— Невже ж у вас такі ще й ходити можуть? — здивувався я.
— Хто фізично здоровий, звичайно, — може.
Я збагнув, що розмова йшла про самовбивць.
— Ви даєте самовбивцям цю кімнату для їхньої справи?
— Так, і всі засоби для спокійної і безболісної смерті.
— І не чините їм жодних перешкод?
— Коли свідомість пацієнта світла і воля тверда, то які ж можуть бути перешкоди? Звичайно, лікар спочатку пропонує хворому порадитися з ним. Дехто пристає на це. дехто — ні…
— І часто ж у вас трапляються ті самогубства?
— Так, особливо серед стареньких. Коли чуття життя слабне і притуплюється, тоді багато з них воліють не чекати природного кінця.
— А доводиться вам мати справу із самогубством людей молодих, повних сил і здоров’я?
— Так, бува й це, але не часто. В цій лікарні за моєї нам’яти таких випадків трапилося два, третю спробу пощастило спинити.
— Хто ж були ці нещасні люди, і що їх призвело до такого горя?
— Першим був мій учитель, знаменитий лікар, що вклав у науку безліч нового. Він мав надмірно розвинену здатність відчувати страждання інших людей. Це скерувало його розум і енергію в бік медицини, та це ж його й порішило. Він не витримав. Свій гнітючий настрій він приховував так добре, що катастрофа сталася для всіх цілком несподівано. Це трапилося після одної важкої епідемії, що виникла під час робіт з висушування однієї морської затоки, де загинуло й загнило кілька сотень мільйонів риби. Епідемія мучила, як ваша холера, а була гірша від неї, бо видужував лише один на десять хворих. А через присутність невеличкої надії, що хворий може одужати, лікарі не могли задовольнити прохань своїх хворих про швидку й легку смерть: не можна ж було визнавати цілком свідомою людину, опановану гострою гарячковою хворобою. Мій учитель героїчно працював під час епідемії і його досліди допомогли доволі швидко упоратися з нею. Але, коли все вже владнали, він покинув життя.
— Скільки тоді було йому років?
— На вашу лічбу — біля п’ятдесяти. У нас це зовсім молодий вік.
— А другий випадок?
— Це була жінка, у котрої померли чоловік і дитина одночасно.
— А третій, нарешті?
— Про третій вам міг би розповісти лише сам той товариш.
— Це правда, — погодився я. — Але поясніть мені це: чому ви, марсіани, так довго не старієте? Чи це властивість вашої раси, чи наслідок кращих умов життя, чи може ще там чогось?
— Раса тут ні до чого: літ за 200 перед тим наше довголіття було в два рази коротше. Кращі умови життя? Справді, у значній мірі це вплинуло. Але ж не тільки саме це. Найпершу роль тут відіграє наш метод поновлення життя.
— Що це таке?
— Річ, по суті, дуже проста, хоч вам вона, мабуть видасться дивною. А тим часом, ваша наука вже здобула всі підстави її опанувати. Ви знаєте, що природа, щоб підвищити життєздатність клітин чи організмів, повсякчасно поповнює одну істоту другою. Для цієї мети одноклітинні істоти, коли в одноманітнім оточенні їхня життєва сила зменшиться, зливаються по двоє в одне і тільки тим способом повертається їм повна міра здатності до розмноження. — «безсмертя» їхньої протоплазми. Той самий сенс має й статеве сполучення вищих рослин і тварин: там так само єднаються життєві елементи двох різних істот, щоб утворився новий, досконаліший зародок третьої. Нарешті, ви знаєте вже і вживання кров’яних сироваток, котрими передаєте від однієї істоти до іншої елементи життєздатності, сказати б, частково, — коли треба, наприклад, підживити опірність організму тій чи іншій хворобі. Ми ж ідемо далі і вживаємо заміни крові між двома людськими істотами, з яких кожна може передавати іншій безліч умов підвищення життя. Це — простісіньке одночасне переливання крові одної людини другій подвійним сполученням відповідними приладами їхніх кровоносних органів. Коли додержати всіх вказівок обережності, то це річ цілком безпечна. Кров одної людини живе в організмі іншої і вносить глибоке поновлення в усю її тканину.
