Я так страждаю через своє походження! Чому потрібно жити за чужими правилами? Чому ми не можемо просто кохати, попри всі відмінності? Такий сучасний світ — світ, де двоє кохають одне одного і не можуть узятися за руки. Такий сучасний світ: у ньому повнісінько законів, безліч правил, та ці кляті правила замикають людські серця і роблять їх черствими.
А наші серця чисті, їх не можна замкнути.
Кохаю вас безмежно, вічною любов'ю. Від найпершого дня.
Любове моя!
Дякую за останній лист. Пишіть, не зупиняйтеся, це так чудово.
Моя матінка питає, хто це мені стільки пише. Хоче знати, чому я весь час бігаю до поштової скриньки. Щоб заспокоїти її, кажу, що це подруга, з якою я познайомилася минулого літа в таборі. Не люблю брехати, але так простіше. Знаю, ваша правда, ми не можемо казати правди: люди заподіють вам зло. Хоча мені так боляче надсилати вам листи, коли ми зовсім поруч.
21. Про те, як тяжко любити
— Знаєте, Маркусе, який єдиний спосіб збагнути, як сильно ви кохаєте людину?
— Ні.
— Втратити її.
Дорогою до Монберрі є невеличке озеро, про яке знають усі місцеві мешканці; спекотної пори там повнісінько родин і дітлахів із літніх таборів. Люди сходяться туди від самісінького ранку: береги рясніють пляжними килимками і парасольками, під якими сидять батьки, поки їхні діти галасливо купаються в зеленій літеплій воді з клаптями піни там, куди течією зносить сміття від пікніків. Відколи якась дитина нахромилася на використаний шприц, покинутий на березі, — було це років зо два тому, — міська влада Монберрі постаралася облаштувати територію довкола озера. З’явилися столи для пікніків і барбекю, щоб ніхто вже не розпалював багать, що перетворювали зелений моріжок на місячний пейзаж, значно побільшало смітників, поставили збірні вбиральні, розширили і бетонний паркувальний майданчик біля берега, а від червня до серпня бригада прибиральників щодня збирала на пляжі відходи, презервативи і собаче лайно.
Того дня, коли я, збираючи матеріал для книжки, приїхав на озеро, дітлахи зловили жабу — певне, останню мешканку цього ставка, — і смикали її за задні лапи, намагаючись їх відірвати.
Ерні Пінкас казав, що те озеро — пречудова ілюстрація людського занепаду, що охопив Америку і весь світ. Тридцять три роки туди майже ніхто не ходив. Дістатися до водойми було нелегко: треба було покинути авто на шосе, перетнути гай, а потім іще з півмилі продиратися крізь високу траву і кущі шипшини. Та результат вартував тих зусиль — перед тобою поставало розкішне озеро, всуціль укрите рожевим квітом латаття та ще й облямоване великими плакучими вербами. У прозорій воді шугали зграйки золотавих окунців; на них пантрували сріблясті чаплі, які непорушно стовбичили в очереті. Був навіть клаптик пляжу з сірим піском.
Туди і подався Гаррі, ховаючись від Ноли. Тут він і перебув суботу, 5 липня, коли вона лишила перший свій лист під дверми його дому.
Субота, 5 липня 1975 року
Він приїхав до озера пополудні. Ерні Пінкас уже чекав його, влігшись на березі.
— Прибули-таки? — запитав Пінкас. — Просто диво, що ви не в «Кларксі».
Гаррі всміхнувся.
— Ви стільки розповідали мені про це озеро, що я не міг не приїхати.
— Гарно, правда ж?
— Неймовірно.
— Оце вона, Гаррі, Нова Англія. Заповідний рай, і це мені в ній і подобається. В інших місцях завжди щось будують і бетонують. А тут інша річ: закладаюся, що за тридцять років цей куточок залишиться такий, як є.
Скупавшись, вони посідали обсохнути на сонці і заговорили про літературу.
— До речі, про книжки. Як рухається ваш роман? — запитав Пінкас.
— Ох!.. — скрушно відказав Гаррі.
— Не зітхайте так сумно, я певен, усе буде дуже добре.
— Та ні, як на мене, все кепсько.
— Дайте прочитати, я вам висловлю об’єктивну думку, обіцяю. Що вам не подобається?
— Усе. Нема натхнення. Не знаю, як розпочати. Здається, я сам не тямлю, про що пишу.
— А сюжет який?
— Історія кохання.
— А, про кохання… — зітхнув Пінкас. — То ви закоханий?
— Так.
