— Ви можете запросити до мене іншого хірурга?
— Я запрошу Валентіні.
— А хто він?
— Хірург Головного госпіталю.
— Гаразд. Я вам дуже вдячний. Розумієте, докторе, я просто не можу лежати півроку.
— Ви й не лежали б. Спершу приймали б сонячні ванни. Потім почали б помалу вправлятися. А тоді вже вам зробили б операцію.
— Ні, я не можу чекати півроку.
Лікар делікатно погладив пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.
— Ви так поспішаєте назад на фронт?
— А чом би й ні?
— Дуже похвально, — сказав він,— Ви такий благородний юнак. — Він нахилився й делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не турбуйтесь і не роз'ятрюйте себе. Будьте розумним хлопчиком.
— Вип'єте зі мною, докторе?
— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.
— По одній. — Я подзвонив швейцарові, щоб він приніс склянки.
— Ні-ні, дякую. Мене чекають.
— До побачення, — сказав я.
— До побачення.
Години за дві до палати зайшов доктор Валентіні. Рухався він дуже стрімко, і кінчики його вусів стирчали догори. Він був у чині майора, мав смагле обличчя і весь час сміявся.
— Як же це ви вскочили в таку халепу? — запитав він. — Ану дайте гляну на знімки. Так... Так... Ага, ось воно... З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство ця війна? Тут болить? Ви славний хлопчина. Будете в мене як новісінький. А тут як? Ну звісно ж, болить. Так вони люблять робити боляче, ці лікарі. Як вас лікували досі? Ця дівчина не говорить по-італійському? Треба навчитися. Прегарна дівчина. Я міг би її навчити. Хай мене теж покладуть у цей госпіталь. Ні, але я неодмінно буду у вас за акушера, безплатно. Вона не розуміє? Вона народить вам гарного хлопця. Такого ж гарного й білявого, як сама. Ну, все добре. Все гаразд. Прегарна дівчина. Спитайте, чи не згодиться вона повечеряти зі мною. Ні, не буду відбивати її у вас. Дякую. Дуже дякую, міс. Оце і все. Все, що я хотів знати.— Він поплескав мене по плечу.— Перев'язувати не треба.
— Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні?
— Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони?
— У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку.
— За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. — Він утер вуса.
— Коли, ви вважаєте, можна оперувати?
— Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці.
Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор.
Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники.
— Оце б нам піти прогулятися, — сказала Кетрін.— Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе.
— А як би я заліз у те крісло?
— Якось примостили б.
— Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі,— Я визирнув у відчинені балконні двері.
— А насправді ми зробимо ось що, — сказала вона, — підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні.
— По-моєму, він чудова людина.
— Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий.
— Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я.
— Не можна. Так хороше було вночі, правда ж?
— А ти не зможеш чергувати й цю ніч?
— Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене.
— Ще й як.
— Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде.
— Буде добре.
— Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш.
— Тоді йди до мене зараз.
— Ні, любий, — сказала вона. — Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе.