— Це так.
— І на яких підставах?
— Нас насторожили деякі факти. Особливо те, чим обернулася погоня: зрозуміло було, що вбивця з місцевого люду. Щоб так ото вислизнути, коли вся поліція штату на ногах, треба було добряче знати місцевість. Та ще й отой чорний «монте-карло». Як ви здогадуєтеся, ми склали список усіх власників тієї моделі в нашому районі: всі вони мали алібі, крім Квеберта.
— І все-таки ви не пішли цим слідом…
— Не пішли, бо, крім цієї історії з «шевроле», нам не було що йому закинути. Отож ми викреслили його з переліку підозрюваних… Але ми поквапилися. Про це свідчить тіло цієї сердешної дитини в його саду. Здуріти можна, я так йому симпатизував… Може, тому я й ставився до нього небезсторонньо. Він завжди був такий привабливий, привітний, усі йому вірили… Оце хочу запитати вас, пане Ґольдмане. Як я зрозумів, ви добре його знаєте: то чи не спадало вами на думку, тепер, коли відомо про це тіло в саду, що якісь його слова чи вчинки могли би викликати у вас підозру?
— Ні, начальнику. Нічогісінько, настільки я пам’ятаю.
Повернувшись до Гусячої бухти, я побачив саджанці гортензії за стрічкою загороди, що засихали догори корінням на краю ями. Подався до невеличкого прикалабка, що правив за гараж, і дістав звідтіля заступ. Потім проліз під стрічками, перекопав ділянку м’якої землі просто над океаном і посадив квіти.
30 серпня 2002 року
— Гаррі?
Була шоста ранку. Він сидів на терасі Гусячої бухти з філіжанкою кави в руках. Обернувся.
— Маркусе? Ви геть спітніли… Тільки не кажіть, що вже побігали.
— Побігав. Вісім миль.
— Коли ж ви встали?
— Удосвіта. Пам’ятаєте, два роки тому, коли я допіру почав сюди їздити, ви будили мене на світанку? Тепер у мене звичка. Встаю вдосвіта, щоб увесь світ був мій. А ви що робите надворі?
— Дивлюся, Маркусе.
— І куди ви дивитеся?
— Бачите он той лужок просто над берегом, поміж соснами? Я давно вже хочу щось там утнути. Це єдина рівна ділянка в моєму маєтку, там можна закласти садочок. І влаштувати чудовий куточок — дві лави, залізний стіл, а довкола гортензії. Багато гортензій.
— Чому саме гортензії?
— Була колись одна людина, що дуже любила їх. Тож я хочу посадити гортензії, щоб завжди пам’ятати про неї.
— Ви кохали цю людину?
— Так.
— Ви такий засмучений, Гаррі.
— Не зважайте.
— Гаррі, чому ви ніколи не розповідаєте про своє кохання?
— Бо нема чого розповідати. Он ліпше погляньте, погляньте як слід! Або ні, краще заплющте очі! Еге ж, заплющте якомога щільніш, щоб світло геть не проникало. Бачите? Он доріжка, вимощена кахлями, від тераси до гортензій. І дві лавочки, з них видно й океан, і розкішні квіти. Що може бути краще, ніж дивитися на океан і гортензії? Там є навіть озерце, а посередині водограй у вигляді статуї. Якщо озерце буде чималеньке, я напущу пістрявих японських коропів.
— Рибу? Вони там і півгодини не протримаються, їх з’їдять чайки.
Він усміхнувся.
— Чайки тут мають право робити все, що їм закортить, Маркусе. Та ваша правда: коропів я в озеро не запускатиму. І підіть, заради бога, в гарячий душ, бо вмрете чи застудитеся, або ще щось доскочите, й ваші батьки подумають, наче я геть не дбаю про вас. А я піду та приготую сніданок. Маркусе…
— Що, Гаррі?
— Якби в мене був син…
— Я знаю, Гаррі. Знаю.
*
В четвер 19 червня 2008 року я зранку подався до мотелю «Морський берег». Знайти його було легко: проїхавши по шосе чотири милі на північ від Сайд-Крік-лейн, неможливо було не помітити величезного дерев’яного щита з написом:
SEA SIDE Мотель і ресторан,
заснований 1960 року
Місце, де Гаррі чекав Нолу, й досі існувало; разів зі сто проїздив я повз нього, та ніколи не звертав уваги, — зрештою, яке діло було мені досі до того мотелю? То була дерев’яна будівля з червоним дахом, оточена трояндовими кущами; простісінько за нею розпочинався гай. Двері всіх номерів на першому поверсі виходили на паркувальний майданчик; до другого поверху провадили зовнішні східці.
