— Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?
— Весь час.
— Ні, скажи правду.
— Весь час. Це правда.
— Ти думаєш, усім так тяжко?
— Не знаю, — сказав полковник. — Звідки мені знати?
— Сподіваюся, що тільки нам з тобою так тяжко. Я ніколи не думала, що буде так тяжко.
— А тепер думаєш?
— Так,— сказала дівчина.— Тепер, і назавжди, і на віки вічні. Я правильно сказала?
— Досить і самого «тепер». Етторе, скажіть, отой тип з розумним обличчям, що коло нього сидить така мила жінка, — він теж живе у «Грітті»?
— Ні,— відповів Етторе. — Він живе поруч, а до нас іноді приходить обідати.
— Чудово,— сказав полковник.— Буде на кого дивитись, коли нападе нудьга. А хто ця жінка? Його дружина? Мати? Дочка?
— На жаль, не знаю,— відказав Етторе.— Ми не звертали на нього уваги. Він не викликав у нас ні любові, ні ненависті, ні страху, ні підозри. А він справді вас цікавить? Я можу розпитати Чіпріані.
— Даймо йому спокій,— сказала дівчина.— Ти ж так, здається, кажеш?
— Гаразд,— відповів полковник.
— У нас так мало часу, Річарде, нащо марнувати на нього час?
— Я дивився на нього, як на картину Гойї. Людські обличчя — це справжні картини.
— Дивись краще на мене, а я на тебе. А цьому чоловікові даймо спокій, добре? Він тут нікому не заважає.
— Хочеш, я дивитимусь на тебе, а ти на мене не дивися.
— Ні,— сказала вона. — Так нечесно. Я ж мушу запам'ятати твоє обличчя на цілий тиждень.
— Ну, а що ж тоді мені робити? — запитав її полковник.
До них знову підійшов Етторе — це був запеклий змовник; він швиденько, як справжній венеціанець, рознюхав усе і доповів:
— В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов'яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.
— От, мабуть, цікаво було б почитати ту писанину.
— Та мабуть,— сказав Етторе.— Хоч Данте, певно, працював інакше.
— Данте теж був vieux con,— сказав полковник.— Як чоловік, а не як письменник.
— Ваша правда,— погодився Етторе.— Ніхто з дослідників, крім флорентійців, не буде цього заперечувати.
— Начхати нам на Флоренцію, — сказав полковник.
— Ну, це не так легко,— зауважив Етторе. — Багато хто намагався, але мало кому вдавалось. А чому ви так не любите її, полковнику?
— Це важко пояснити. Коли я був хлопчиськом, там містився збірний пункт мого полку. — Він сказав по-італійському — deposito.
— Тоді зрозуміло. В мене теж є причини не любити її. А ви знаєте якісь гарні міста?
— Так,— сказав полковник. — Ваше. Почасти Мілан, Болонья. I Бергамо.
— Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни,— сказав Етторе. Він любив круті жарти.
— Вони привезуть свою горілку. I не треба буде мита платити.
— А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.
— Тоді він єдиний, хто готовий до цього, — сказав полковник.— Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.
Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.
— Ти сьогодні добрий,— сказала вона.
— А ти дуже гарна, і я тебе люблю.
— Ну що ж, це приємно чути!
— Де ми будемо вечеряти?
— Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.
— А чого ти посмутніла?
— Хіба я посмутніла?