— Таким чином можна повертати молодість старим, вливаючи в їхні жили юнацьку кров?
— Почасти, так: але, звісно, не в повній мірі, бо кров — це ще не все в організмі і вона в свою чергу ним переробляється. Тому, отже, молода людина не старіє від крові старої; молодий організм швидко перемагає все, що в тій крові є недужого й пристаркуватого, а в той же час він засвоює з неї багато дечого такого, чого в ньому нема; отже, енергія і гнучкість життєвих функцій зростають і в ньому.
— Якщо це така проста річ, то чому ж наша земна медицина ще й досі не використовує цього методу? Адже вона знає переливання крові вже кілька сотень літ, коли не помиляюся.
— Не знаю, може бути, що вам перешкоджають якісь особливі органічні умови, котрі позбавляють у вас цей метод його значення. А можливо, що це просто наслідок вашої психології індивідуалізму, котра так гостро відмежовує у вас одну людину від одної, що думка про життєве злиття їх — вашим ученим майже не по силах. Крім того, у вас поширено безліч хвороб, що отруюють кров, про котрі й самі хворі часто не знають, інколи ж з ними ховаються. Те ж переливання крові, що тепер, — дуже рідко, — практикує у вас медицина, має якийсь філантропічний характер: у кого крові багато, той дає її іншому, хто в цю хвилю дуже її потребує, в разі, наприклад, великої втрати її через рану. Звичайно, у нас подеколи буває й це, але. як система, живе щось інше. — те, що відповідає всьому нашому ладові: товариський обмін життям, не лише в ідейному, а й у фізіологічному існуванні…
Враження перших днів, що бурхливою хвилею заповнили мені свідомість, дали мені зрозуміти величезні розміри тої роботи, що переді мною змальовувалася. Треба було найперше збагнути цей світ, незрівнянно багатий і своєрідний у своїй життєвій суцільності. Потім треба було вступити в нього, і вступити не як цікавому музейному екземплярові, а як людині проміж людей, як робітникові до робітників. Тільки тоді міг би упоратись я зі своїм дорученням, тільки тоді міг би я послужити початком дійсного обопільного зв’язку двох світів, між котрими я, соціаліст, був на межі, як безмежно мала мить сучасного — між минулим і майбутнім.
Коли я од’їздив з лікарні, Нетті сказав мені: «Не дуже кваптесь!» Мені видалося, що він помилявся. Якраз саме треба було квапитись, треба було зворухнути всі свої сили й енергію, бо ж відповідальність була безмежно велика! Яку велетенську користь нашому старому замученому людству, яке неймовірне прискорення його розвитку, його розквіту мусив принести з собою живий енергійний вплив вищої культури, могутньої й гармонійної! І кожна хвиля зволікання в моїй роботі могла припізнювати його початок… Ні, вичікувати, відпочивати — не було часу.
І я вперто почав працювати. Я вчився науки й техніки нового світу, напружено приглядався до його громадського життя, досліджував літературу. Так, тут треба було покласти силу праці.
Їхні наукові методи просто мене морочили: я механічно засвоював їх, переконувався на досвіді, що вжиток їх легкий, простий і не веде до помилок, — а тим часом я не розумів їх, не розумів, чому вони доводять до мети, де їхній зв’язок з життєвими подіями, де їхня суть. Я був наче ті старі математики XVII століття, нерухома думка котрих не могла засвоїти живої динаміки безмежно малих величин.
