15 серпня 1975 року
О восьмій ранку Луїза Келлерґан увійшла до Нолиної кімнати. Донька сиділа на ліжку в спідній білизні й чекала. День таки настав. Вона знала. Луїза дивилася на неї з ніжною усмішкою.
— Ноло, ти знаєш, чому я це роблю…
— Так, мамо.
— Це для твого ж добра. Щоб ти потрапила до раю. Ти ж хочеш стати янголятком, правда?
— Я не певна, що хочу стати янголятком.
— Ох, не мели дурниць… Ходімо, люба.
Нола підвелася й слухняно попрямувала за матір’ю до ванної. Все було готове: долі стояла балія з водою. Нола глянула на матір: вона була дуже красива, з пишним світлим кучерявим волоссям. Усі казали, що вони дуже схожі.
— Я люблю тебе, мамо.
— Я теж люблю тебе, доцю.
— Мені шкода, що я таке огидне дівчисько.
— Ти не огидне дівчисько.
Нола стала навколішки перед балією; мати згребла її за волосся і занурила головою у воду. Повільно і суворо полічила до двадцяти, потім витягла голову з холодної води, й дівчина перелякано заволала. «Ні, доню, це покута, — сказала Луїза. — Ще, ще треба». І знову тицьнула її головою у крижану воду.
Панотець замкнувся в гаражі й слухав музику.
Від тієї розповіді в нього аж мороз по шкурі продер.
— Мати топить тебе? — вражено перепитав він.
Був полудень. Нола допіру прийшла до Гусячої бухти. Вона проплакала весь ранок, і, хоч намагалася втерти свої червоні очі, підходячи до садиби, Гаррі відразу помітив: щось негаразд.
— Вона пхає мене головою в балію, — сказала Нола. — А вода, мов крига! Тицьне мене туди і тримає. І щоразу мені здається, наче я умираю… Я більше не можу, Гаррі. Допоможіть…
Вона пригорнулася до нього. Гаррі запропонував спуститися до берега; на пляжі їй завжди ставало веселіше. Вони прихопили з собою бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен» і попрямували попід бескидами, годуючи чайок хлібом, а потім посідали на пісок помилуватися обрієм.
— Гаррі, я хочу поїхати відціля! — сказала Нола. — Хочу, щоб ви повезли мене якнайдалі відціля!
— Поїхати?
— Ви і я, далеко-далеко. Ви казали, що ми колись виїдемо. Хочу сховатися від світу. Хіба вам не хочеться бути зі мною вдалині від усього світу? Поїдьмо, благаю вас. Їдьмо просто наприкінці цього страшного місяця. Числа тридцятого. Маєте два тижні, щоб зібратися.
— Тридцятого? Хочеш, щоб ми тридцятого числа виїхали з міста? Та це ж безумство!
— Безумство? Гаррі, безумство — це жити в цьому жалюгідному містечку! Безумство — любити одне одного так, як любимо ми, і не мати на це права! Безумство — ховатися, наче ми дикі звірі! Я більше не можу, Гаррі. Я поїду. Вночі тридцятого серпня я зникну з цього містечка. Не можу більше тут. Їдьмо разом. Благаю вас. Не кидайте мене саму.
— А що як нас заарештують?
— Хто нас заарештує? За кілька годин ми будемо в Канаді. Та й за що нас арештовувати? Виїхати — не злочин. Виїхати — це бути вільною людиною, а хто може завадити нам бути вільними? Свобода — основа Америки! Так написано в нашій Конституції. Гаррі, я вирішила: їду два тижні. Вночі тридцятого серпня виїжджаю з цього жахливого міста. Ви зі мною?
Не замислюючись, він відповів:
— Так! Я не можу уявити життя без тебе. Тридцятого серпня їдемо разом.
— Ох, любий Гаррі, я така щаслива! А як бути з вашою книжкою?
— Я її майже завершив.
— Майже завершили? Чудово! Ви так швидко її написали!
