— Ні.
— Чому?
— Недобре. Через них. I заради тебе. А на мене начхати.
— Отже, я мушу йти додому?
— Атож, — відповів полковник. — Цілком логічний висновок.
— Як важко казати сумні речі! Невже не можна в чомусь прикидатися?
— Ні. Я проведу тебе додому. Ти спатимеш солодко й міцно, а завтра ми знову зустрінемося.
— А можна мені подзвонити тобі в «Грітті»?
— Можна в будь-який час. Подзвониш, тільки-но прокинешся.
— Добре. А чому ти прокидаєшся так рано?
— Це професіональна звичка.
— Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!
— Я теж, — сказав полковник. — I я збираюся подати у відставку.
— Так,— сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. — Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.
— А опісля щасливо житимем довіку.
— Прошу тебе, не треба! Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.
— А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?
— Проведи мене додому, будь ласка.
— А я й сам збирався це зробити,— сказав полковник.
— Ні, спершу покажи, що ти добрий.
— Гаразд,— сказав полковник.
Після того, як вони чи, точніше полковник, розплатилися з гондольєром, — цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, — вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.
— Ось тут німець стріляв у голубів, — сказала дівчина.
— Ми, мабуть, вбили його, — відповів полковник. — Або, його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.
— А ти мене ще любиш на цьому старому, роз'їденому морем холодному камінні?
— Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.
— Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.
— А я й є варвар, — сказав полковник.
— Не завжди.
— Спасибі й за це.
— Тут треба звернути.
— Здається, я вже запам'ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.
— Коли хтось знов привезе з Александрії святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.
— Для цього потрібен хлопець із Торчелло!
— Ти сам хлопець із Торчелло.
— Так. Я хлопець із Бассо-П'яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи — їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.
— Але ж ти лишився.
— Так, — відказав полковник. — Я завжди йду останнім — з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість?
— Ходімо?
— А ти ж, здається, дала собі слово?
— Дала. Та коли ти сказав, що ти — небажаний гість, я передумала.
— Не треба. Краще дотримуй слова.
— Я вмію бути твердою.
— Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.