— Так, коли вірити Етторе. Він любить пожартувати, але ніколи не бреше. Річарде, а що таке хлюст?
— Це важко пояснити. По-моєму, це людина, яка ніколи не займається по-справжньому своїм ділом (oficio) і тільки дратує всіх своїм нахабством.
— Мені треба навчитися правильно вживати це слово.
— Краще його зовсім не вживати,— сказав полковник. Потім спитав: — А коли я одержу портрет?
— Хоч би й сьогодні ввечері. Я скажу, щоб його загорнули і віднесли до тебе. А де ти його повісиш?
— У себе вдома.
— I ніхто не прийде й не буде сміятися з мене та говорити всяку гидоту?
— Ні. Я їм скажу, що це портрет, моєї дочки.
— А в тебе була дочка?
— Ні, але мені завжди хотілося її мати.
— Я можу бути ще й твоєю дочкою.
— Тоді це буде кровозмішення.
— В такому стародавньому місті, як наше, це нікого не вразить. Тут і не таке бачили!
— Слухай, доню...
— Як гарно! — сказала вона. — Мені дуже подобається.
— От і гаразд, — сказав полковник трохи захриплим голосом.— Мені теж подобається.
— Тепер ти розумієш, за що я тебе люблю, хоч добре знаю, що не слід би.
— Слухай, доню... Де ми повечеряємо?
— Де хочеш.
— То, може, в «Грітті»?
— Гаразд.
— Тоді подзвони додому і спитай дозволу.
— Ні, я не питатиму дозволу, а просто скажу, де я, щоб вони не хвилювалися.
— Ти справді хочеш вечеряти в «Грітті», а не десь-інде?
— Так. Це дуже добрий ресторан, і ти там живеш, і там усі можуть нас бачити.
— Коли це ти стала такою?
— Я завжди була така. Мені завжди було байдуже, що про мене думають. Та я й ніколи не робила нічого такого, чого треба соромитись, хіба що брехала в дитинстві і бувала нечемною.
— Ох, як би я хотів одружитись з тобою і мати п'ятеро синів! — сказав полковник.
— Я теж,— відповіла дівчина. — I порозсилати їх на п'ять сторін світу.
— Хіба світ має п'ять сторін?
— Не знаю, — сказала вона,— Мені здавалось, що п'ять, коли я це говорила. От нам і стало весело, правда?
— Так, доню.
— Скажи ще раз. Тим самим тоном.
— Так, доню.
— Ох! — сказала вона. — Чому в людей усе так складно? Можна потримати тебе за руку?
— Вона така потворна, що мені й самому гидко на неї дивитися.
— Ти навіть не розумієш, яка в тебе рука!
— Ну, це як на чий смак,— сказав він.— Тільки все-таки ти помиляєшся, доню.
— Може, зате нам знову весело, і все погане розвіялося.
— Зникло, як туман у видолинках, коли над пагорбами сходить сонце,— сказав полковник. — А сонце — ти.
— Я хочу бути місяцем.
— Ти й місяць, — сказав полковник. — I кожна інша планета, що тобі до вподоби. Я покажу тобі, де вона на небі. Господи, доню, та, про мене, будь хоч цілим сузір'ям!
— Ні, краще я буду місяцем. У нього теж бувають прикрощі.
— Так. Його прикрощі повторюються регулярно. Але щербатий місяць перед тим завжди буває уповні.