— Авжеж,— сказав наш лікар.
Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її.
— Боляче, — сказав я.
— Так, так. Ще трохи, колего.
— Годі. Більше не згинається,— сказав я.
— Рухливість обмежена, — сказав бородатий капітан. Тоді випростався.— Дозвольте ще раз глянути на знімки, колего. — Третій лікар подав йому один знімок. — Ні. Ліву ногу, будь ласка.
— Та це ж і є ліва, колего.
— Ваша правда. Я дивився не з того боку. — Він повернув знімок. Другий знімок він роздивлявся довше. — Бачите, колего? — і показав на одне з чужорідних тіл, заокруглене й виразно видне проти світла.
Вони всі уважно роздивлялися знімок.
— Єдине, що я можу сказати, — обізвався зрештою бородатий капітан,— потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку.
— Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі.
— Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався.
— Цілком згоден з вами, колего.
— Півроку на що? — запитав я.
— За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно.
— Не вірю, — сказав я.
— Ви хочете зберегти ногу, юначе?
— Ні, — відказав я.
— Що?
— Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок.
— Як вас розуміти? Який гачок?
— То він жартує, — сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть.
— Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку.— Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку.
— Щиро вам вдячний, — сказав я.— Я високо ставлю вашу думку.
Капітан поглянув на годинник.
— Нам час іти, — сказав він. — Усього вам найкращого.
— Вам теж усього найкращого і велике спасибі, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry»,— і всі троє вийшли з палати.
— Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла.— Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря.
Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка.
— Ви хотіли бачити мене?
— Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку?
— Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях.
— Півроку на милицях, а вже тоді операція?
— Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно.
— То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати?
— Так найбезпечніше.
— А хто цей капітан?
— Дуже тямущий міланський хірург.
— Він у чині капітана, правда ж?
— Так, але він дуже тямущий хірург.
— Я не хочу, щоб мені зіпсував ногу якийсь капітан. Коли б він був добрий лікар, то мав би майорський чин. Я знаю, чого варті капітани, докторе.
— Він справді дуже тямущий хірург, і його думка важить для мене більше, ніж будь-кого іншого з тих, що я знаю.
— А можна, щоб мене оглянув інший хірург?
— Ну звісно, коли хочете. Але сам я послухався б поради доктора Варелли.