— Їй-богу, не знаю.
— Це не відповідь. Чому ви пишете?
— Бо в мене воно в крові… Бо це перше, про що я думаю, прокидаючись уранці. Більше я нічого не можу сказати. А ви, Гаррі, чому стали письменником?
— Бо це надало сенсу моєму життю. Якщо ви ще не помітили, життя — річ безглузда. Хіба що ви самі постараєтеся вкласти у нього якийсь сенс і щодня кайлуватимете, щоб сягнути цієї мети. Ви талановитий, Маркусе; надайте сенсу вашому життю, і нехай вітер перемоги напинає ваші вітрила. Бути письменником означає бути живим.
— А як не пощастить?
— Пощастить. Нелегко буде, але вам пощастить. Того дня, коли це надасть вашому життю сенсу, ви станете справжнім письменником. А поки що головне — не бійтеся падати.
Роман, що я написав за два наступні роки, підніс мене на вершину. Відразу декілька видавництв запропонували придбати його в мене, а 2005 року я уклав угоду на добрячу суму з престижним нью-йоркським видавництвом «Шмід і Гансон». Його директор, Рой Барнаскі, як далекоглядний гендляр змусив мене укласти ще й загальну угоду на п’ять романів. Восени 2006 року роман побачив світ і здобув величезний успіх. Неперевершений із Фелтона став славетним письменником. У моєму житті стався переворот: мені двадцять вісім, а я вже заможний, відомий і талановитий. Мені й на думку не спадало, що урок Гаррі лише розпочинається.
27. Там, де садили гортензії
— Гаррі, я оце якось не певен того, що пишу. Не знаю, чи добре воно написано. Якби ви…
— Влазьте в шорти, Маркусе. І гайда бігати.
— Зараз? Таж надворі ллє як із відра!
— Та годі вже скиглити, плаксію малий. Від дощу ще ніхто не вмер. Якщо вам бракує хоробрості пробігтися під дощем, то і написати книжку не вистарчить сміливості.
— Ще одна ваша порада?
— Авжеж. Причому вона здасться для всіх персонажів, які живуть у вас всередині, — і для чоловіка, і для боксера, і для письменника. Якщо однієї гожої днини ви засумніваєтеся в тому, що робите, то починайте бігати. І бігайте, поки ноги тримають: тоді відчуєте, як у вас прокидається шалена воля до перемоги. Знаєте, Маркусе, я теж ненавидів дощ, аж…
— І що змусило вас полюбити його?
— Не що, а хто.
— І хто?
— Гайда. Бігати! І повертайтесь, аж як упрієте добряче.
— Як я можу навчитися чогось, якщо ви мені ніколи нічого не розповідаєте?
— Ви ставите забагато запитань, Маркусе. Вдало вам побігати.
То був здоровезний чолов’яга не найприємніший на вигляд: афроамериканець, ручиська немов кувалди, під тісним блайзером вимальовувалося міцне, кремезне тіло. Під час першої нашої зустрічі він націлив на мене револьвер. До речі, це вперше мені погрожували зброєю. Він з’явився в моєму житті в середу 18 червня 2008 року, коли я серйозно взявся розслідувати вбивство Ноли Келлерґан і Дебори Купер. Я жив у Гусячій бухті майже дві доби і того ранку подумав, що пора ближче поглянути на яму, що чорніє кроків за двадцять від будинку, адже досі я дивився на неї лише здаля. Піднявши загороджувальну стрічку, я проліз під нею і почав розглядати добре знайому місцевість. Межі Гусячої бухти позначалися пляжем і прибережним гаєм: ні огорожі, ні табличок, що забороняли заходити у приватний маєток, не було. Будь-хто міг сюди ввійти і вийти звідси, тому зустріти людей, які гуляють берегом чи довколишніми перелісками, тут можна було завжди. Яма зяяла простісінько над океаном, на луці поміж терасою й гайком. Я підійшов до неї. Тисячі запитань кишіли у мене в голові, зокрема, скільки ж годин просидів я на цій терасі, у Гаррі в кабінеті, коли поруч під землею лежало тіло цього дівчати. Я зробив декілька знімків і навіть відео на мобільник, намагаючись уявити собі напівзотлілий труп, що його побачили в землі полісмени. Зосередивши всю увагу на місці злочину, я й не помітив небезпеки позаду, та обернувшись, щоб сфотографувати терасу, побачив, що за декілька метрів стоїть чолов’яга і цілиться у мене з револьвера. Я вигукнув:
— Не стріляйте! О господи, не стріляйте! Я Маркус Ґольдман! Письменник!
Він одразу ж опустив зброю.
— То це ви Маркус Ґольдман?
Він застромив зброю до кобури, і тут я помітив у нього бейдж.
— То ви з поліції?
— Сержант Перрі Ґегаловуд. Кримінальна поліція штату. Чого це ви тут лазите, га? Це місце злочину.
— А ви часто свою пукавку на людей наставляєте? А якби я був із федеральної поліції? Ото була б халепа, не сумнівайтеся! Вилетіли б зі служби враз!
Він зареготав.
— Ви? З поліції? Я вже десять хвилин дивлюся, як ви тут ходите околяса, щоб черевиків не забрьохати. А федерали, щойно бачать зброю, вихоплюють пістолет і смалять у білий світ, як у копійку!
— Я гадав, ви зарізяка якийсь.
— Бо чорний?
— Не тому. Вигляд у вас розбишацький. Це у вас індіанська краватка?
— Еге ж.
— Давно вже не в моді.
— Може, скажете все ж таки, що ви тут робите?
— Живу тут.
— Як це — живете?
— Я друг Гаррі Квеберта. Він попросив мене наглядати за будинком, поки його нема.
— Ви що, геть з глузду з’їхали? Гаррі Квеберта обвинувачують у подвійному вбивстві, в будинку був обшук і доступ туди заборонено! Ходімо зі мною, хлопче.
— Ви не опечатали дім.
Він на мить замислився.
— А хто ж думав, що там поселиться якийсь писака?
— То треба було думати. Хоч працівникові поліції це нелегко.
— І все-таки я вас заарештую.
— Нема такого закону! — вигукнув я. — Печаток нема, заборони нема! Я залишаюся тут. А то подам на вас до суду за те, що погрожували мені револьвером. І вимагатиму відшкодування мільйонних збитків, зокрема, і моральних. Я все зафільмував на камеру.
— Рот навчив, еге? — зітхнув Ґегаловуд.
— Еге ж.
— От чортяка! Рідну матінку посадить на електричний стілець, тільки би зняти обвинувачення зі свого клієнта.
— Дірка в законі, сержанте. Дірка в законі. Сподіваюся, до мене претензій більше немає.
— Є. Але дім нас більше не цікавить. А ось заходити за поліційні загороди я вам забороняю. Ви вмієте читати? Там написано: місце злочину, не заходити за стрічку.
Трохи зібравшись на дусі, я обтрусив сорочку, ступнув кілька кроків до ями і дуже серйозно сказав:
— Уявіть собі, сержанте, я теж веду розслідування. Ану кажіть, що ви знаєте про цю справу.
Він знову зареготав.
— Ні, я таки здурію! Ви? Ви ведете розслідування? Оце новина. До речі, з вас п’ятнадцять доларів.
— П’ятнадцять доларів? За що це?
— Це я заплатив за вашу книжку. Торік читав. Погана книжка. В житті нічого гіршого не читав. Тому поверніть гроші.
Я глянув йому в вічі й відказав:
— Сержанте, ідіть під три чорти.
Оскільки я рухався в бік ями і під ноги не дивився, то в неї несподівано й гепнув. І знову зарепетував, бо опинився в Нолиній могилі.
— Добалакалися! — вигукнув Ґегаловуд, стоячи на купі землі.
Він простягнув мені руку і допоміг вилізти нагору. Ми посідали на терасі, я віддав йому гроші. У мене була тільки п’ятдесятидоларова банкнота.
— Решта є? — поспитавсь я.
— Нема.
— То залиште собі.
— Дякую, письменнику.
— Я вже не письменник.
Я швидко второпав, що сержант Ґегаловуд був сварливий і впертий наче віслюк. Після моїх настирливих умовлянь він все ж таки розповів, що того дня, коли виявили тіло, був на постійному чергуванні й опинився коло ями чи не найперший.
— Там були людські останки й шкіряна торбинка. На торбинці, всередині, було викарбувано ім’я: «Нола Келлерґан». Я відкрив її й побачив рукопис, причому в досить пристойному стані. Гадаю, папір зберігся завдяки шкірі.
— Як ви дізналися, що то рукопис Гаррі Квеберта?
— Тоді я цього не знав. Я показав йому на допиті, і він відразу впізнав. Потім я, звісно, порівняв текст. Він точнісінько збігається з тією його книжкою, «Початки зла», що вийшла сімдесят шостого, менше ніж за рік після трагедії. Цікавий збіг, еге ж?
— Те, що він написав книжку про Нолу, не доводить, що він її вбив. Він каже, що рукопис пропав і що Нола часом брала його з собою.
— Труп дівчинки знайшли в його саду. І там-таки рукопис його книжки. Доведіть мені, що він не винен, письменнику, то, може, я передумаю.
— Мені хотілося б поглянути на рукопис.
— Нізащо. Це речовий доказ.
— Але я теж веду розслідування, я ж казав.
— Ваше розслідування мені до спини, письменнику. Ви здобудете доступ до справи, щойно Квеберт постане перед Великим журі.
Я вирішив показати, що теж не дилетант і дещо знаю про справу.
— Я балакав із Тревісом Довном, теперішнім аврорівським начальником поліції. Судячи з усього, коли Нола зникла, вони натрапили на слід: чорний «шевроле монте-карло».
— Та знаю я, — махнув рукою Ґегаловуд. — І вгадайте, Шерлоку Голмсе, у кого був чорний «шевроле монте-карло»? У Гаррі Квеберта.
— Звідки ви знаєте про «шевроле»?
— Читав тодішній звіт.
Я трохи подумав і запитав:
— Зачекайте, сержанте… якщо ви такий розумний, то поясніть, нащо Гаррі звелів садити квіти саме там, де він начебто поховав Нолу?
— Гадав, садівники не копатимуть так глибоко…
— Це дурня, самі розумієте. Гаррі не вбивав Ноли Келлерґан.
— Чому так певні цього?
— Він кохав її.
— Усі вони так на суді кажуть: «Я палко кохав її, тому й убив». Коли кохають, то не вбивають.
Сказавши те, Ґегаловуд підвівся, показуючи, що балачці край.
— Вже йдете, сержанте? Таж наше розслідування допіру розпочалося.
— Наше? Ви хочете сказати: моє?
— Коли ми знову зустрінемося?
— Ніколи, письменнику. Ніколи.
І він пішов собі, навіть не попрощавшись.
Нехай клятий Ґегаловуд і не сприймав мене поважно, зате з Тревісом Довном все було по-іншому: трохи згодом я зайшов до нього в поліційний відділок Аврори і показав анонімний лист, що знайшов його напередодні ввечері.
— Я до тебе. Ось, знайшов це в Гусячій бухті, — сказав я, поклавши йому того папірця на стіл.
Він прочитав його.
— «Ґольдмане, повертайся додому». І коли це сталося?
— Вчора ввечері. Пішов погуляти берегом, а як повернувся, цей лист стирчав із вхідних дверей.
— І ти, звісно, нічого не бачив?
— Нічогісінько.
— І вперше таке?
— Ага. Я ж тут лише два дні…
— Я зареєструю скаргу і заведу справу. Тобі треба бути обережним, Маркусе.
— Ти точнісінько, як моя матінка.
— Та ні, я серйозно. Не треба недооцінювати емоційного впливу цієї історії. Я залишу в себе цей лист?
— Бери.
— Дякую. А що ще я можу для тебе зробити? Ти ж, либонь, прийшов не лише заради того, щоб показати мені цю цидулку.
— Чи міг би ти поїхати зі мною до Сайд-Кріку, якщо, звісно, маєш час? Я хотів би поглянути, де все сталося.
Тревіс Довн не лише провів мене туди, а ще й здійснив зі мною мандрівку в минуле тридцятирічної давності. Ми прямували патрульним автомобілем тим самим шляхом, що він їхав ним колись, після першого дзвінка Дебори Купер. Після Аврори ми рушили по шосе номер один у бік Вермонту, поминули Гусячу бухту і за декілька миль опинилися на узліссі Сайд-Крік, на перетині Сайд-Крік-лейн, тієї дороги, наприкінці якої жила Дебора Купер. Тревіс звернув, і ми підкотили до гарненького дощатого будиночка, що фасадом дивився на океан, зусібіч оточений гаєм. Місце було чудове, але страшенно глухе.
— Нічого відтоді не змінилося, — сказав Тревіс, поки ми обходили дім. — Хіба що дім пофарбували наново, зробили трохи світлішим, ніж колись. А все інше точнісінько таке, як і тоді.
— Хто мешкає тут тепер?
— Подружжя з Бостона, та лише влітку. Приїздять у липні, їдуть наприкінці серпня. А так ніхто більше не живе.
Він показав мені на задню хвіртку напроти кухні й пояснив:
— Коли я востаннє бачив Дебору Купер живою, вона стояла біля цієї хвіртки. Саме під’їхав начальник Пратт, звелів їй спокійно сидіти в хаті й не хвилюватися, і ми з ним пішли шукати в лісі. Хто ж би міг подумати, що за двадцять хвилин її вб’ють пострілом у груди.
Ото так розповідаючи, Тревіс прошкував у гай. Я зрозумів, що він знайшов стежину, якою вони з Праттом ішли тридцять три роки тому.
— А що сталося з начальником поліції Праттом? — запитав я, простуючи за ним услід.
— Вийшов у відставку. Живе в Аврорі, на Маунтін-драйв. Ти його бачив, звісно ж. Кремезний чолов'яга, завжди в штанях для гольфу.
Ми дедалі глибше заходили в гай. Трохи нижче крізь ряди дерев і густу зелень видно було берег. Минуло зо чверть години, аж Тревіс раптом зупинився біля трьох сосон, прямих, мов свічки.
— Отут воно було.
— Що саме?
— Отут ми знайшли всю ту кров, пасма світлого волосся, клапоть червоної тканини. Ніколи не забуду це місце: моху на камінні побільшало, дерева повиростали, та для мене все лишилося як раніш.
— І що ж ви робили?
— Ми збагнули, що коїться щось недобре, та часу вже не було — пролунав отой постріл. Сказитися можна, ми ж нікого не бачили… Тобто хочу сказати, ми напевне таки пройшли повз дівчинку чи її вбивцю… Мабуть, вони ховалися в кущах і він затискав їй рота долонею. Ліс великий, тут можна легко сховатися. Здається, якоїсь миті вбивця заґавився, а Нола, скориставшись цим, видерлася від нього і прибігла до хати, щоб порятуватися. Він увійшов за нею в дім і позбувся старої.
— Отож ви почули постріл і побігли до хати…
— Авжеж.
Ми попрямували назад і повернулися до будинку пані Купер.
— Все сталося в кухні, — сказав Тревіс. — Нола прибігла з лісу, просить допомогти, стара впускає її й іде до вітальні телефонувати в поліцію, сповістити, що дівчина в неї. Я знаю, що телефон у вітальні: сам півгодини тому дзвонив з нього начальникові поліції Пратту. Поки її нема, злочинець іде в кухню і хапає Нолу, та цієї миті заходить стара, і він її вбиває. А потім тягне Нолу до свого автомобіля.
— А де було авто?
— На шосе номер один, отам, попід гаєм. Ходімо покажу.
Тревіс знову провів мене від хати у гай, та вже в іншому напрямку: він упевнено простував поміж деревами, аж ми вийшли на шосе.
— «Шевроле» стояв отут. За тієї пори узбіччя не були такі розчищені, як оце зараз, і його затуляли кущі.
— А як зрозуміли, що він пішов саме сюди?
— Зі слідів крові — від хати аж до цього місця.
— І що сталося з «шевроле»?
— Здимів. Я вже казав, помічник шерифа їхав цим шляхом і помітив його. Організував погоню, перекрили всі шляхи, але він таки втік.
— І як пощастило вбивці вислизнути з того невода?
— Та я й сам хотів би це знати. Тридцять три роки не перестаю ставити собі це запитання. Знаєш, я щодня, сідаючи до поліційної чортопхайки, запитую себе, що було, якби ми наздогнали той клятий «шевроле». Може, дівча пощастило б урятувати…
— Гадаєш, вона була в авто?
— Зараз, коли її тіло знайшли за дві милі відціля, я певен цього.
— Переконаний, що за кермом був Гаррі?
Він стенув плечима.
— Скажу ось що: з огляду на останні події, я не бачу, хто б там іще міг бути.
Колишній шеф поліції Ґаррет Пратт, до якого я подався того ж таки дня, вочевидь поділяв думку свого тодішнього підлеглого про те, що Гаррі винен. Він зустрів мене на відкритій терасі, вбраний у штани для гольфу. Його дружина Емі принесла нам випити, а потім удала, ніби порається коло вазонів, щоб послухати нашу розмову; втім, вона й не приховувала цього, весь час устряючи в балачку.
— Я вас раніше бачив чи ні? — запитав Пратт.
— Це хлопчина, який написав оту книжку, — пояснила дружина.
— То ви отой хлопець, який написав книжку? — перепитав він.
— Еге ж. І не тільки.
— Я ж допіру тобі сказала, Ґаррете, — знов устряла Емі.
— Люба, не заважай нам, прошу тебе, люди приходять до мене, то й добре. То чим же, пане Ґольдмане, зобов’язаний щастям вас бачити?
— Правду кажучи, я намагаюся сам собі відповісти на декілька запитань у зв’язку з убивством Ноли Келлерґан. Я розмовляв із Тревісом Довном, і він сказав, що ви вже тоді підозрювали Гаррі Квеберта.