3 липня 2008 року, за чотири дні до підписання угоди
Відколи заарештували Пратта, минуло декілька годин. Я повертався до Гусячої бухти з в’язниці штату, де Гаррі, втративши самовладання, мало не зацідив мені стільцем у мармизу, коли я розповів йому про те, що в Елайджі Стерна висить Нолин портрет. Припаркувавшись перед домом, я вийшов з авто і відразу помітив клапоть паперу, що стирчав із дверей. Ще один лист. Цього разу тон його був інший:
Останнє попередження, Ґольдмане.
Я не надав йому значення: перше попередження чи останнє, яка різниця? Кинув лист у смітник і ввімкнув телевізор. На всіх каналах ішлося про арешт Пратта; дехто навіть ставив під сумнів результати розслідування, що він свого часу особисто очолював, і всі допитувалися, чи колишній начальник поліції не провадив пошуки навмисне недбало.
Вечоріло. Ніч мала бути темна і дуже красива; таким літнім вечором треба тішитися разом із друзями, підсмажуючи на грилі величезні стейки і смакуючи пиво. Друзів я не мав, та подумав, що стейки і пиво таки є. Відчинив холодильник, та він виявився порожній: я забув купити харчі. Бач, забув про себе. І тоді збагнув, що у мене холодильник Гаррі — холодильник самотнього чоловіка. Тож замовив піцу по телефону і з’їв її на терасі. Маю принаймні терасу та океан; для чудового вечора бракувало тільки барбекю, друзів і подруги. Тієї миті задзеленчав телефон. Дзвонив один із небагатьох моїх друзів, який давненько вже не озивався, — Дуґлас.
— Що нового, Марку?
— Що нового? Від тебе вже два тижні жодної звістки! Ти куди пропав? Ти мій агент чи хто?
— Знаю, Марку. Вибач. Просто становище було непросте. І в тебе, і в мене. Та якщо ти й надалі хочеш бачити мене своїм агентом, вважатиму за честь продовжити співпрацю.
— Авжеж. Тільки за однієї умови: ти й надалі приходитимеш до мене дивитися чемпіонат з бейсболу.
Він засміявся.
— Згода. З тебе пиво, з мене начос із сиром.
— Барнаскі запропонував мені добрячу угоду, — сказав я.
— Знаю. Він мені казав. То ти згоден?
— Начебто.
— Барнаскі страшенно схвильований. Хоче якнайшвидше бачити тебе.
— Нащо йому мене бачити?
— Щоб підписати угоду.
— Уже?
— Так. Здається, він хоче переконатися, що ти вже справді працюєш. Терміни стислі, писати доведеться швидко. Він аж казиться: треба встигнути до перевиборної кампанії. Ти готовий?
— Як піде. Я пишу. Та не знаю, що вдіяти: розповісти все, що вже відомо? Що Гаррі збирався втікати з неповнолітнім дівчам? Уся ця історія, Дуґу, якась маячня. Ти навіть не уявляєш собі.
— Пиши правду, Марку. Просто розповідай правду про Нолу Келлерґан.
— А якщо та правда зашкодить Гаррі?
— Казати правду — твій письменницький обов’язок. Навіть якщо це прикра правда. Це я тобі раджу як друг.
— А як агент що радиш?
— Головне, прикривай свою сраку: постарайся уникнути стількох судових позовів, скільки є у Нью-Гемпширі мешканців. Ось ти, скажімо, пишеш, що дівчинку били…
— Так. Мати била.
— Напиши просто, що Нола була «бідолашна дівчинка, і з нею жорстоко поводилися». Всі зрозуміють, що це батьки поводилися з нею жорстоко, та прямо про це не буде сказано… Тоді ніхто не потягне тебе до суду.