— Книжка тепер не має значення. Якщо я втечу з тобою, то письменником, певно, не зможу бути. І нехай, байдуже! Лише ти для мене важлива! Важливі лиш ми! Важливо — бути щасливими!
— Але ви все одно будете письменником! Ми надішлемо рукопис у Нью-Йорк поштою! Мені так подобається ваш новий роман! Це, мабуть, найпрекрасніший роман, що мені доводилося читати. Ви станете дуже великим письменником. Я вірю у вас! То тридцятого, так? За два тижні? За два тижні ми втечемо, ви і я! За кілька годин дістанемося до Канади. Ми будемо такі щасливі, ось побачите! Кохання, Гаррі, кохання — це єдина річ, що може зробити життя по-справжньому чудесним. Усе інше — зайве.
18 серпня 1975 року
Він сидів за кермом патрульного авто і дивився на неї крізь вітрину «Кларксу». Після балу вони майже не розмовляли: вона поводилася відчужено, а він сумував. Віднедавна Дженні була якась особливо нещасна. Він гадав, чи це не через її байдужість, але згадав раптом, як застав був її в сльозах на ґанку і як дівчина сказала, що її скривдив один чоловік. Скривдив. Що вона мала на увазі? Може, вскочила в якусь халепу? Або що гірше — її побили? Хто? Що тут коїться? Вирішив зібратися на дусі й поговорити. Як завжди, дочекався, поки шинок спорожніє, і лише тоді наважився ввійти. Дженні прибирала зі столика.
— Привіт, Дженні, — сказав він, відчуваючи, як гамселить його серце.
— Вітаю, Тревісе.
— Як життя?
— Помалу.
— Ми нечасто бачилися після балу, — сказав він.
— Багато роботи.
— Я хотів сказати, що радий був бути твоїм кавалером.
— Дякую.
Лице її було заклопотане.
— Дженні, ти останнім часом наче віддалилася від мене.
— Ні, Тревісе… Я… Це не стосується тебе.
Вона думала про Гаррі, думала про нього і вдень, і вночі. Чому він не хоче її? Заходив сюди декілька днів тому з Елайджею Стерном і хоч би словом із нею перекинувся. Вона чудово бачила, як вони ще й кепкували з неї.
— Дженні, якщо в тебе якісь проблеми, можеш розповісти мені. Ти ж знаєш.
— Знаю. Ти хороший хлопець, Тревісе. Але я маю доприбирати.
І вона попрямувала до кухні з горою тарілок у руках.
— Зажди, — перепинив її Тревіс.
Ухопив її за руку, намагаючись зупинити. Дотик був легенький, але Дженні зойкнула від болю, впустила тарілки, що скалками розлетілися по підлозі. Тревіс зачепив величезний синець, що лишився в неї на правиці після розмови з Лютером і який Дженні намагалася приховати під довгим рукавом, хоч було й гаряче.
— Вибач, будь ласка, я такий незграба, — сказав Тревіс, кинувшись збирати бите шкло.
— Ти не винен.
Він подався з нею в кухню й, узявши щітку, заходився замітати долівку. Коли повернувся, вона мила руки, засукавши рукави, й він помітив сині плями в неї на зап’ясті.
— А це що таке? — запитав він.
— Та нічого, вдарилася об двері.
— Вдарилася? Не розповідай байок! — вибухнув Тревіс. — Тебе побили, ось що! Хто це зробив?
— Пусте.
— Ні, не пусте, це дуже важливо! Я хочу знати, хто тебе скривдив, я вимагаю! Скажи, бо я не піду, поки не взнаю.
— Це… ну, це Лютер Калеб учинив. Стернів водій. Він… Це сталося днями, вранці, він розгнівався. Вхопив мене за руку, боляче. Та він не навмисне. Просто сили не розрахував.
— Дженні, це серйозно! Дуже серйозно! Якщо він тут з’явиться, негайно скажи мені!
