Але ще звеліли обговорити цю справу в загоні. Великий Вольперт іще раз покаявся, і Туртс теж сказав, що вони припустилися помилки. Треба було виставляти оцінки вищі, особливо Сільві.
Так от, писати про цю історію для характеристики Великого Вольперта чи ні?
У пам'яті Юхана спливають печально-кумедні обличчя двох приятелів, що каються перед загоном, і він вирішує: писати обов'язково.
Але далі вже не можна ухилятися й від розповіді про себе самого. А що тут про себе напишеш? Написати хіба про те, що вночі він жахливо хропе? А таки доведеться, мабуть, написати. Бо інакше нащадки так і не знатимуть, що він, Юхан Салу, знайшов засіб од хропіння. У жодного лікаря немає ніяких засобів, а в нього є. Юхан винайшов його влітку, в наметах табору в Ниммепалу.
Юхан звечора заліпив рот лейкопластирем — широкою такою стрічкою, що сягала від вуха до вуха. Це єдиний і зовсім не відомий широкому загалові засіб проти хропіння. Заклеювати рота слід уже поночі, в темряві, а вранці встигнути зняти пластир ще до того, як прокинуться сусіди по кімнаті чи намету. Втім, коли й побачить хтось — не біда. Можна сказати, що у тебе болить зуб, і ти заліпив рота, аби на хворий зуб не дмухали протяги.
Юхан Салу надовго замислюється і вирішує про історію з хропінням усе ж таки не розповідати. Адже у лейкопластирного засобу є й свої мінуси. Наприклад, ним не можна користуватися під час нежиті.
А може, написати про те, що він має намір занотовувати усе, що трапляється в школі? Що пару історій він уже почав описувати? Про те, як одного разу, коли вони навчалися в шостому класі, загін Кріймв'ярта ледь не отруївся... І про те, як цього року зустріли нову вчительку англійської мови. Але тоді багато хто зацікавиться й одразу зажадає, щоб він їм те показав. Цього Юхан Салу й побоюється. А що коли їм не сподобається? Засміють же!
Краще написати в характеристиці про свою схильність до перебільшень. Треба ж себе й покритикувати трохи, аякже.
Бо з ним справді коїться щось дивне. Як тільки Юхан береться про щось розповідати, він обов'язково щось прибреше. Якщо, наприклад, вранці йому пощастить побачити, як дика коза приходила до річки на водопій, то, розповідаючи про це того ж дня у школі, він говоритиме про козу з козлом. А наступного дня виявиться, що в той момент і лось визирав із кущів...
Сто разів Юхана Салу ловили на цих прибрехеньках, але на нього не вплинуло. Чи треба повідати про це майбутнім поколінням?
Він замислюється і врешті-решт приходить до висновку: не варто. Але що ж тоді розповідати про себе? Юхан мучиться півгодини, але нічого путнього пригадати не може. Зі шкільного подвір'я чути, як лунко гупає м'яч, і Юхан заздро думає про піонерське доручення, яке змушує Туртса увесь вільний час проводити на футбольному полі. Якусь хвилину він ще прислухається до тих ударів, і ось уже терпець йому увірвався: Юхан жбурляє загоновий щоденник до шухляди і вихором вилітає надвір.
Треба попросити в Еймара інше піонерське доручення, це вже ясно.
На бігу до спортмайданчика Юхан повторює це подумки й пошепки — так уперто, що вже й сам не розуміє, чи це в нього знову од хизування, чи він справді збирається так вчинити.
Зникнення двох грибних сімейств Марта Йиесаар помітила тоді, коли в більшості класів уроки вже скінчилися. Спершу їй впало в око, що сіро-зелена пляма моху біля великого пенька якось дивно спустіла. І пригадалося: на цьому місці були сімейства Amanita Virosa — білого мухомора.
Цей куточок зали з пеньком — окраса виставки. Камарік — найдужчий у загоні — знайшов пеньок за дров'яним сараєм і сам, не дозволивши нікому допомогти, випер його на другий поверх. З лівого боку, межи двома вузлуватими коренями, було посаджено три шампіньйони, що їх учителька біології знайшла вдома під живоплотом. А праворуч Лора встромила в мох білі мухомори.
Спершу Марта — вона чергувала по виставці — зопалу побігла до піонерської кімнати. Тут було порожньо. Чергова знайшла нас внизу, в майстерні, де ми з новим вожатим Сергієм виточували на верстаті шахові фігури. Марта зупинилася на порозі така розгублена, така стурбована, що Сергій, випадково поглянувши в бік дверей, одразу вимкнув верстат.
— Швидше сюди! — гукнула Марта.— Зникли отруйні гриби!
