— Щасливому? Мирному? Звідки ви це взяли? У нас панує мир між людьми, це правда, але немає миру з природою, та й не може його бути. А це ж такий ворог, що з самої його поразки народжується нова загроза. За останній період нашої історії ми в кількадесят разів збільшили експлуатацію нашої планети, паша чисельність росте, та ще швидше ростуть наші потреби. Небезпека виснаження сил і засобів природи вже не один раз повставала перед нами або в тій. або в інший галузі праці. До останнього часу нам щастило перемагати її, не звертаючись до огидного нам зменшення життя в нас самих і в нащадках, а от тепер стан боротьби набуває особливо грізного характеру.
— Я ніяк не думав, щоб вашій могутності в техніці й науці загрожували такі небезпеки. Ви кажете, що це вже вам траплялося у вашій історії?
— Ще сімдесят років тому, коли вичерпалося кам’яне вугілля, а перейти на водяну й електричну енергію ми ще до ладу не встигли, — нам, щоб виконати велетенську перебудову машин, довелося винищити безліч дорогого нам лісу нашої планети, що на десятки років зіпсувало їй красу і клімат. Після того, коли ми вже упоралися з цією кризою, років з двадцять тому знову виявилось, що виснажуються залізні руди. Почалося прискорене вивчення твердих сплавів алюмінію, і безліч своїх технічних сил ми кинули на електричне видобування алюмінію з ґрунту. А тепер статистики вирахували, що через тридцять років нам загрожує недостача їжі, якщо до того часу не буде винайдено синтезу білків з елементів.
— А інші планети? — заперечив я. — Хіба ж ви не зможете брати поповнення вам потрібного звідти?
— Звідки? Венера, як бачите, ще в руки не дається. Земля? У неї є своє людство, та і взагалі кажучи, ще й досі не ясно, в якій мірі пощастило б нам використати її сили. На їзду туди потрібно щоразу витрачати чималу кількість енергії, запаси ж потрібної для цього радійної матерії, — зі слів Менні, що нещодавно розповідав мені про свої останні н цій справі досліди, — на нашій планеті дуже невеличкі. Ні, труднощі скрізь чималі, і що тісніше наше людство стулює свої лави для боротьби проти природи, то щільніше єднаються й первістки для помсти за своє уярмлення.
— Але ж завжди можливо, наприклад, зменшити розмноження, щоб полагодити справу.
— Зменшити розмноження? Так це ж і є перемога первістків. Це значить — відмовитись від безмежного росту життя, спинити його на одному з найближчих ступенів. Ми перемагаємо, поки нападаємо. Коли ж ми відмовимося від зростання нашої армії, то це означатиме, що первістки обложили нас з усіх боків. Тоді почне слабнути віра в нашу колективну силу, в наше велике спільне життя. А вкупі з цією вірою гинутиме і сенс життя кожного з нас, бо ж у кожному з нас, дрібненьких кліточок великого організму, — живе цілість і кожна людини живе тією цілістю. Ні, зменшити розмноження — це останнє, на що б ми могли зважитися: коли ж це трапиться, то воно проти нашої волі стане початком кінця.
— Ну гаразд, я розумію, що трагедія цілого завжди висне над вами, принаймні як погрозлива можливість. Але ж поки перемога лишається за людством, окрему особу добре захищає від цієї трагедії колектив; навіть коли наближається безпосередня небезпека, то велетенські зусилля й терпіння від напруженої боротьби так рівно діляться між безліччю осіб, що не можуть занадто глибоко порушити їхнє спокійне щастя. Для такого ж щастя у вас, здається, є все, що лише потрібно.
— Спокійне щастя! Та хіба ж може людина не почувати потужно й глибоко всіх заворушень життя цілого, в котрому її початок і кінець? І хіба ж не виникає глибоких суперечностей життя з самої лише обмеженості окремої істоти, порівнюючи її до цілого, з самого безсилля її цілковито злитися з тим цілим, цілковито розчинити в ньому свою свідомість, як і охопити його тією своєю свідомістю? Ви не розумієте цих суперечностей? Це тому, що в вашому світі їх заступають інші, ближчі й болючіші. Боротьба класів, груп, осіб заступає вам ідею цілого, а з нею і те щастя та страждання, що вона за собою тягне. Я бачив ваш світ; я не міг би витерпіти й десятої долі того безумства, серед котрого живуть ваші брати. Але саме тому я й не зважився б вирішувати, хто з нас ближчий до спокійного щастя: що ладніше й гармонійніше життя, то болючіші неминучі в ньому дисонанси.
— Але скажіть, Енно, хіба, наприклад, ви не щаслива людина? Молодість, наука, поезія та, мабуть, і кохання… Чого такого тяжкого могли ви зазнати, щоб так гаряче говорити про трагедію життя?
— Знаменитий приклад, — засміявся Енно і якось дивно пролунав його сміх. — А чи знаєте ви, що веселий Енно вже раз вирішив був померти? І коли б Менні всього на день спізнився був прислати йому сім слів: «Чи не хочете ви їхати на Землю?», котрі сплутали йому всі його обчислення, то ви б свого веселого супутника не мали. Зараз он я вам не зумів пояснити всього цього. Але ви самі побачите згодом, що якщо й є у нас щастя, то лише не те мирне й спокійне, про котре ви щойно балакали.
Я не зважився розпитувати далі. Ми встали й повернулися до музею. Але я вже більше не міг систематично розглядати колекції. Увагу мою було розсіяно, думки розпливались. Я спинився у відділі скульптури перед одною з останніх статуй, що представляла прекрасного хлопчика. Риси його обличчя нагадували Нетті; дуже вразило мене те мистецтво, з яким художник зумів у недорозвинене тіло, в незакінчені риси й тривожні з допитливим поглядом очі дитини, втілити народження геніальності. Я довго й нерухомо стояв перед статуєю і все на світі зникло з моєї свідомості. Тут голос Енно змусив мене очуняти.
