— Якщо ти хочеш.
— Ні. Твій намір розумний.
— Але ж до завтра так довго чекати!
— А це як кому пощастить.
— Ну, я, напевне, буду міцно спати.
— Аякже,— сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!
— Не кажи так,
— Пробач, — мовив він,— я хотів сказати: розстріляти.
— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.
— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.
Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут,— подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».
— Будь ласка, поцілуй мене на прощання, Тільки ніжно-ніжно.
Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.
Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.
А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.
«Тільки туристи й закохані наймають гондоли, — думав полковник,— Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до «Гаррі» чи там кудись інде? Ні, піду-но я краще додому».
«Грітті» справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику — мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.
На ліжку, поряд із трьома подушками, лежало паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн». Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками — не та, що він завжди носив у кишені, — стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.
— Непогано! — сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.
Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина — таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б'ється.
— За твоє здоров'я, доню,— сказав він.— За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.
Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.
— До біса! — сказав він.— Не хочу я розмовляти з портретом!
«Чому сьогодні все було не так? — думав він.— I я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта».
— Доню,— сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, — повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. I, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.
Але портрет і тепер нічого не промовив. Полковник вийняв з кишені смарагди й подивився, як вони переливаються з його пораненої руки у здорову, прохолодні й водночас теплі, бо вони вбирають тепло і, як усі коштовні камені, зберігають його:
«Треба покласти їх у конверт і заховати,— подумав він. — Але хто в біса збереже їх краще за мене? Ні, треба чимскоріше повернути їх тобі, доню!
А їх приємно тримати в руці. I коштують вони не більше, ніж чверть мільйона. Стільки, скільки я зможу заробити років за чотириста. Треба буде підрахувати точніше».
Він поклав смарагди в кишеню піжами і прикрив їх хусточкою. Потім застебнув кишеню. «Найперша осторога, до якої звикаєш на цьому світі, — це клапани й гудзики на всіх кишенях. Боюсь, що я дуже рано звик до цього».
Так приємно було відчувати ці тверді й теплі камінці на своїх худих, жилавих, старих і теплих грудях. Він подивився, як віє вітер за вікном, знову поглянув на портрет, налив собі ще склянку вальполічелли і взявся за паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн».
«Слід би прийняти таблетки,— подумав він,— та хай їм біс, тим таблеткам».
I все ж таки він прийняв ліки і знову взявся за «Нью-Йорк геральд трібюн». Він, як завжди, із задоволенням читав Реда Сміта.
Полковник прокинувся перед світанком і зразу відчув, що біля нього немає нікого.
Вітер не вщухав; полковник підійшов до відчиненого вікна подивитися, яка сьогодні погода. На сході, по той бік Великого каналу, ще не почало благословлятися на світ, проте він розгледів, як вітер жене хвилю. «Ну й величезний сьогодні буде приплив,— подумав він. — Напевно, заллє майдан. Цікава картина. Шкода тільки голубів».
Він пішов до ванної кімнати, прихопивши з собою «Геральд трібюн» із статтею Реда Сміта та склянку вальполічелли. «От добре було б, якби Gran Maestro дістав великі fiaschi,— думав він. — У цьому вині завжди такий осад».
Він сидів з газетою в руках і міркував, що йому принесе сьогоднішній день.
Спершу задзвонить телефон. Правда, це буде не скоро, бо вона довго спатиме, Молоді рано не прокидаються, а гарні — й поготів. Дуже рано, у всякому разі, вона не подзвонить, та й крамниці відчиняються лише о дев'ятій, а то й пізніше.
«Хай йому біс,— подумав він.— А ці кляті камені й досі в мене! Як можна робити такі дурниці!
Ти ж знаєш як, — сказав він собі, проглядаючи оголошення на останній сторінці газети.— Ти досить їх наробив за своє життя. У неї це не дурість і не примха. Просто їй так хотілося. Добре, що хоч вона натрапила на мене. Оце і все, що в мені є доброго. Але, хай йому біс, я — це я. I хто його зна, на краще воно чи на гірше. А чи сподобалося б вам сидіти з такими-о самоцвітами в кишені у солдатському нужнику, як я сидів мало не щоранку протягом усього свого триклятого життя?»
Він не звертався ні до кого, хіба що до всіх нащадків.
«Скільки ж разів ти примощувався вранці у когось під самим боком? Це було найнеприємніше. Та ще голитися на людях. А як підеш кудись, щоб трохи побути на самоті, чи подумати про щось, чи ні про що не думати, а там, гляди, вже розляглося двоє піхотинців чи хропе якийсь чолов'яга.
В армії тобі пощастить побути на самоті не більше, ніж у борделі. Я ніколи не ходив до борделю, але мабуть, там так само, як і в армії. Я зміг би навчитися командувати борделем,— подумав він,
Постійним відвідувачам я б надав рангу послів, а ті, кому бракує завзяття, могли б у мирний час командувати армійським корпусом або військовим округом. Не треба злоститися, голубе,— сказав він сам до себе,— Іще ж дуже рано, та й ти ще не скінчив свого діла.
А що б ти зробив з їхніми жінками? — спитав він себе. — Купив би їм нові капелюшки чи наказав би їх розстріляти? Хіба не однаково?»