— Може, ти все-таки розкажеш? Мені б хотілося трохи полегшити твій біль.
— А хай йому чорт! — сказав полковник. — За ті помилки я заплатив сповна. Лихо в тому, що їх неможливо спокутувати.
— А може, все-таки розповіси мені? I чому їх не можна спокутувати.
— Ні, — відрубав полковник. I просити його було марно.
— Тоді давай веселитися.
— Давай, — сказав, полковник. — У нас життя тільки одне.
— А може, й не одне? Може будуть і інші життя.
— Не думаю, — сказав полковник. — Повернись у профіль, диво моє!
— Отак?
— Так, — сказав полковник.— Саме так.
«Ну от,— подумав полковник,— почався останній раунд, а я навіть не знаю який. Я любив тільки трьох жінок і тричі їх втрачав.
Жінку втрачаєш так само, як втрачаєш свій батальйон,— через помилкове рішення, нездійсненний наказ чи нестерпні умови. Та ще через власну брутальність.
Я у своєму житті втратив три батальйони і трьох жінок, а тепер у мене четверта, найчарівніша з усіх, і чим же воно, в біса, скінчиться?
Відповідайте, генерале,— адже тут не військова рада, а вільний обмін думками про теперішнє становище, — відповідайте, генерале, на питання, яке ви самі не раз мені задавали: де ж ваша кіннота, генерале?
Так я і думав,— сказав він сам до себе.— Командир не знає, де його кіннота, а кіннота не знає ні свого становища, ні свого завдання, і частина її,— саме стільки, скільки для цього потрібно, — зіпсує всю справу, як псувала у всіх війнах, з того часу, як кіннотників посадили на коней».
— Красуне моя,— сказав він.— Ma très chère et bien aimèe. Я дуже нудний. Ти вже не гнівайся на мене.
— Мені з тобою ніколи не буває нудно, бо я люблю тебе. Просто я хотіла б, щоб сьогодні нам було весело.
— I буде весело, хай йому чорт, — сказав полковник. — А чим би нам розвеселитись?
— Тим, що ми разом, і тим, що робиться тут, у місті... Ти ж часто буваєш веселий.
— Так, — підтвердив полковник. — Твоя правда.
— То невже ми не можемо ще раз повеселитися?
— Авжеж. Чом би й ні.
— Бачиш отого юнака з хвилястим волоссям? Воно в нього таке від природи, він тільки трошки розпушує його, щоб краще лежало.
— Бачу, — сказав полковник.
— Він дуже гарний художник. Передні зуби в нього фальшиві, бо раніше він був pèdèraste, і інші pèdèraste напали на нього на Лідо, якраз коли місяць був уповні.
— Скільки тобі років?
— Скоро мине дев'ятнадцять.
— Звідки ж ти знаєш про такі речі?
— Почула від одного гондольєра. Цей юнак дуже гарний художник як на наші часи. Адже тепер немає справжніх художників. Але мати фальшиві зуби в двадцять років — це ж просто смішно!
— Я тебе дуже люблю,— сказав полковник.
— I я тебе люблю, от тільки не знаю, як воно по-вашому, по-американському. Але я люблю тебе й по-італійському, всупереч усім своїм поглядом і всім своїм бажанням.
— Не можна чогось бажати всіма бажаннями,— сказав полковник,— а то ще воно здійсниться!
— Авжеж,— сказала вона.— Але я б хотіла, щоб моє теперішнє бажання здійснилося.
Вони трохи помовчали, потім дівчина сказала:
— Цей юнак,— він тепер уже справжній мужчина і упадає за жінками, щоб приховати, хто він такий,— намалював мій портрет. Хочеш, я подарую його тобі?
— Спасибі,— сказав полковник.— Дуже хочу.
— Він такий поетичний. Волосся вдвічі довше, ніж насправді, і вигляд у мене такий, наче я виходжу з моря, не замочивши голови. Коли виходиш з моря, волосся злипається, і вся ти схожа на дохлого щура. Але тато добре заплатив за портрет, і хоч я там і не справжня, такою тобі хотілося б мене бачити.
— Я часто уявляю собі, як ти виходиш з моря.
— Це ж таке огидне видовище... Але, може, справді дати тобі той портрет на згадку?
— А твоя матуся не заперечуватиме?
— Ні. Я думаю, вона навіть буде рада позбутися його. У нас є кращі картини.
— Я дуже люблю вас обох — і тебе, і твою матір.
— Я неодмінно скажу їй.
— Як ти гадаєш, отой рябий хлюст справді письменник?