— Нехай дивляться, що хочуть,—сказав я Павликові.
— А як же план? Для чого я тоді складав його? — пожалкував Павлик.— Без плану ми обов'язково щось пропустимо.
— От і добре. На черговому зборі ти скажеш їм про де, і вони пошкодують, що не дотримувалися плану,— заспокоїв я Павлика.
— Гаразд,— погодився Павлик,— тільки про це краще, щоб ти сказав. Мені незручно.
Я хитнув головою, і ми слухняно рушили за жовтенятами до слоновника.
Та щойно ми підійшли до слонової гірки, оточеної бетонною огорожею, за якою були слони, слонихи і слоненя, як снайпер Вадик сказав нам:
— Шкода, що в зоопарку тільки індійські слони. Африканські в сто разів цікавіші! Вони набагато вищі, і тулуб вкритий шерстю. Слони — нащадки мамонтів.
— Слон з'їдає за день двісті п'ятдесят кілограмів усякої трави з овочами, а випиває двадцять відер води,— додав Гоша.
— Слони можуть плакати,— повідомила нам Світланка,— коли вони потрапляють у неволю, то зовсім не бунтують, а тільки плачуть, як люди, коли їм боляче.
— Коли мені хворий зуб лікували, я ревів, як слон,— сказав Антон,— навіть голосніше. Мені це лікар сказав.
Наші знання про слонів були набагато меншими, ми нічого не могли додати. Те саме сталося і біля клітки з колібрі. Щоправда, тут Павлик устиг випередити дітей і швидко сказав:
— Колібрі зовсім маленька пташка, але дуже смілива і задерикувата. А харчується вона соком квіток, як бджоли.
Останню фразу Павлик сказав даремно.
— Це не так! Ні! — зашуміли жовтенята.— Це раніше так вважали, а потім учені з'ясували, що колібрі дістають із квіток дуже маленьких комах, а здається, ніби вони висмоктують сік.
Павлик розгубився і навіть трохи почервонів. Напевно, він прочитав застарілі дані. Добре, що Антон відвернув увагу дітей.
— Дивіться, який смішний гусак на довгих ногах! — закричав він.— Оце так!
— Це не гусак, а страус,— поправила його Світланка,— і не кричи, тварин налякаєш.
— Цей страус ще молодий, такий, як ти,— сказав Антонові снайпер Вадик,— а коли виросте, то буде вищим за огорожу.
— Страуси теж дуже багато їдять,— сказав Гоша,— вони ковтають навіть те, що не можна. Один страус помер тут, у зоопарку, бо проковтнув цвяха. А в нього в шлунку знайшли потім носову хустинку, п'ять авторучок і залізну гайку.
— Страуси як верблюди,— додав Вадик,— вони теж можуть кілька днів не їсти і не пити.
— Звідки ви все це знаєте? — з подивом запитав я.
— Ми вже двічі були в зоопарку,— загули жовтенята,— минулої осені і ще на початку літа. Один раз з Гошиною мамою, а вдруге всім класом. У нас тоді справжній екскурсовод був!
Ми з Павликом перезирнулися: нам страшенно не сподобалося слово «справжній». Виходить, ми нікудишні як екскурсоводи?
— Чому ж нас Іраїда Кіндратівна не попередила? — скрушно шепнув мені Павлик.
— Можливо, вона вирішила, що ми теж зуміємо захопити дітей своїми розповідями,— висловив я припущення. Хоч і сам здивувався, чому справді Іраїда Кіндратівна не відмінила нашу екскурсію. І я сказав Павликові: — Треба їх покатати на поні.
Ми гукнули жовтенят, які юрмились біля загінця з фазанами, і закричали неприродно веселими голосами, наче петрушки в ляльковому театрі:
— Хто хоче кататися на поні, поспішайте за нами! Поспішайте!
Кататися захотіли всі. Навіть троє сторонніх хлопчиків кинулися до нас. Добре, що батьки зупинили їх. Ми побігли на круг.
Маленький сірий коник стояв запряжений у візок на чотирьох колесах і жував сіно. Кучера біля нього не було.
— Коник обіда,— здогадався дошкільник Антон.
— Я теж хочу обідати,— сказав Гоша,— ходімо додому!
Цього разу діти його не підтримали, вони всі хотіли кататися.
— Невідомо, скільки ще чекати на кучера,— сказав я.
— А ти нас сам покатай,— попросив ввічливий Бориско.
— Як це сам? На своєму горбу, чи що? — спробував я перевести на жарт.
— У тебе горба нема! — засміявся Антон, а Бориско з невинним виглядом додав:
— Як кучер, покатай.
— Не можна, за це влетить,— заперечив Павлик.
— Може, ти коника боїшся? — невлад висловив Антон.
Наш авторитет завис на волосинці хвоста поні.
«Якщо ми зараз не виконаємо прохання дітей, то не завоюємо авторитету»,— майнуло у мене в голові.
— Це я боюсь? — усміхнувся я і почав рішуче відв'язувати поні.
Павлик розгублено мовчав.
— Можна, я буду правити? — запитав Гоша.