За словами адміністратора, мотель, відколи його збудували, нітрохи не змінився, тільки номери стали сучасніші, а до основної будівлі прибудували ресторан. На підтвердження він дістав пам’ятний альбом до сорокаріччя готелю і показав мені світлини з тієї пори.
— Чому вас так цікавить це місце? — врешті запитав він.
— Бо я шукаю одне дуже важливе свідчення, — відказав я.
— Слухаю вас.
— Я хочу знати, чи перебував тут хтось у восьмому номері в ніч із суботи 30 серпня на неділю 31 серпня 1975 року.
Він зареготав.
— Сімдесят п’ятого? Ви це серйозно? Відтоді як запровадили комп’ютерну реєстрацію, в базі зберігаються дані щонайбільше за останні два роки. Якщо хочете, можу вам сказати, хто ночував тут 30 серпня 2006-го. Тобто суто теоретично, бо я, звісно, не маю права розголошувати цієї інформації.
— Отож дізнатися ніяк не можна?
— Крім бази, ми зберігаємо лише адреси електронної пошти нашої розсилки. Може, хочете отримувати нашу розсилку?
— Ні, дякую. Мені хотілося б поглянути на восьмий номер, якщо можна.
— Просто так дивитися не можна. Але номер вільний. Хочете найняти його на ніч? Сто доларів.
— У вас на рекламному щиті написано, що всі номери по сімдесят п’ять доларів. Знаєте що, я вам дам двадцять доларів, ви мені покажете номер, і всі будуть задоволені.
— Хитрий ви! Що ж, нехай так.
Восьмий номер був на другому поверсі. Звичайнісінька кімната: ліжко, міні-бар, телевізор, маленький письмовий стіл і ванна.
— Чому вас так цікавить цей номер? — запитав адміністратор.
— Важко сказати. Один мій друг каже, що ночував тут тридцять років тому. Якщо це правда, тоді він не винен у тому, в чому його обвинувачують.
— А в чому його обвинувачують?
Я не відповів, натомість запитав:
— Чому ваш мотель зветься «Морський берег»? Звідси моря геть не видно.
— Не видно, але через гай прямує стежка до берега. Це написано в проспекті. Хоча клієнтам на те начхати: хто в нас зупиняється, той до моря не ходить.
— Ви хочете сказати, що можна йти понад морем від Аврори, пройти гаєм і потрапити до вас?
— Теоретично, так.
Решту того дня я пробув у міській бібліотеці — порпався в архівах, намагаючись відновити події минулого. Дуже став мені у пригоді Ерні Пінкас, який не шкодував часу, щоби полегшити мої пошуки.
Судячи з тодішніх газет, у день зникнення Ноли ніхто не помітив нічого дивного: ні самої дівчинки, ні когось, хто би вештався коло її хати. Всі вважали її зникнення великою загадкою, яку тільки посилювало вбивство Дебори Купер. Проте декотрі свідки, переважно, сусіди, казали, що того дня з дому Келлерґанів долинав галас і шум; інші, втім, пояснювали, що той шум — то музика, яку превелебний Келлерґан зазвичай вмикав на повну гучність. За інформацією з «Аврора Стар», старий Келлерґан полюбляв майструвати у себе в гаражі й, працюючи, завжди слухав музику. Звуку він піддавав, щоб заглушити гуркіт знаряддя: він вважав, що добра музика, хоч і занадто гучна, все одно краща за гупання молотка. Тож якби донька його хоч на ґвалт гукала, він міг і не почути. Пінкас казав, що старий Келлерґан не може простити собі, що ввімкнув музику так гучно; відтоді він живе схимником в їхньому домі на Террас-авеню і весь час крутить один і той самий диск, аж оглухнути можна, — буцім карає себе отак. З усієї родини тільки він лишився живий. Нолина матінка, Луїза, давно вже померла. За словами Пінкаса, коли стало відомо, що викопали Нолине тіло, дім старого Девіда Келлерґана взяли в облогу журналісти.
— То було дуже сумне видовище. Він пробурмотів щось на кшталт: «То вона померла… Я весь час оце збирав грошенята, щоб вона могла вступити в університет». І ось уяви собі, наступного дня під дверима у нього вишикувалося п’ять фальшивих Нол. По грошенята прийшли. Неборак від того й геть ума рішився. Страшна пора, в якій ми живемо, Маркусе, слово честі: стільки лайна в людях. Така моя думка.