— Але ж мати в цій історії відіграє дуже важливу роль…
— Марку, як агент раджу тобі: щоб обвинувачувати людей, тобі потрібні залізобетонні докази, інакше тільки й ходитимеш по судах. Ти вже й так мав достатньо проблем останніми місяцями. Знайди надійного свідка, нехай підтвердить, що мати була та ще лярва і лупцювала дівча як Сидорову козу, а як не знайдеш, просто пиши «бідолашна дівчинка». Кому воно треба, щоб якийсь суддя вилучив книжку з продажу через наклеп і образу честі. Зате про Пратта тепер усе відомо, тож можеш підлити бруду. Таке добре продається.
Барнаскі пропонував зустрітися в понеділок, 7 липня, в Бостоні. Місто мало ту перевагу, що було розташоване за годину літаком від Нью-Йорка і за дві години авто від Аврори; я погодився. У мене залишилося чотири дні, щоб напружено попрацювати і показати йому декілька розділів.
— Як щось треба буде, дзвони, — сказав мені Дуґлас наостанок.
— Дякую, зателефоную. Дуґу, зажди…
— Що?
— Пам’ятаєш, як ти робив мохіто?
Я відчув, що він усміхнувся.
— Аякже!
— Хороша була пора, так?
— Пора завжди хороша, Марку. У нас у всіх непогане життя, хоч і трапляються часом тяжкі хвилини.
1 грудня 2006 року, Нью-Йорк
— Дуґу, можеш іще зробити мохіто?
Обв’язавшись фартухом із принтом голої жінки, Дуґ порався в моїй кухні; почувши моє прохання, він загарчав наче вовк, ухопив пляшку з ромом і вилляв її в шейкер із подрібненим льодом.
Усе це відбувалося через три місяці після виходу моєї першої книжки; я був у зеніті слави. Протягом трьох тижнів, що минули від часу мого переїзду до нового помешкання в Грінвіч-Вілледжі, я вже вп’яте влаштовував у себе вечірку. У вітальні юрмилися десятки людей, я знав із них від сили чверть, і мені це страшенно подобалося. Дуґлас відповідав за мохіто, а я за white russian[12], що давно вже вважав більш чи менш пристойним коктейлем.
— Оце вечір! — сказав Дуґлас. — Ото ваш швейцар танцює у вітальні?
— Ага. Я запросив і його.
— Ти ба, і Лідія Ґлур тут! Нічого собі! Лідія Ґлур у тебе вдома!
— А хто така Лідія Ґлур?
— О боже, Марку, таке треба знати! Вона зараз акторка номер один. Грає в отому серіалі, який всі дивляться… Тобто всі, крім тебе. Як ти зумів притягнути її сюди?
— Не знаю. Люди дзвонять у двері, я їм відчиняю. Мі casa es tu casa![13]
Я повернувся до вітальні, навантажений шейкерами і птіфурами. Потім побачив, як падає сніг за вікном, і мені раптом закортіло дихнути свіжим повітрям. У самій сорочці я вийшов на балкон. Було морозно. Я окинув поглядом неозорий Нью-Йорк, що лежав перед мною, тисячі вогнів, що сяяли, стільки око засягне, і щосили заволав: «Маркус Ґольдман!» І тоді позаду пролунав чийсь голос.
— Маркусе Ґольдмане, у тебе телефон дзвонить, — мовила гарнюня білявочка мого віку; бачив її вперше в житті, та обличчя видалося наче знайоме.
— Я тебе десь бачив? — запитав я.
— У телевізорі, мабуть.
— Ти — Лідія Ґлур…
— Так.
— Ого!
Я попросив її нікуди не йти і зачекати мене, а сам побіг до телефону.
— Гало?
— Маркус? Це Гаррі.
— Гаррі! Страшенно радий чути. Як ви?
— Нічогенько. Просто закортіло побажати вам доброго вечора. У вас, здається, гармидер… Гості? Я, мабуть, невчасно…
— Та пусте, невеличке свято. У моєму новому помешканні.