20 серпня 1975 року
Вона йшла дорогою до Гусячої бухти і співала. Її переповнювала радість: за десять днів вони разом поїдуть звідси. За десять днів вона врешті почне жити по-справжньому. Лічила ночі, що лишилися до того великого дня: вже так скоро! Угледівши дім наприкінці доріжки, посипаної рінню, вона пішла хутчіше, поспішаючи знову побачити Гаррі. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, — як завжди робила останнім часом.
— Гаррі, любий! — погукала Нола, даючи про себе знати.
Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.
— Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…
Він здригнувся.
— Ох, Ноло, я зачитався й не чув…
Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.
Вона всміхнулася.
— Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?
— Нічого особливого.
— Продовження роману? Покажіть мені!
— Та пусте, покажу якось.
Вона лукаво зиркнула на нього.
— Гаррі, у вас справді все гаразд?
Він зареготав.
— Та все добре, Ноло.
Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.
— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!
Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанга». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.
— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.
— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.
— У мене он який синець…
— Випач, прошу тепе.
— Тобі треба йти.
— Ні, зашекай…
— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.
Здоровань спохмурнів.
— Ти жаявила на мене в полішію?
— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…
— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.
— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.
— Це з приводу Харрі Кфеперта…
— Гаррі?
— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?
— Чому ти запитуєш?
— Ти йому віриш?
— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?
— Мені трепа тобі дешо сказати.
— Сказати? І що ж?
Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.
— Це Тревіс! — вигукнула Дженні. — Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.
Лютер кинувся навтьоки. Дженні бачила, як він плигнув в авто і поїхав. За хвилю до шинку забіг Тревіс Довн.
— Тут був Лютер Калеб? — запитав він.
— Так, — мовила Дженні. — Та він нічого від мене не хотів. Він хороший хлопчина, шкода, що я написала скаргу.
— Я ж просив тебе сповістити! Ніхто не має права підняти на тебе руку! Ніхто!
Тревіс кинувся до свого авто. Дженні вибігла надвір і перепинила його на хіднику.
— Благаю, Тревісе, дай йому спокій! Прошу тебе. Він усе вже зрозумів.
Тревіс глянув на неї й раптом усе збагнув. Так ось чому вона так почужіла останнім часом!
— Ні, Дженні… Тільки не кажи мені, що…
— Що саме?
— Ти закохалася в цього дурнуватого?
— Що? Що ти мелеш?
— Ох же ж і йолоп я був!
— Тревісе, що ти таке кажеш…
Та він уже не слухав її. Заскочив в авто і помчав, як навіжений, увімкнувши блимавку і сирену.
На шосе номер один, перед Сайд-Крік-лейном, Лютер побачив у люстерко заднього виду, що за ним женеться поліція. Спинився на узбіччі. Йому стало страшно. Тревіс, мов чорт, вискочив із авто. У його голові перемежалися тисячі думок. Як могла захопитися Дженні цією потворою? Як могла проміняти його на Лютера? Він робив для неї все, він лишився в Аврорі, щоб бути поруч, а вона — з ним, із цим прителепкуватим! Він звелів Лютерові вийти з авто і зміряв його поглядом від голови до ніг.
— Ти, обревку недороблений, чого лізеш до Дженні?
— Ні, Тревіше. Пришягаюшя, це не те, про шо ти подумав.
— Я бачив у неї синці!
— Я не рожрахував шили. Мені шправді душе шкода. Я не хошу проблем.
— Проблем не хочеш? Та від тебе самі проблеми! Ти її трахаєш, так?
— Шо?
— Ви з Дженні трахаєтеся?
— Та ні, шо ти!
— Я… я роблю все, щоб вона була щаслива, а пораєш її ти? Чорт, що це за життя таке!
— Тревіше… Це жовшім не те, шо ти думаєш!
— Стули писок! — заволав Тревіс і, згрібши Лютера за барки, пхнув додолу.