— А батько часто вмикав музику на повну гучність? — запитав я.
— Так, весь час. До речі, про Гаррі… Знаєш, я вчора зустрів у місті пані Квінн…
— Пані Квінн?
— Атож, це колишня власниця «Кларксу». Вона оце всім торочить, що завжди знала, що Гаррі поклав око на Нолу… Наче має неспростовний доказ.
— Що за доказ?
— Хтозна. Від Гаррі є новини?
— Я до нього завтра їду.
— Переказуй вітання від мене.
— Відвідай його, як хочеш… Йому буде приємно.
— Не певен, що мені хочеться цього.
Я знав, що сімдесятип’ятирічний пенсіонер Пінкас, який усеньке життя працював на текстильній фабриці в Конкорді, ніде не навчався і дуже шкодував, що може задовольняти свою пристрасть до книжок лише на посаді бібліотекаря на громадських засадах, був навіки вдячний Гаррі за те, що той дозволив йому відвідувати вільним слухачем лекції з літератури в Берроузькому університеті. Тож я завжди вважав його одним із найвірніших друзів Гаррі; а тепер навіть він воліє триматися від нього оподаль.
— Знаєш, — сказав він, — Нола була така незвичайна дівчина, лагідна, привітна завжди… Її в нас усі любили! І всім нам вона була як рідна дочка. То як же Гаррі міг оце… Я хочу сказати, навіть якщо він її не вбивав, то він таки написав цю книжку для неї! Нехай йому всячина, таж їй п’ятнадцять років було! Дитина геть! І так він її любив, що книжку написав? Я зі своєю жінкою п’ятдесят років прожив, і мені жодного разу не кортіло написати для неї книжку.
— Але ж ця книжка шедевр.
— Ця книжка — чортяче поріддя! Збочення! До речі, я повикидав усі примірники, що тут були. Люди приголомшені.
Я зітхнув, але промовчав. Не хотів сперечатися з ним. Тільки запитав:
— Ерні, можна мені надішлють посилку сюди, на адресу бібліотеки?
— Посилку? Авжеж. А чому?
— Я попросив служницю взяти в мене вдома одну важливу річ і надіслати мені через «Федекс». Та нехай краще її доправлять сюди: я нечасто буваю в Гусячій бухті, й там скринька напхана різним мотлохом, я туди навіть не заглядаю… Тут я принаймні буду певен, що воно дійде.
Поштова скринька в Гусячій бухті досить точно відбивала теперішню репутацію Гаррі: вся та Америка, що досі поклонялася йому, тепер його кляла і закидала образливими листами. Набував розмаху найбільший скандал в історії книговидання: віднині «Початки зла» вилучили в книгарень і зі шкільної програми, «Бостон Ґлоуб» в односторонньому порядку припинила співпрацю з ним, а керівна рада Берроузького університету вирішила негайно звільнити Гаррі з посади викладача. Всі газети безсоромно змальовували його сексуальним маніяком, усі суперечки, всі балачки були тільки про нього. Відчувши, що справа пахне величезним зиском, Рой Барнаскі вирішив не проґавити її й видати про це книжку. Й оскільки Дуґлас переконати мене так і не зумів, директор врешті сам зателефонував, щоб прочитати лекцію про ринкову економіку.
— Публіка прагне, вимагає такої книжки, — торочив він. — Ось послухайте, коло нашого будинку навіть зібралися фанати, які скандують ваше ім’я.
Він увімкнув гучний зв’язок, подав знак асистенткам, і ті зарепетували на всю горлянку: «Ґольд-ман! Ґольд-ман! Ґольд-ман!»
— Це не шанувальники, Рою, це ваші асистентки. Добридень, Маризо.
— Добридень, Маркусе, — відгукнулася Мариза.
Барнаскі знову взяв слухавку.
— Одне слово, подумайте, Ґольдмане: до осені видаємо книжку. Успіх гарантовано! Півтора місяця, щоб написати книжку, вам вистачить?
— Півтора місяця? Та в мене на першу книжку два роки пішло. Та й хтозна, про що писати, ніхто ще до ладу й не знає, що тут сталося.
— Послухайте, щоб пришвидшити процес, я можу надати вам письменників-примар[7]. Та й не треба ніякої високої літератури: люди передовсім хочуть знати, що той Квеберт учинив із дівчинкою. Просто змалюйте факти, дайте трохи саспенсу, бруду і, звісно ж, сексу.
— Сексу?
