— Ні з одною.
— Ти кажеш неправду.
— Еге.
— Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі?
— Я ніколи не знався з жодною.
— Так, правильно. А дуже звабні?
— Сном-духом не відаю.
— Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує?
— Не знаю.
— Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати.
— Так. Коли він цього хоче.
— А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати.
— Каже, коли хоче.
— Але ти ніколи не казав? Правда?
— Не казав.
— Справді ні? Скажи мені правду.
— Ні,— збрехав я.
— Ти не міг такого казати,— мовила вона.— Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий.
Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні.
— То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає?
— Не завжди.
— А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом.— Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда?
— Авжеж.
— А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий?
— Іди знов до мене.
— Гаразд, іду.
— Люба моя, люба, люба, — сказав я.
— Ось бачиш,— сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш.
— Ти в мене така хороша.
— Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити.
— Ти дуже хороша.
— Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти.
— Ти просто чудо.
— Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні?
— Ні.
— От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.
Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала:
— Ну, як вам тепер?
— Краще, — сказав я.
— Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне.
— Довго тривала операція?
— Дві з половиною години.
— Я не молов якихось дурниць?
— Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо