— Ви вдатний студент, — сказав він, — знаєте, що й по чім.
— Дякую. А ви прочитали моє оповідання?
— Ще ні.
— Мені дуже хочеться знати, що ви про нього думаєте.
— Добре, друже, якщо це дасть вам задоволення, обіцяю, що перегляну і скажу свою думку.
— Тільки без будь-яких скидок.
— Згода.
Він назвав мене «друг», і я був просто-таки у захваті. Того ж вечора я зателефонував батькам і сповістив, що всього за декілька місяців після вступу до університету вже вечеряю з великим Гаррі Квебертом. Матінка мало не здуріла від щастя й обдзвонила половину знайомих, вихваляючись, що її розумака Маркус, Неперевершений, вже свій чоловік у найвищих літературних колах. Незабаром він стане великим письменником, не сумнівайтеся.
Вечеря після боксу стала частиною нашого понеділкового вечірнього ритуалу, і ніщо вже не змогло б йому завадити. Як ніколи, я почувався Неперевершеним: ще б пак, адже в мене були особливі стосунки з Гаррі Квебертом, і віднині по четвергах, коли я виступав на його лекціях, він звертався до мене на ім’я, а решта студентів задовольнялися звичайнісінькими «пан» або «панно».
За кілька місяців, десь у січні чи в лютому, незабаром після різдвяних вакацій, під час чергової понеділкової вечері я знову запитав Гаррі, що він скаже про моє оповідання, бо досі він і словом про нього не обмовився.
Повагавшись, він перепитав:
— Маркусе, вам справді кортить це знати?
— Авжеж. І покритикуйте мене, прошу вас. Я тут для того, щоб навчатися.
— Ви добре пишете. У вас неабиякий талант.
Я зашарівся з утіхи й нетерпляче вигукнув:
— А ще?
— Ви, звісно ж, дуже обдарований хлопчина.
Я аж не тямився від захвату.
— Але ж мені щось треба і вдосконалити, так?
— Та певно. Знаєте, у вас величезний потенціал, але все, що я прочитав, нічогісінько не варте. А як відверто, то воно препогане. Взагалі нікуди не годиться. До речі, це стосується й решти матеріалів, які я бачив у тому часописі. Вирубувати ліс задля того, щоб друкувати таке лайно, це злочин. На всіх дурнуватих писак у цій країні лісів не настачити. Треба зробити зусилля над собою.
Кров захолола у мене в жилах. Мене наче києм по голові загилили. З’ясувалося, що великий письменник Гаррі Квеберт ще й неабиякий мерзотник.
— Ви завжди такий? — гостро запитав я.
Він усміхнувся, лінькувато розглядаючи мене і вочевидь втішаючись ефектом своїх слів.
— Який?
— Нестерпний.
Він зареготав.
— Послухайте, Марку, я ж достеменно знаю, хто ви такий: першокурсник з претензіями, який вважає, начебто Ньюарк — центр світу. Як ото європейці в Середні віки, аж поки сіли на кораблі та виявили, що більшість цивілізацій по той бік океану розвиненіші за їхню, а потім чимдуж намагалися приховати той факт, улаштовуючи різанину за різаниною. Скажу вам таке, Маркусе: ви хлопець хоч куди, та якщо не будете ворушитися, то згаснете. У вас міцні тексти. Але переробляти треба все — стиль, фрази, поняття, ідеї. Вам треба глянути на себе збоку і більше працювати. Ваша проблема в тому, що ви мало працюєте. Задовольняєтеся тим, що є, ліпите слово до слова без ладу, і це дається взнаки. Гадаєте, ви геній, еге ж? Помиляєтеся. Ваша праця — лайно, отже, нікуди не годиться. Все треба робити наново. Розумієте?
— Та не дуже…
Я просто-таки пінився зо гніву: як це він наважився, нехай там хоч ким він буде? Яке право має так поводитися з людиною на прізвисько Неперевершений?
А Гаррі знай своє:
— Наведу простий приклад. Ви хороший боксер. Це факт. Ви вмієте битися. Але дивіться: ви змагаєтеся лише з отим бідолашним хлопчиною і гамселите його, мов гаман, із таким самовдоволеним виглядом, що мене аж нудить. Б’єтеся ви лише з ним, бо тільки так певні своєї перемоги. Тому ви хирляк, Маркусе. Боягуз. Гівнюк. Нікчема, плюгавець, покидьок. Ви можете тільки очі замилювати. І найгірше те, що таке вас цілком влаштовує. Позмагайтеся зі справжнім супротивником! Наберіться мужності! Бокс ніколи не бреше, ринг — найкращий спосіб дізнатися, хто на що здатен: або ти відлупцюєш, або тебе, але ошукати не можна ні себе, ні інших. А ви так і дивитеся, щоб чкурнути в кущі. Знаєте, хто ви? Самозванець. Знаєте, чому той часопис друкував ваші оповідання на останніх сторінках? Бо вони погані. Та й край. А чому оповідання Райнгарца так шанували? Бо вони чудові. Це могло викликати у вас бажання перевершити самого себе, працювати від ранку до вечора і написати неймовірний текст, але ж набагато простіше вдатися до невеличкого палацового перевороту, прибрати Райнгарца і друкуватися самому, замість того, щоб хоч трохи змінитися. Ось я спробую вгадати, Маркусе, — адже ви все життя так поводилися, так? Хіба я не правду кажу?
Не тямлячись від сказу, я вигукнув:
— Нічогісінько ви не знаєте, Гаррі! В школі мене так цінували! Я був Неперевершений!
— Погляньте на себе, Маркусе, ви ж не вмієте падати! Боїтеся падати! І з цієї причини, якщо так буде й далі, ви незабаром станете порожньою і нікому не цікавою людиною. Як можна жити, якщо не вмієш падати? Нехай вам усячина, погляньте на себе і чесно дайте відповідь самому собі, якого дідька ви робите в Берроузі! Я читав вашу справу! Розмовляв із Перґалом! Ще трохи — і він витурив би вас відціля, геніальний хлопчино! Ви могли навчатися в Гарварді, в Єлі, у всій «Лізі отруйного плюща»[5], якби захотіли, але ні, вам кортіло вступити сюди, бо Господь наш Ісус дав вам такі кволі яйця, що ви не можете змагатися зі справжніми суперниками. Я і в Фелтон телефонував, розмовляв із тим нещасним роззявою-директором, він розповідав мені про Неперевершеного і мало не плакав од замилування. Їдучи сюди, ви знали, Маркусе, що будете тим неперевершеним героєм, якого створили з нуля і який насправді безсилий перед справжнім життям. Ви наперед знали, що тут вам не загрожує небезпека впасти. Гадаю, це і є ваша проблема: ви ще не збагнули, як це важливо — вміти падати. І якщо ви не отямитеся, то пропадете саме від цього.
Сказавши це, він написав на серветці якусь адресу в Ловеллі, штат Массачусетс, за годину їзди відціля, і сказав, що це боксерський клуб, де щочетверга увечері влаштовують бої для всіх. І пішов, надавши мені нагоду оплатити рахунок.
У понеділок Квеберт до зали для боксу не прийшов, через понеділок теж. В авдиторії він звертався до мене «пане» і тримався з погордою. Врешті я вирішив підійти до нього.
— Ви більше не любите боксу?
— Маркусе, я вас дуже поважаю, та вже сказав вам: ви просто нікчемний скиглій із надмірними претензіями, а в мене замало часу, щоб гаяти його на вас. Вам не місце в Берроузі, й мені у вашому товаристві нема чого робити.
Наступного четверга я взяв у Джареда авто і, не тямлячись од люті, подався до того клубу. То був величезний хлів у промисловій зоні. Страшна місцина, повнісінька люду і просякнута потом і кров’ю. На центральному ринзі точився винятково жорстокий поєдинок, і глядачі, з’юрмившись біля канатів, гарчали немов звірота. Мені було страшно, кортіло дременути відтіля, визнати себе переможеним, та я не встиг: переді мною постав височенний мурин — потім я взнав, що то був господар того закладу, — і запитав: «Боксувати прийшов, whitey?»[6] Я відказав, що так, і він послав мене перевдягатися. За чверть години я вже стояв на ринзі напроти того негра: бій, два раунди.
Ніколи в житті не забуду, як він гамселив мене того вечора; я думав, що здохну. Мене просто-таки розчавили під страшенний вереск публіки, яка з захватом стежила, як чемному студентикові з Ньюарка втирають маку. Попри все те, я вважав справою честі дотриматися до кінця основного часу, адже то було питання самолюбства, і, дочекавшись фінального гонга, повалився додолу: нокаут. Коли я знову розплющив очі, геть приголомшений, та, слава богу, живий, наді мною схилився Гаррі з мокрою губкою в руці.
— Гаррі? Що ви тут робите?
Він обережно втер мені лице. Він усміхався.
— Любий мій Маркусе, у вас просто залізні яйця: цей чолов’яга фунтів на шістдесят тяжчий за вас… То був чудовий бій. Я так пишаюся вами…
Я спробував було звестися, та він мені не дав.
— Ох, не стрибайте, здається, у вас зламаний ніс. Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Я здогадувався, але ви продемонстрували це особисто. Встрявши у цей поєдинок, ви засвідчили, що я недарма покладав на вас надії від дня нашої першої зустрічі. Я хотів сказати вам ось що: ви найоригінальніша людина, яку я зустрічав останніми роками, і я не маю сумніву, що ви станете видатним письменником. Я допоможу вам у цьому.
*
Отже, справжня наша дружба розпочалася після тієї бубни, що я заробив на ринзі в Ловеллі; Гаррі Квеберт, удень викладач літератури, став для мене просто Гаррі, понеділковим партнером з боксу, другом і наставником у ті вихідні, коли він вечорами навчав мене, як стати письменником. Зазвичай це відбувалося по суботах. Ми зустрічалися у генделику неподалік від кампусу й сідали за великим столом, де можна було покласти книжки і пописані аркуші. Він перечитував мої тексти і давав поради, змушував знову і знову починати все спочатку, наново обдумувати фрази.
— Текст не буває хороший, — казав він. — Просто іноді він не такий поганий, як спершу.
У проміжках між нашими зустрічами я годинами сидів у себе в кімнаті, переробляючи тексти. Я завжди пурхав із квітки на квітку, вмів усіх пошити в дурні, аж натрапив на перепону, та ще й яку! На Гаррі Квеберта, першу і єдину людину, яка зуміла зіштовхнути мене з самим собою.
Гаррі не лише навчав мене писати — він навчив мене відкриватися назустріч незнаному. Водив мене до театру, на виставки, в кіно. А ще — в бостонський Симфоні-Гол, бо казав, що від справжнього оперного співу можна заплакати. Він вважав, що ми дуже схожі з ним, і часто розповідав про своє минуле письменницьке життя. Письменництво, він казав, змінило геть усе, і сталося це в середині 70-х років. Пам’ятаю, якось ми подалися до Тінесриджа послухати хор пенсіонерів, і Гаррі поділився зі мною дуже давніми спогадами. Він народився 1941 року в Бентоні, штат Нью-Джерсі. Був єдиною дитиною в сім’ї секретарки та лікаря. Гадаю, дитинство мав безхмарне, та й про його юність нема чого розводитися. Як на мене, історія його життя розпочалася наприкінці 60-х, коли він, закінчивши Нью-Йоркський університет, почав викладати літературу в Квінсі. Незабаром відчув, що йому тісно в шкільному класі; він завжди мріяв лише про одне — писати. В 1972 році вийшов його перший роман, що на нього він дуже сподівався, та успіху книжка зазнала тільки в дуже вузьких колах. Тоді він вирішив удатися до нової тактики. «Якось, — згадував він, — я таки зважився: сказав собі, що пора написати приголомшливу книжку, тож забрав у банку всі заощадження і почав шукати дім на узбережжі, щоб декілька місяців пожити спокійно і спокійно попрацювати. Дім знайшов ув Аврорі й одразу зрозумів: це саме те, що я й шукав. Наприкінці травня 1975 року я поїхав із Нью-Йорка і поселився у Нью-Гемпширі, та й лишився тут назавжди. Бо того літа я написав книжку, що відчинила переді мною браму слави: так, Марку, того року, в Аврорі, я написав «Початки зла». На гонорар від книжки я викупив дім і живу в нім і досі. Ось побачите, це неймовірна місцина, приїдьте до мене якось у гості…»
Уперше приїхав я до Аврори на різдвяні канікули, початком січня 2000 року. Натоді ми з Гаррі були знайомі з півтора року. Пам’ятаю, я привіз пляшку вина для нього і квіти для його дружини. Угледівши величезний букет, Гаррі зачудовано зиркнув на мене і сказав:
— Квіти? Це вже цікаво, Марку. Ви хочете освідчитися мені в коханні?
— Це для вашої дружини.
— Для моєї дружини? Таж я неодружений.
Лише тоді я зрозумів, що під час наших зустрічей ми жодного разу не розмовляли про його особисте життя: пані Гаррі Квеберт не існувало. Родичів Гаррі Квеберта теж. Був тільки сам Квеберт. Самотній. Квеберт, який так знудьгувався, що заприятелював із одним зі своїх студентів. Збагнув я це передовсім через холодильник. Одразу після мого приїзду ми посідали у затишній вітальні, оббитій дерев’яними панелями і обвішаній книжковими полицями, й Гаррі запитав, чи не хочу я чогось випити.
