— Так.
— Ні. Я така сама весела, як і завжди. Правда, Річарде. Але, ти думаєш, приємно, коли тобі дев'ятнадцять років і ти закохалася в чоловіка, якому за п'ятдесят, і ти знаєш, що він скоро помре?
— Навіщо ж так відверто? — спитав полковник. — Але коли ти казала це, ти була дуже гарна!
— Я ніколи не плачу,— мовила дівчина.— Ніколи. Я взяла це собі за правило. Але зараз я заплачу.
— Не плач, — сказав полковник.— Я сьогодні чемний, і к бісу все інше!
— Скажи ще раз, що ти любиш мене.
— Люблю, та ще й дуже!
— А ти постараєшся не вмирати?
— Постараюся.
— Що сказав лікар?
— Нічого особливого...
— Тобі не погіршало?
— Ні,— збрехав він.
— Тоді вип'ємо ще мартіні. Ти ж знаєш, до тебе я ніколи не пила мартіні.
— Знаю. А тепер ти хвацько п'єш.
— А тобі ще не пора приймати ліки?
— Так, — сказав полковник. — Вже пора.
— Можна, я тобі їх дам?
— Так,— сказав полковник.— Можна.
Вони ще довго сиділи за столиком у кутку, і люди виходили з бару, а інші заходили. У полковника трохи паморочилося в голові від ліків, і він чекав, поки це минеться. «Щоразу те саме,— думав він.— Хай їм біс, тим лікам!»
Він бачив, що дівчина стежить за ним, і усміхнувся. То була давня, звична усмішка, що не мінялася ось уже п'ятдесят років, відколи він уперше всміхнувся. Вона ніколи його не підводила, як і дідусева мисливська рушниця. «Рушницю, певне, взяв собі старший брат,— подумав полковник.— Ну що ж, він заслужив її — він завжди стріляв краще за мене».
— Слухай, доню, — сказав він. — Ти не гризися через мене.
— Я й не гризуся. Нітрохи. Просто я люблю тебе.
— Невдячне заняття, правда? — Він сказав oficio: коли їм набридало балакати по-французькому, а по-англійському при сторонніх не хотілося говорити, — вони іноді розмовляли по-іспанському. Іспанська мова шорстка, думав полковник, часом шорсткіша за кукурудзяний качан. Зате нею можна точно висловити свою думку, і вона запам'ятається.
— Es un oficio bastante malo,— повторив він,— любити мене.
— Так. Але в мене є тільки ти.
— А віршів ти більше не пишеш?
— То були дитячі вірші. Так само, як і мої малюнки. Кожен у дитинстві має якийсь хист.
«В якому ж віці ви тут старієте? — думав полковник. — У Венеції не буває старих людей, але мужніють тут дуже швидко. Я сам швидко змужнів у Венеції і ніколи вже не був таким дорослим, як у двадцять один рік».
— А як твоя мати? — спитав він лагідно.
— Нічого. Вона нікого не приймає й нікуди не ходить. Усе сумує.
— Як ти гадаєш, вона дуже журитиметься, якщо в нас буде дитина?
— Не знаю. Вона розумна жінка. Але тоді мені довелося б вийти за когось заміж. А мені зовсім не хочеться.
— Ми могли б з тобою одружитися.
— Ні;— сказала вона. — Я вже думала про це і вирішила, що не варто. Так само, як вирішила не плакати,
— А може, це хибна думка. Бог свідок, у мене теж бували хибні думки, і багато людей загинуло через те, що я помилявся.
— Ти, мабуть, перебільшуєш. Я не вірю, що ти міг часто помилятися.
— Не часто, — сказав полковник. — Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі — це вже забагато, а я зробив три помилки.
— Розкажи, як це сталося.
— Тобі буде нудно,— сказав полковник.— Мене самого з душі верне, коли я пригадаю це, а сторонніх — то й поготів.
— Хіба ж я стороння?
— Ні. Ти моя щира любов. Моя остання, єдина і щира любов.
— Оті помилки — коли ти їх зробив, давно чи недавно?
— Одну давно, другу пізніше, а третю недавно.