— Непоганий початок. Скажіть, Гаррі, ви не дуже скучили за життям у великому місті?
— Ні. Тут мені добре. Мені потрібен був спокій.
— А що ви, власне, робите у Нью-Йорку?
— Я… ну, я письменник.
— Гаррі… — Пінкас на мить затнувся. — Не ображайтеся, але я розмовляв з одним приятелем, ньюйорківцем…
— Та й що?
— Він сказав, що вперше про вас чує.
— Не всі ж мене знають. У Нью-Йорку сила-силенна людей.
Пінкас усміхнувся, показуючи, що не має лихих намірів.
— Здається, вас ніхто не знає, Гаррі. Я зв’язався з видавництвом, що видало вашу книжку… Хотів замовити ще кілька примірників… Я не знав, що то за видавець, гадав, це я невіглас… Аж виявив, що то друкарня в Брукліні… Я їм телефонував, Гаррі… Ви надрукували книжку власним коштом…
Гаррі зашарівся й похилив голову.
— То ви все знаєте… — прошепотів він.
— Що знаю?
— Що я брехун.
Пінкас приязно поклав йому долоню на плече.
— Брехун? Аж ніяк! Не кажіть дурниць! Я читав вашу книжку, мені вона дуже сподобалася! Тим-то й хотів я замовити ще. Чудова книжка, Гаррі! Хіба обов’язково мати славу, щоб бути хорошим письменником? У вас величезний талант, я певен, про вас незабаром знатимуть усі. Хтозна, може, та книжка, що ви зараз пишете, буде шедевром.
— А що як не пощастить?
— Вам пощастить. Я знаю.
— Дякую, Ерні.
— Не дякуйте, це щира правда. І не хвилюйтеся, я нікому нічого не скажу. Це залишиться поміж нами.
Неділя, 6 липня 1975 року
О третій пополудні Тамара Квінн усадовила чоловіка на ґанку — в костюмі, з сигарою в зубах і келихом шампанського.
— Тільки не метушися! — суворо звеліла вона.
— Кицюню, таж мені сорочка коле.
— Замовкни, Бобусику! Це дуже дорога сорочка, а дорогі речі не колються.
Кицюня придбала нові сорочки в одній із центральних крамниць Конкорда.
— Чому я не можу вбирати інших моїх сорочок?
— Я ж тобі сказала: не хочу, щоб ти вдягав свої старі заяложені лахи, коли до нас прийде великий письменник!
— І мені не подобається смак цієї сигари…
— Іншим боком візьми в зуби, телепню! Ти її не тим кінцем устромив. Хіба не бачиш, он кільце біля головки?
— Я думав, то ковпачок.
— Ти геть нічого не тямиш у розкошáх?
— У розкошах?
— Так зветься щонайвища розкіш.
— Я й не знав, що можна казати «розкошí».
— Та ти, бачу, нічогісінько не знаєш, бідолашний мій Бобусику. Гаррі має прийти хвилин за п’ятнадцять, постарайся мати гідний вигляд. І вразити його.
— І що мені робити?
— Замислено кури сигару. Як великий бізнесмен. А як він забалакає до тебе, відповідай зверхньо.
— А як це — зверхньо?
— Чудове запитання. Якщо ти дурний мов ступа і геть нічого не тямиш, то поводься ухильно і відповідай запитанням на запитання. Якщо він тебе запитає: «Ви були за чи проти війни у В’єтнамі?» — відповідай: «Якщо ви ставите таке запитання, то, певне, маєте з цього приводу власну думку?». І тут — раз! — наливаєш йому шампанського. Оце називається відвернути увагу.
— Добре, кицюню.
— Не підведи мене.
— Добре, кицюню.
Тамара повернулася до хати, і Роберт з досадою вмостився в плетеному кріслі. Йому огидний був цей Гаррі Квеберт, цей буцімто незрівнянний письменник, який, судячи з усього, корчить із себе неабияке цабе. І гидко було йому дивитися на дружину, яка влаштовує довкола нього шлюбні танці. Він слухався її тільки тому, що вона пообіцяла: сьогодні ввечері він зможе побути її Робертом-Кабанчиком і навіть спати в її кімнаті — у подружжя Квіннів були різні спальні. Зазвичай вона раз на три-чотири місяці погоджувалася віддатися йому, найчастіше після довгих слізних благань, та права спати з нею його позбавили вже давно.
У домі, на другому поверсі, Дженні вже закінчувала вбиратися: на ній була довга, широка вечірня сукня з пишними плічками і фальшиве намисто; на пальцях декілька зайвих перснів, на вустах забагато помади. Тамара поправила на дочці сукню і всміхнулася.