— Та облиште, Ґольдмане, не навчатиму ж я вас ремесла: хто стане купувати книжку без непристойних сцен поміж дідуганом і семирічною дівчинкою? Люди ж цього хочуть. Навіть якщо книжка погана, вона продаватиметься тоннами. І це важливо, хіба ні?
— Гаррі було тридцять чотири, а Нолі п’ятнадцять!
— Не чіпляйтеся до дрібниць… Зробите книжку, і я анулюю попередню угоду, та ще й дам вам півмільйона доларів авансу з удячності за співпрацю.
Я рішуче відмовився, й Барнаскі сказився.
— Що ж, як хочете, щоб я вам хвоста вкрутив, то будь ласка: рукопис має бути в мене на столі за одинадцять днів, бо я вас потягну до суду й пущу по світу з торбами!
Він кинув слухавку. Трохи згодом, коли я ввійшов до супермаркету на головній вулиці, мені зателефонував Дуґлас, якого вочевидь настренчив сам Барнаскі, і знову спробував мене вмовити.
— Марку, не пора вередувати. Ти забув, що Барнаскі тримає тебе за яйця? Твоя попередня угода поки що дійсна, і єдиний спосіб її анулювати, це пристати на цю пропозицію. Така книжка уславить тебе як ніколи. Ти ще скажи, що аванс у півмільйона, це найгірше, що може статися в житті!
— Барнаскі хоче, щоб я написав якийсь пасквіль! Це навіть не обговорюється. Мені не потрібна така книжка, не хочу я писати дурні, що проживе кілька тижнів. Хороша книжка потребує часу.
— Але ж зараз так роблять, задля більшого накладу! Письменники-мрійники, які сидять, чекаючи натхнення, нікому не потрібні! Їм уже кінець! Із твоєї книжки ще й рядка нема, а її вже вимагають, бо всім кортить усе знати. І негайно. Прогалина на ринку незабаром заповниться: восени президентські вибори, кандидати видадуть свої книжки, і ті видання захоплять увесь медійний простір. Ти не повіриш, але вже всі балакають про книжку Барака Обами!
Я й так уже нічому не вірив. Заплатив на касі й пішов до автівки, припаркованої коло супермаркету. І побачив аркушик, устромлений за двірники. Та сама записка:
«Ґольдмане, повертайся додому».
Я роззирнувся: нікого. Лише декілька душ за столиками на сусідній терасі й покупці, які виходять із супермаркету. Хтось за мною стежив. Комусь дуже не хотілося, щоб я розслідував смерть Нори Келлерґан.
Наступного дня після цієї нової події, в п’ятницю 20 червня, я знову поїхав до Гаррі у в’язницю. Та спершу зазирнув до бібліотеки, бо туди щойно доправили мою посилку.
— Що там? — запитав Пінкас, бо сподівався, що я відкрию її при ньому.
— Там потрібне мені знаряддя.
— Для чого?
— Для праці. Дякую, що отримав, Ерні.
— Зачекай, хочеш кави? Я щойно зварив. Хочеш, дам ножиці розпакувати посилку?
— Дякую, Ерні. Наступного разу вип’ю кави. Мені вже пора.
Діставшись до Конкорда, я вирішив заїхати до Головного управління поліції штату, щоб побачитися з сержантом Ґегаловудом і поділитися з ним тими гіпотезами, що виникли в мене після нашої короткої зустрічі.
Головне управління поліції штату Нью-Гемпшир, велика червона будівля, де були розташовані приміщення кримінального відділу, містилося на Гейзен-драйв, 33, в середмісті Конкорда. Була майже перша година дня; мені сказали, що Ґегаловуд пішов обідати, і попросили зачекати в коридорі, де стояв кавовий автомат і лежали глянсові журнали. Прийшов він аж за годину, з тим-таки сердитим виразом на обличчі.
— То це ви? — розлютився, угледівши мене. — Мене кличуть, кажуть: «Перрі, ворушися, там якийсь чолов'яга тебе вже цілу годину чекає», — я кидаю обідати, біжу поглянути, що там таке, може, якась нагальна справа, а тут на тобі, писака!
— Не гнівайтеся! Я подумав, що ми виходили з хибних даних, то, може…
— Я вас ненавиджу, письменнику, затямте собі. Моя дружина прочитала вашу книжку і вважає вас красенем і розумником. Ваша мармиза на звороті палітурки кілька місяців пишалася на її нічному столику. Ви жили в нашій спальні! Ви спали з нами! Вечеряли з нами! У відпустку з нами їздили! Ванну з моєю дружиною брали! Через вас усі її подруги з неї реготали! Ви мені життя отруїли!