходім з нами водосховище робити, — запропонував Толик. — Ти не соромся, дражнити не будемо…
Великі Сімині очі засвітилися, бо приємно людині, коли сам Мишко дивиться на нього, як на рівного, і перший подає руку.
— Ти йому альбом віддай! — зашипів Кешка Мишкові на вухо.
Мишко насупився і нічого не відповів.
Цегляна гребля протікала. Вода у водосховищі не трималася. Річки намагалися оббігти його стороною.
Діти замерзли, перемазалися, хотіли навіть продовбати в асфальті русло. Але їм перебила маленька бабуся в пуховій хустці.
Вона підійшла до Сіми, причепливо оглянула його пальто, шарф.
— Застебнися, Колю!.. Ти знову простудишся… — Потім подивилася на нього ласкаво і додала: — Спасибі за подарунок.
Сіма побурячів і ніяково промимрив:
— Який подарунок?..
— Альбом. — Бабуся подивилася на хлоп’ят, немов вони були співучасники, і урочисто промовила: «Дорогій учительці Марії Олексіївні, хорошій людині».
Сіма зашарівся ще більше. Він не знав, куди подітися, він страждав.
— Я не писав такого…
— Писав, писав! — раптом заплескав у долоні Кешка. — Він нам цей альбом показував, з кораблями…
Мишко став поруч Сіми, глянув на бабусю і сказав приглушено:
— Звичайно, писав… Тільки він соромиться, — гадає, що ми його підлабузником дражнитимемо. Дивак!
На задній двір рідко коли заглядали дорослі. Там лежали гори дерев’яних ящиків, валялися діжки, на бурих боках яких поналипав кріп. Лежали купи вапна й цегли.
У березні, коли з дахів поскидали сніг, задній двір перетворився на неприступну гірську країну, яку з галасом штурмували альпіністи, відважні й забіякуваті. Найзавзятіші серед них були Мишко й Кешка.