— Ти прекрасна, люба. У цього Квеберта очі полізуть рогом, як він тебе побачить!
— Дякую, мамо. А не занадто?
— Занадто? Та ні, якраз.
— Але ж ми тільки в кіно йдемо!
— А далі? А що як потім буде розкішна вечеря? Про це ти подумала?
— В Аврорі немає розкішних ресторанів.
— А що як Гаррі замовив для своєї нареченої столик у розкішному ресторані в Конкорді?
— Мамо, ми ж іще не заручені.
— Ох, люба, це станеться вже ось-ось, я певна цього. Ви вже цілувалися?
— Ще ні.
— Хай там як, та коли він захоче тебе полапати, не пручайся, заради бога!
— Добре, мамо.
— І така чудова думка йому спала — запросити тебе в кіно!
— Та це я його запросила. Набралася хоробрості, подзвонила і сказала: «Любий Гаррі, ви забагато працюєте! Ходімо краще ввечері у кіно».
— І він погодився…
— Відразу, не вагаючись ані миті.
— Ось бачиш, наче він сам це придумав.
— Мені завжди так незручно його турбувати… Бо він пише про мене. Знаю, я бачила шматочок. Він там каже, що ходить у «Кларкс», тільки щоб бачити мене.
— Ох, люба! Це так бентежить.
Тамара взяла пуделечко з рум’янами і підмалювала дочці обличчя, поринувши в мрії. Він пише книжку про неї: отже, незабаром у Нью-Йорку всі дізнаються про «Кларкс» і про Дженні. Мабуть, і фільм буде. Прекрасна перспектива! Цього Квеберта сам Господь послав: вони були добрі християни, то й заслужили. Вона хутко зметикувала: найближчої неділі треба неодмінно влаштувати обід просто неба, щоб усе стало офіційно. Часу обмаль, та нічого не вдієш, бо за тиждень, у суботу, буде літній бал, усе приголомшене місто заздрісно дивитиметься на Дженні, яка ходитиме під руку з великим письменником. Тому її, Тамарині, подруги повинні побачити доньку разом із Гаррі ще до балу, щоб чутки встигли облетіти всю Аврору, тоді всі того вечора тільки на них і дивитимуться. Ох, яке це щастя! Вона так хвилювалася за доньку: щоб вона, боронь боже, за далекобійника заміж не вийшла, який заскочив би перекусити до них у ресторанчик! Або ще гірше — за соціаліста. Чи й геть паскудно — за негра. Уявивши це, Тамара аж затрусилася: її Дженні з якимсь страшнючим негром! Раптом вона занепокоїлася: чимало великих письменників юдеї. А що як Квеберт — юдей? Ото жах! А якщо ще й юдей-соціаліст? У жидів біла шкіра, їх так просто не впізнаєш. Негри принаймні чесні, вони чорні, щоб усі їх бачили ще звіддаля. А жиди — брехуни. Вона відчула біль у животі, почалися шлункові спазми. Після справи Розенберґів вона страшенно боялася жидів. Це ж вони передали Совітам ядерну бомбу! Як взнати, чи не жид, бува, цей Квеберт? Аж раптом її осяяло. Зиркнула на годинник: якраз устигне, поки він прийде. І побігла до крамниці.
У двадцять хвилин на четверту перед домом Квіннів зупинився чорний «шевроле монте-карло», і Роберт Квінн здивовано побачив, що з нього виходить Гаррі Квеберт: Робертові й самому страшенно подобалася ця модель авто. Ще він помітив, що великий письменник не надто вирядився. Проте Квінн дуже церемонно привітався з ним і відразу ж запропонував хильнути справжніх розкошíв, як йому звеліла дружина.
— Шампанського? — запитав він.
— Е-е, правду кажучи, я не дуже його полюбляю, — відказав Гаррі. — Хіба що пива, якщо у вас є…
— Аякже! — по-простацькому вигукнув Роберт.
Він дуже добре знався на пиві. Мав навіть книжку про всі сорти пива, які варять в Америці. Побіг до холодильника взяти дві холодні пляшки, а дорогою гукнув своїм «паням» на другому поверсі, що не-такий-уже-й-великий Гаррі Квеберт нарешті прийшов. Чоловіки посідали під маркізою, засукавши рукави сорочок, цокнулися пляшками і заговорили про автомобілі.
— Чому у вас «монте-карло»? — запитав Роберт. — Тобто я хочу сказати, з вашими грошенятами могли б купити будь-яку модель, а обрали «монте-карло»…
— Вона спортивна і водночас практична. Та й дизайн мені до вподоби.