Громадські зібрання марсіан вражали мене своїм напружено діловим характером. Чи вони були присвячені питанням науки, чи питанням організації робіт, чи навіть питанням мистецтва. — доповіді й промови були неймовірно стислі й короткі, аргументація певна й докладна, ніхто ніколи не повторювався і не повторював інших. Постанови зборів, здебільшого одноголосні, переводились у життя так швидко, як у казці. Чи збори вчених певної спеціальності постановляли організувати певну наукову інституцію, чи збори статистиків праці — що треба закласти нове підприємство, чи, нарешті, збори мешканців міста, — що треба прикрасити його певною будівлею, — негайно ж з’являлись нові числа потрібної праці, публіковані центральним бюро, наїздили повітрям сотні й тисячі нових робітників, а через кілька днів чи тижнів справу вже було викінчено і робітники зникали не знати куди. Все це було для мене якоюсь своєрідною магією, чудною магією, спокійною й холодною, без заклять і містичних прикрас, але ще більш загадковою в своїй надлюдській могутності.
Література нового світу, навіть художня, теж не була для мене ні відпочинком, ні заспокоєнням. Образи її були ніби й прості й зрозумілі, але якось внутрішньо чужі для мене. Мені хотілося дужче в них заглибитися, наблизитись до них і повніше збагнути їх, але мої зусилля приводили до цілком несподіваного результату: образи ставали наче привидами і вкривалися туманом.
Коли я йшов до театру, то й тут почуття безпорадності не кидало мене. Сюжети були прості, гра розкішна, життя ж лишалося десь поза сценою. Промовляли герої так стримано й лагідно, поводилися так спокійно й обережно і почуття свої підкреслювали так мало, ніби не хотіли нав’язувати слухачеві жодних настроїв, ніби вони були суцільні філософи, та й ще ж, як мені здавалося, чимало ідеалізовані. Лише історичні п’єси з давнього минулого давали мені хоч трохи відомі враження, а гра акторів там була так само енергійна і висловлювання особистих почувань так само щире, як я звик бачити це по наших театрах.
Була й іще одна дрібниця, котра всупереч усьому сказаному вище, вабила мене до театру нашого містечка з особливою силою. В цьому театрі зовсім не було акторів. П’єси, котрі я там бачив, передавалися оптичними й акустичними апаратами з далеких великих міст, або ж, — здебільшого, — були відновленням гри, що відбулась колись давно, так давно, що самі актори вже й померли.
Знаючи способи моментальної фотографії природними барвами, марсіани вживали їх для фотографії життя в русі, як робиться це для наших кінематографів. Але вони не лише сполучували кінематограф із фонографом, — це починають робити і у нас на Землі, хоч досі й дуже невдало, — вони використовували й ідею стереоскопа і пласкі картини кінематографа перетворювали в рельєфні. На екрані давалося одночасно два малюнки: дві половини стереограми, а перед кожним кріслом зали було поставлено відповідний стереоскопічний бінокль, котрий зліплював пару пласких малюнків у один тримірний. Дивно було гарно й чітко бачити живих людей, їхні рухи і дію, чути їхні думки й почуття. — і тямити в той же час, що там нічого такого немає, що там є лише матове скло, а за ним фонограф і електричний ліхтар з годинниковим механізмом. Це викликало майже містичне зачудування та будило невиразні сумніви і відносно решти дійсності.
Все це, однак, не допомагало мені в моєму завданні — збагнути чужий світ. Мені, звичайно, потрібна була поміч збоку. Але до Менні за вказівками й поясненнями я звертався все рідше. Мені ніяково було виказувати всі свої утруднення в усьому їхньому обсязі. До того ж у цей якраз час Менні цілковито заглибився в якийсь неймовірно важливий дослід у справі здобування «мінус-матерії». Він працював без відпочинку, часто не спав цілими ночами, а його захоплення працею було живим прикладом, що несамохіть спонукував і мене йти далі у своїх зусиллях.