— Може, лимонаду?
— Охоче.
— Он у холодильнику стоїть глечик, то для вас. Налийте собі, та й мені принесіть велику шклянку, дякую.
Я подався до кухні й, відчинивши холодильник, побачив, що він порожній: там стояв тільки той нещасний глечик із лимонадом, ретельно приготованим, з льодом у формі зірочок, цитриновими шкурками і листочками м’яти. Холодильник самотнього чоловіка.
— Гаррі, у вашому холодильнику нічого нема, — сказав я, повернувшись до вітальні.
— Ох, зараз піду в крамницю. Вибачте, я не звик до гостей.
— Ви самі тут мешкаєте?
— Авжеж. З ким мені тут іще мешкати?
— Я про те, чи маєте ви родину?
— Ні.
— Ні дружини, ні дітей?
— Нікого.
— І подруги?
Він сумно всміхнувся.
— І подруги нема. Нікого.
Того першого приїзду до Аврори я усвідомив, що мій образ Гаррі однобокий: його величезний дім на океанському узбережжі був порожнісінький. Гаррі Л. Квеберт, зірка американської літератури, статечний викладач, якого люблять усі студенти, привабливий, харизматичний, елегантний, спортивний, недосяжний, повертаючись додому, в маленьке містечко Нью-Гемпширу, стає просто Гаррі. Скутий, трохи сумний чоловік, який полюбляє тривалі прогулянки берегом, простісінько в себе під хатою, і вважає за свій обов’язок годувати чайок сухим хлібом, який зберігає у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен». І я питав себе, що ж могло статися в житті цього чоловіка, якщо воно так оце закінчується.
Я б не переймався так самотністю Гаррі, якби не чутки, що їх спричинила наша дружба. Помітивши, що у мене особливі стосунки з Гаррі, студенти почали закидати, що ми з ним ґеї. Врешті мені набридли ті натяки, і якогось суботнього ранку я навпрямки запитав у нього:
— Гаррі, чому ви весь час самотній?
Він понурив голову; очі його зблиснули.
— Ви намагаєтеся завести мову про кохання, Маркусе, але кохання — річ складна. Ох і складна. Найдивовижніше і водночас найгірше, що може статися з вами. Колись ви самі це збагнете. Кохання може завдати вам великого болю. Тому не треба боятися падати, а тим паче закохуватися, бо кохання — це чудово, але як усі чудеса, воно сліпить, і у вас болять очі. Ось чому потім часто плачуть.
Відтоді я став регулярно відвідувати Гаррі в Аврорі. Часом приїздив із Берроуза на день, часом залишався ночувати. Гаррі навчав мене, як стати письменником, а я щосили намагався скрасити його самотність. Усі наступні роки, поки тривало моє навчання в університеті, я бачив у Берроузі Гаррі Квеберта, письменника-зірку, і спілкувався в Аврорі з просто Гаррі, самотнім чоловіком.
Улітку 2003 року після чотирирічного навчання в Берроузі я отримав свій диплом з літератури. Після церемонії вручення, де я виголосив обов’язкову промову найліпшого випускника, а мої батьки, приїхавши з Ньюарка, схвильовано впевнилися в тому, що я й далі Неперевершений, ми з Гаррі пройшли кампусом. Гуляли під високими платанами і випадково опинилися біля зали для боксу. Стояла гожа днина, сяяло сонечко. Ми здійснили останнє паломництво до боксерських груш і рингів.
— Отут воно все й розпочалося, — сказав Гаррі. — Що ви тепер робитимете?
— Подамся до Нью-Йорка. Напишу книжку. Стану письменником. Таким, як ви й навчали. Напишу видатний роман.
Він усміхнувся.
— Видатний роман? Зачекайте, Марку, в вас усе життя попереду. Ви часом заїжджатимете сюди?
— Авжеж.
— В Аврорі для вас завжди знайдеться місце.
— Знаю, Гаррі. Дякую.
Він глянув на мене й поклав мені на плечі долоні.
— Цілі роки минули, відколи ми зустрілися. Ви дуже змінилися, стали чоловіком. Мені кортить прочитати ваш перший роман.
Ми довго дивилися один на одного, потім він запитав:
— А як відверто, Маркусе, чому ви хочете писати?