Він не дуже тямив, що робить. Подумав про Дженні, яка не хотіла його, і відчув себе упослідженим і жалюгідним. Та в ньому скипав гнів: годі, доки ж це всі об нього ноги витиратимуть, пора показати, що він таки чоловік! І він зняв із пояса кийка, замахнувся і взявся щосили гамселити Лютера.
15. Перед бурею
— То як, сподобалося вам?
— Непогано. Та, як на мене, ви завеликого значення надаєте словам.
— Словам? Але ж, коли пишеш, слова мають значення, хіба ні?
— І так, і ні. Сенс слова все-таки важливіший за саме слово.
— Що ви маєте на увазі?
— Бачите, слово — це просто слово, і всі слова належать усім. Досить розгорнути словник і обрати котресь зі слів. І тоді розпочинається найцікавіше: чи здатні ви надати цьому слову особливого змісту?
— Як це?
— Оберіть слово і повторюйте його в своїй книжці з будь-якого приводу. Візьмімо навмання будь-яке слово, наприклад, «чайка». Люди про вас казатимуть: «Знаєш, Ґольдман — це той чоловік, що пише про чайок». А далі настане така мить, коли ті ж таки люди, вгледівши чайок, раптом подумають про вас. Вони подивляться на цих галасливих птахів і скажуть: «Цікаво, що Ґольдман у них знайшов?». І незабаром чайки асоціюватимуться у них із Ґольдманом. Щоразу, побачивши чайок, люди думатимуть про вашу книжку і взагалі про вашу творчість. І сприйматимуть цих пташок уже інакше. І тільки тоді ви збагнете, що пишете щось вартісне. Слова належать всім доти, доки ви не доведете, що здатні присвоїти їх. Це і визначає письменника. Ось побачите, Маркусе, дехто буде вас запевняти, начебто книжка — це стосунки зі словами. Неправда: насправді це стосунки з людьми.
Понеділок, 7 липня 2008 року, Бостон, штат Массачусетс
Через чотири дні після арешту Пратта я зустрівся з Роєм Барнаскі в Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза», для підписання видавничої угоди на суму один мільйон доларів за книжку про справу Гаррі Квеберта. Присутній був і Дуґлас, вочевидь радий із того, що ситуація так добре виправилася.
— Повертаємося до початку, — сказав Барнаскі. — Великий Ґольдман урешті взявся до праці. Тривалі й бурхливі оплески!
Замість відповіді я просто дістав із портфеля стос аркушів і простягнув йому. Він широко всміхнувся.
— Ага, це ваші перші п’ятдесят сторінок…
— Так.
— Мені потрібен час, щоб переглянути, ви дозволите?
— Авжеж.
Щоб не заважати йому читати, ми з Дуґласом вийшли з кімнати, спустилися в готельний бар і замовили темного діжкового пива.
— То як воно, Марку? — запитав Дуґлас.
— Помалу. Останні чотири дні були просто шалені…
Він підхопив, кивнувши:
— Авжеж, божевільна історія! Ти навіть не уявляєш, який успіх матиме твоя книжка. Зате Барнаскі знає, тим-то і пропонує такі грошенята. Мільйон доларів — дрібниця порівняно з тим, як він сам нагріє на цьому руки. Знав би ти, що коїться в Нью-Йорку навколо цієї справи. Кіностудії вже говорять про фільм, а кожне видавництво мріє видати книжку про Квеберта. Проте всі знають, що справжню книжку можеш написати лише ти. Ти єдиний, хто знає Гаррі, єдиний, хто знає Аврору зсередини. Барнаскі хоче всіх випередити і заграбастати цю історію собі. Каже, що як ми зуміємо перші видати книжку, то Нола Келлерґан стане фірмовим знаком видавництва «Шмід і Гансон».
— А що про все це думаєш ти? — запитав я.
— Що це рідкісний письменницький успіх. І добряча нагода дати відкоша тим, хто поливає брудом Гаррі. Ти ж від самого початку збирався його захищати?
Я кивнув. І поглянув угору, туди, де Барнаскі знайомився з фрагментом мого роману, що завдяки подіям останніх днів суттєво збагатився.