Інші ж приятелі на деякий час позникали з мого обрію. Нетті поїхав за кілька тисяч кілометрів керувати закладанням нової велетенської лікарні на другому боці планети. Енно, як помічник Стерні на його обсерваторії, працював над вимірами й обчисленнями, потрібними для нових експедицій на Землю й Венеру, а також на Місяць і Меркурій з метою їх краще відфотографувати та доправити зразки їхніх мінералів. З іншими марсіанами я близько не сходився, лише обмежувався необхідним розпитуванням у розмовах по справі: важко й чудно було приятелювати з чужими мені й вищими за мене істотами.
Згодом мені почало видаватися, що праця моя, загалом беручи, посувається добре. Все менш ставав мені потрібним відпочинок, та навіть і сон. Наука моя якось механічно, вільно і без зусиль почала вкладатись у голову, а почуття було таке, ніби голова цілковито порожня і в неї можна вмістити ще дуже й дуже багато дечого нового. Правда, коли я пробував, як здавна звик, чітко формулювати собі свіжовивчене, то тут мені, здебільшого, не щастило; та я вважав, що це не біда, що мені не вистачає лише висловів та якихось подробиць і дрібниць; загальну ідею я опанував, а це річ найперша.
Жодного живого задоволення моя праця мені вже не давала; початковий безпосередній інтерес десь загинув. «Що ж, це річ проста, — думав собі я. — Після всього, що я тільки побачив і про що довідався, мене вже важко чим-будь здивувати. І не в тім справа, щоб усе було мені приємним, а в тім, щоб опанувати все потрібне.
Одна лише була прикрість: все тяжче було зосереджувати увагу на одній якійсь речі. Думки повсякчасно линули то в той, то в інший бік; яскраві спогади, часто досить несподівані й давні, спливали над свідомість і змушували забуватися про оточення, віднімаючи такі дорогі хвилини. Я помічав це, отямлювався, і з новою енергією хапався за працю, але ж — минав короткий час і знову літаючі образи минулого чи фантазії опановували мій мозок, і знову доводилося опиратися їх гострим зусиллям.
Все частіше бентежило мене чудне й неспокійне почуття. Ніби є щось дуже важливе і спішне, чого я не виконав, про що повсякчас забуваю і про що старанно силкуюся згадати. Слідом за цим почуттям злітав цілий рій відомих мені облич і минулих подій та непереможною хвилею ніс мене все далі назад через юнацтво й підліткування до мого найранішого дитинства, гублячись потім у якихось непевних і невиразних почуваннях. Після цього моя неуважливість ставала особливо сильною і упертою.
Скоряючись внутрішньому опорові, котрий не давав мені довго зосереджуватись на чомусь одному, я почав усе частіше й швидше перебігати від речі до речі, а для цього навмисно назбирав до своєї кімнати купу книжок, розкритих завчасу ні потрібному місці, таблиць, карт, стереограм, фонограм тощо. Цим способом сподівався я усунути втрату часу, але неуважливість знову непомітно підкрадалася до мене і я ловив себе на тому, що довго вже дивлюся в одну точку, нічого не розуміючи і нічого не роблячи.
Зате, коли я вкладався до ліжка і крізь скляну стелю дивився на темне небо ночі, — тоді думка сама починала працювати, навдивовижу жваво й енергійно. Цілі сторінки чисел і формул повставали перед моїм внутрішнім зором так чітко, що я міг перечитувати їх рядок за рядком. Але ці образи швидко зникали, поступаючись перед іншими; і тоді свідомість моя ставала якоюсь панорамою дивовижно яскравих і чітких картин, що не мали жодного стосунку до моєї праці й турбот: земні краєвиди, театральні сцени, картини дитячих казок — спокійно, наче в дзеркалі, відбивалися в моїй душі і, змінюючись, зникали, не викликаючи жодного хвилювання, лише легеньке почуття зацікавлення, не позбавлене ледве помітної приємності. Ці картини спочатку пливли в глибині моєї свідомості, не домішуючись до оточення; згодом же вони відсовували його геть і на мене злітав повний живих і складних видінь сон, що дуже легко переривався і не давав мені найпершого, чого я прагнув — почуття відпочинку.