— Мені теж! Торік я мало її не придбав!
— Чому ж не придбали?
— Жінка не захотіла.
— Треба було спершу купити, а тоді вже питати.
Роберт зареготав: цей Квеберт, виявляється, геть простий, привітний і, головне, дуже симпатичний. Тієї ж хвилини на ґанок вибігла Тамара, в руках у неї було те, що вона купила в крамниці: тарілка з нарізаним салом і м’ясивом. «Добридень, пане Квеберте! — проспівала вона. — Ласкаво просимо! Хочете свинини?» Гаррі поздоровкався і взяв трохи шинки. Побачивши, як гість наминає шинку, вона відчула солодке полегшення. Ідеальний чоловік — не мурин і не жид.
Оговтавшись, вона побачила, що Роберт зняв краватку й вони обидва цмулять пиво просто з пляшок.
— Що це ви робите? Ви не п’єте шампанського? А ти, Роберте, чому такий розхристаний?
— Та гаряче мені! — жалібно проскиглив Роберт.
— А мені більше пиво подобається, — відказав Гаррі.
І тоді вийшла Дженні в своїй вечірній сукні, занадто чепурна, та все ж зваблива.
Тимчасом у домі на Террас-авеню, 245, отець Келлерґан увійшов до доньчиної кімнати і побачив, що вона плаче.
— Що сталося, люба?
— Ох, тату, мені так сумно…
— Чому?
— Через маму…
— Не кажи такого…
Нола сиділа долі з заплаканими очима. Панотцеві стало її шкода.
— Ходімо в кіно, га? — запропонував він, щоб утішити дочку. — Ти, я і величезний пакет попкорну! Сеанс о четвертій, ми ще встигаємо.
— Моя Дженні — особливе дівча, — казала Тамара, поки Роберт, скориставшись тим, що жінка відвернулася, маламурив ковбасу. — Уявляєте, вона вже в десять років перемагала на всіх місцевих конкурсах краси. Дженні, люба, ти пам’ятаєш?
— Так, мамо, — зітхнула Дженні. Їй було ніяково.
— Може, подивимося альбоми зі світлинами? — запропонував Роберт із напханим ротом, згадавши сценарій, який змусила вивчити дружина.
— Авжеж! Альбоми! — вигукнула Тамара.
І відразу ж принесла цілу купу альбомів, що відбивали перші двадцять чотири роки існування Дженні на світі. Гортаючи сторінки, вона весь час вигукувала: «А хто ця чудова дівчинка?» — «Дженні!» — відповідали вони з Робертом.
Коли зі світлинами покінчили, Тамара звеліла чоловікові наповнити келихи шампанським і зважилася нарешті заговорити про прийняття, яке хотіла влаштувати наступної неділі.
— Якщо матимете час, пане Квеберте, приходьте до нас на обід наступної неділі.
— Охоче.
— Не переймайтеся, нічого особливого не буде. Тобто я розумію, що ви приїхали сюди відпочити від нью-йоркської світської метушні. Буде просто сільський обід із пристойними людьми.
За десять до четвертої, коли Нола з батьком заходили до кінотеатру, біля входу зупинився чорний «шевроле монте-карло».
— Займи місця, а я куплю повітряної кукурудзи, — сказав Девід Келлерґан.
Нола ввійшла до зали тієї миті, коли Гаррі з Дженні опинилися у вестибюлі.
— Займи місця, а я заскочу на хвильку до вбиральні, — сказала Дженні.
Гаррі ввійшов до зали і, пропихаючись крізь юрму глядачів, віч-на-віч зіткнувся з Нолою.
Угледівши її, відчув, як шалено закалатало серце. Йому так бракувало її.
Угледівши його, Нола відчула, як шалено закалатало серце. Їй треба було поговорити з ним: якщо він із Дженні, то нехай скаже. Хотіла почути це від нього.
— Гаррі, я…
— Ноло…
Цієї миті з натовпу виринула Дженні. Нола зрозуміла, що він прийшов із нею, і кинулась із зали.
— Гаррі, з тобою все гаразд? — запитала Дженні. — Ти якийсь дивний.
— Так… Я… я зараз прийду. Займи місця, а я куплю поп-корну.
— Купи, купи! І нехай покладуть якнайбільше масла.
Гаррі відчинив двері й побачив, як Нола пробігла вестибюлем і піднімається на галерею другого поверху, що була заборонена для відвідувачів. Він помчав за нею, перескакуючи через дві сходинки.