— Він іноді здається мені таким сумним отам, над Каналом, що в мене аж серце щемить.
— Йому добряче перепало на віку.
— Може, вип'ємо ще по одному «Монтгомері»? — спитала дівчина.
Аж тепер полковник помітив, що англійці пішли. Він нічого не бачив, крім її чарівного обличчя. «Отак тебе колись і вбити можуть, — думав він.— Але, з другого боку, це нібито й зосередженість. Та хай там як, а не можна бути таким з біса необачним».
— А чого ж? — сказав він.— Можна випити.
— Від нього стає так легко на серці, — сказала дівчина.
— У Чіпріані його добре готують, він діє навіть на мене.
— Чіпріані дуже розумний!
— До того ж майстер свого діла.
— Колись він заволодіє всією Венецією.
— Не всією, — заперечив полковник. — Тобою він ніколи не заволодіє.
— Ні. I ніхто інший, поки ти мене хочеш.
— Я хочу тебе, доню. Але не хочу заволодіти тобою.
— Знаю,— сказала дівчина. — Я люблю тебе й за це.
— Покличмо Етторе і попросімо його подзвонити до тебе додому. Ти скажеш їм і про портрет.
— Так. Якщо ти хочеш одержати портрет сьогодні ж, я попрошу служника загорнути його й відіслати до тебе. А потім покличу до телефону маму, скажу їй, де ми повечеряємо, і, коли хочеш, спитаю в неї дозволу.
— Не треба, — сказав полковник. — Етторе, ще два найкращих «Монтгомері»» з дрібними оливками, і подзвоніть, будь ласка, додому до цієї дами; скажете нам, коли хтось підійде до телефону. I, будь ласка, швиденько.
— Слухаю, пане полковнику.
— А тепер, доню, давай веселитися.
— Ми ж уже веселилися, коли ти його покликав, — сказала вона.
Вони йшли правим боком вулиці, що вела до «Грітті». Вітер дув їм у спину і куйовдив дівчині волосся. Вітер розділив його на потилиці і метляв ним круг її обличчя. Вони йшли, поглядаючи дорогою на вітрини; дівчина затрималася коло освітленої вітрини ювелірної крамниці.
Там було багато старовинних коштовностей; вони розглядали їх і, рознімаючи руки, показували одне одному найкращі з них.
— Може, тобі чогось хочеться? Я можу вранці купити. Чіпріані позичить мені грошей.
— Ні,— сказала вона, — мені не хочеться, ти ж усе одно ніколи мені нічого не даруєш.
— Ти багатша за мене. Я привожу тобі всілякі дрібнички з полкової крамниці й плачу в ресторанах.
— I катаєш мене у гондолі, і возиш по різних, чудових місцях.
— Я й гадки не мав, що ти б хотіла отримати в дарунок якісь камінці!
— Не тому, що я хочу їх мати. А тому, що це подарунок, і на них можна дивитися, про них можна думати, коли їх надіваєш.
— Це новина для мене,— сказав полковник. — Та хіба я зміг би на свою військову платню купити тобі щось таке, як оті твої квадратні смарагди?
— Нічого ти не розумієш! Вони ж дісталися мені у спадок. Їх заповіла мені бабуся, а вона отримала їх від своєї матері, а та — від своєї... Ти думаєш, приємно носити самоцвіти, що належали мертвим?
— Ніколи й не думав про це.
— Хочеш, я віддам їх тобі, якщо ти любиш дорогоцінні камені? Для мене вони все одно що паризька сукня. Ти ж любиш носити парадний мундир?
— Ні, не люблю.
— I шаблі не любиш носити?
— Кажу ж тобі, що ні!
— Тоді ти не справжній військовий, а я — не справжня дівчина. I все ж подаруй мені щось надовго, щоб я могла його носити й радіти щоразу, коли надіну.
— Гаразд,— сказав полковник.— Подарую.
— От бачиш, який ти кмітливий,— сказала дівчина. — Як добре, що ти вирішуєш одразу. Візьми, будь ласка, мої смарагди, носитимеш їх у кишені як талісман і мацатимеш щоразу, коли нудитимешся.
— На службі я рідко тримаю руки в кишенях, я або кручу в руках стек, або показую щось олівцем.
— Але ж ти можеш іноді засунути руку в кишеню й помацати їх?
— Мені не буває нудно, коли я працюю. Так страшенно сушиш собі голову, що нема коли нудьгувати.
— Та ти ж тепер не працюєш.
— Так. Тільки все роблю для того, щоб мене швидше списали в запас.
— Я все одно тобі їх віддам. Мама мене зрозуміє, я певна. Та мені й не треба їй зразу про це розповідати. Вона ніколи не стежить за моїми речами. Ну, а покоївка їй не скаже.