— Це ви, — сказав він, вказуючи на хлопчика. — Це ваш світ. Це буде чудовий світ. Він ще дитина, але погляньте, які невиразні мрії, які тривожні образи хвилюють його свідомість… Він ще дрімає, але він прокинеться, я відчуваю це, я глибоко вірю в це!
До радісного почуття, що викликали в мені ці слова, домішувався у мене якийсь чудний жаль:
«Чому не Нетті сказав це!»
Я повернувся додому дуже втомлений, а після двох безсонних ночей і цілого дня повної нездатності до праці вирішив знову поїхати до Нетті, бо не хотілось звертатися до невідомого мені лікаря нашого хімічного містечка. Нетті з ранку працював у лікарні: там я й знайшов його за оглядом хворих.
Щойно Нетті побачив мене у вітальні, він одразу ж наблизився до мене, уважно придивився до мого обличчя, взяв за руку й повів до віддаленої невеличкої кімнатки, де під лагідним блакитним світлом плавали в повітрі якісь приємні, невідомі мені пахощі і панувала повна тиша. Там він спокійно всадовив мене до глибокого крісла і сказав:
— Ні про що не думайте, ні про що не турбуйтесь. На сьогодні я все це беру собі. Відпочиньте, а потім я подивлюся.
Він пішов, а я ні про що не думав, ні про що не турбувався, бо він узяв на себе всі мої думки й турботи. Мене опанувало почуття приємного вдоволення і через кілька хвилин я заснув. Коли ж я очуняв, Нетті знов стояв переді мною і з посмішкою дивився на мене.
— Краще? — спитався він.
— Я цілком одужав, а ви геніальний лікар, — відповів я. — Ідіть до своїх хворих і не турбуйтесь про мене.
— Сьогодні я вже своє зробив. Коли хочете, я покажу вам нашу лікарню.
Мене це дуже зацікавило і ми рушили в обхід по всій просторій і гарній будівлі.
Серед хворих переважали хірургічні й нервові. Хірургічні були, здебільшого, жертвами нещасних випадків з машинами.
— Невже ж у вас на заводах і фабриках не вистачає забезпечень? — спитав я.
— Абсолютних забезпечень від нещасних випадків майже нема. Цих же хворих зібрано з району із населенням понад двох мільйонів чоловік; на такий район кілька десятків пошкоджених — число невелике. Здебільшого це все новаки, що ще не оговталися з тими машинами, біля яких працюють: у нас же всі так люблять переходити з одного виробництва в інше. Найчастіше жертвами своєї неуважливості стають спеціалісти вчені й художники; вони часто задумуються, глибоко захоплені якимсь несподіваним спостереженням.
— А нервові? Ці, мабуть, хворіють найперше від перевтоми?
— Так, їх чимало. Але ж не менше й таких, що занедужали від хвилювань і криз статевого життя, а також інших зворушень, наприклад, смерті близьких людей.
— А є тут душевнохворі з затемненою чи сплутаною свідомістю?
— Ні, тут таких немає; для них у нас є окремі лікарні. Там потрібні особливі прилади для тих випадків, коли хворий може завдати шкоди собі, чи комусь іншому.
— В таких випадках і у вас застосовують насильство над хворими?
— В тій мірі, як це дійсно потрібно, — звичайно.
— Оце вже вдруге зустрічаюсь я з насильством у вищому світі. Перший раз це було в домі дітей. Скажіть, вам, значить, не пощастило цілковито усунути ці елементи з вашого життя; ви мусите терпіти їх свідомо?
— Так, як терпимо хворобу й смерть, або ж, наприклад, гіркі ліки. Яка ж розумна істота відмовиться від насильства, ну, скажімо, для самооборони?
— Знаєте, для мене це значно зменшує безодню між нашими світами.
— Але ж перша різниця між ними полягає зовсім не в тому, що у вас насильства й приневолення багато, а у нас — мало. Вона полягає в тому, що у вас і те й інше прибирається в шати закону, в норми права й моралі, котрі панують над людьми і повсякчас тяжіють над ними. У нас же насильство існує або як прояв хвороби, або як розумний вчинок розумної істоти. І в обох цих випадках ні з нього, ні для нього не утворюється ніяких громадських законів і норм, ніяких особових чи неособових приписів.
— Але ж маєте ви вказівки, у згоді з якими ви обмежуєте волю ваших душевнохворих чи ваших дітей?
— Так, цілком наукові правила догляду за хворими, як і педагогіка. Але, певна річ, і в цих технічних правилах зовсім не враховано всіх випадків потреби насильства, як і способів його вжитку чи міри його. — все це залежить від усієї суми дійсних умов.
— Коли так, то тут можливе справжнє свавілля з боку вихователів чи тих, хто доглядає хворих.
— Що є, по-вашому, — «свавілля»? Коли це непотрібне, зайве насильство, то воно можливе лише з боку хворої людини, котру саму потрібно лікувати. Розумна й свідома людина ніколи не здатна до цього.
Ми проминули кімнати хворих, операційні, кімнати ліків, помешкання доглядачів за хворими, зійшли на другий поверх і дісталися до великої, прекрасної зали, через прозорі стіни котрої видно було озеро, гай і оддалік — гори. Кімнату прикрашали високохудожні статуї й картини, стояли розкішні художні меблі.
— Це кімната для тих, хто умирає, — сказав Нетті.
— Ви їх усіх сюди приносите? — запитав я.
— Частину приносимо, частина ж і сама приходить. — відповів Нетті.