Без зайвих слів усі побігли нагору.
— Ці гриби були ось тут, ліворуч від мого пенька,— мовив Камарік.
— Треба було пильніше за ними наглядати! — зауважила Анне.
Тут ми заговорили усі разом, перебиваючи одне одного, аж поки несподівано різкий рух вожатого змусив нас замовкнути. Сергій нахилився й підняв з моху табличку, вирізану з ватману.
— Шампіньйони,— повідомлялося на табличці,— вживаються в їжу свіжими й маринованими...
— О господи! — зойкнула Марта зовсім не по-піонерському.— Та ж ця табличка була по інший бік пенька!
Справді, місце цієї таблички — ліворуч, де й зараз пишалися три шампіньйони, принесені з-під живоплоту. Після кількаденного вивчення ми легко розпізнавали їх по рожевих пелюсточках-перетинках під шапкою. Але тепер біля шампіньйонів лежала інша табличка: «Amanita Virosa (білий мухомор)». А нижче —трохи меншими літерами: «Дуже отруйний». Хтось поміняв таблички місцями. Ми дивилися на Марту, адже останнього разу була її черга давати пояснення на виставці.
— Годині о дванадцятій сюди приходив другий клас. Вони все хотіли помацати руками.
Зрозуміло. Таблички переплутали шибеники-другокласники. Їм завжди кортить усе помацати. Крутяться завжди довкола Марти, як бджоли. Хіба вона могла помітити, як хтось у цій штовханині дав волю рукам!
Ми хотіли спокійно поміркувати про те, хто з них міг поцупити гриби, аж тут тоненький голосок пропищав:
— Послухайте! Оскільки таблички переплутані, то зараз хтось уже отруївся!
Лора Єремєєва має жахливу звичку пророкувати з усякого приводу. І хоч піонервожата казала, що піонерам не личить давати один одному прізвиська, ми все одно називали її Пророком. Та цього разу вона мала підстави говорити так. Бо хіба хтось узяв би ці гриби, щоб поставити їх у вазу, замість квітів? Те, про що сказала Лора, було написане й на обличчі Сергія, і вгадувалося у тремтінні рук Марти.
Першим оговтався Сергій. Він старший від нас, але в нього було таке хлоп'яче — молоде й веселе — обличчя, що ми ставилися до нього, як до ровесника.
— Хто ходив на виставку останнім?
Зведені до перенісся брови Сергія свідчили, що від відповіді на це запитання залежить багато. Мухомори міг схопити й хтось із раніших відвідувачів, та все ж ми всі звернули погляди на Марту. Вона замислилася, аж на чоло набігли зморшки:
— Хлопці з шостого «Б»: Пайкре... Кріймв'ярт був... Хейно Тидрік...
Вона не закінчила, бо знову почувся писклявий голосок:
— Ото Тидрік і взяв! Ото він і з'їв!
Уже вдруге за кілька хвилин Лора оголошувала свої пророцтва, і вдруге її за це не лаяли. Якщо Тидрік приходив на виставку, то він і справді міг хапнути гриби. Бо він постійно щось жує. Це не Тидрік, а Тиніссон наших днів.
Усе ж нам не вірилося, що хтось міг би з'їсти сирі гриби. Ми мчали до телефону і в той же час сподівалися, що все обійдеться. Хоча Арвед згадав, як одного разу на урок малювання принесли капустину, а Тидрік вирізав з неї качанчик і схрумав.
— Це квартира Тидріків? — Сергій рішуче узяв керівництво у власні руки.— Ні, ні, не з кооперативу... це вас турбують із школи.
Вдома Хейно не виявилося. Це було видно з обличчя Сергія.
— Можна спробувати зателефонувати до Пайкре,— порадила Марта. Її пальці вже втретє розв'язували вузол галстука й зав'язували його знову.
Але й у тому домі нічого не знали про Хейно Тидріка.
Кріймв'ярти телефону не мають, хоч батько Марта працює головним інженером електростанції. Але вони мешкають неподалік. Камарік пообіцяв змотатися туди й назад за три хвилини.
У Камаріка є така звичка: коли ми граємо в гилки або в латки, то він завжди спершу високо підстрибне, а тоді вже біжить. Але цього разу він обійшовся без підстрибування. Він просто щез з очей — така швидкість здавалася неможливою для його досить-таки огрядного тіла, і справді приблизно через три хвилини прибіг назад.
Марта Кріймв'ярта він не бачив. Зате довідався, що Кріймв'ярт після школи заскочив додому лише на хвилинку: узяв у комірчині рюкзак та кошик і стрімголов кудись побіг. Це повідомила Камарікові Кріймв'яртова бабуся.