— Перебралися з Ньюарка?
— Ага, придбав квартиру в Грінвіч-Вілледжі. Тепер живу в Нью-Йорку! Ви неодмінно маєте приїхати подивитися, тут такий краєвид, аж дух забиває!
— Не сумніваюся. Принаймні ви, здається, не нудьгуєте, радий за вас. У вас, либонь, чимало друзів…
— Та ціла купа! І це ще не всі: одна дуже вродлива акторка чекає мене на балконі, уявляєте? Аж самому не віриться! Життя така чудова річ, Гаррі, така чудова! А ви? Що ви робите цього вечора?
— Ну… в мене теж вечірка. Друзі, стейки, пиво — що ще треба людині? Розважаємося, тільки вас тут бракує. Та я чую, хтось дзвонить у двері. Ще гості прийшли. Доведеться з вами попрощатися і йти відчиняти. Хтозна, як ми помістимося в домі, а він таки чималенький!
— Вдалого вечора вам, Гаррі, бажаю добре повеселитися! Неодмінно вам зателефоную.
Я повернувся на балкон; від того вечора я почав зустрічатися з Лідією Ґлур, яку моя матінка прозиватиме «телеакторка». А в Гусячій бухті Гаррі відчинив двері носієві піци. Забрав своє замовлення і сів вечеряти перед телевізором.
Я зателефонував Гаррі після того вечора, як і обіцяв. Та між двома дзвінками минув рік. Сталося це в лютому 2008-го.
— Гало?
— Гаррі, це Маркус.
— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.
Я відповів прямо:
— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.
Він одразу ж споважнів.
— Маркусе, та що ви оце кажете?
— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.
Він приязно і заспокійливо зареготав.
— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися потрахатися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.
— Ви так вважаєте?
— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалось, я переконав вас у цьому.
— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І попри це, результату нуль.
— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?
4-6 липня 2008 року
За ті дні, що передували нашій бостонській зустрічі з Барнаскі, розслідування відчутно просунулося вперед.
По-перше, Пратта обвинуватили в діях сексуального характеру стосовно неповнолітньої, яка не сягнула шістнадцятирічного віку, й наступного дня після арешту випустили на поруки. Він тимчасово оселився в мотелі у Монберрі, а його дружина Емі поїхала до сестри в інший штат. На допиті Пратт підтвердив, що не лише Тамара Квінн показувала йому знайдений у Гаррі аркуш із записом про Нолу, а й Ненсі Геттевей розповідала йому те, що знала про Елайджу Стерна. Але Пратт свідомо знехтував свідченнями, боячись, що Нола обмовилася котрійсь із них про епізод в авто, й не хотів, допитуючи їх, накликати на себе лихо. Проте він присягався, що немає жодного стосунку до загибелі Ноли і Дебори Купер і що керував пошуками бездоганно.
На основі тих заяв Ґегаловуд зумів переконати прокуратуру видати ордер на обшук у домі Елайджі Стерна. Обшук відбувся вранці в п’ятницю, 4 липня, в День незалежності. Портрет Ноли виявили в майстерні та конфіскували. Елайджу Стерна доправили до поліції штату і допитали, проте обвинувачення йому не пред’явили. Цей новий поворот подій спричинив іще більшу зацікавленість у суспільстві: мало того, що в справі про смерть Ноли Келлерґан заарештували славетного письменника Гаррі Квеберта і колишнього начальника поліції Ґаррета Пратта, — до неї також була причетна найзаможніша людина Нью-Гемпширу.
Ґегаловуд докладно розповів мені про допит Стерна. «Неймовірний чолов’яга. Цілковитий спокій. Навіть своїм адвокатам звелів зачекати за дверима. Такий поважний, погляд мов криця, я аж зніяковів у його присутності, хоч на таких справах не одного собаку з’їв. Показав йому картину, і він сказав, що це справді Нола».
— Чому у вас вдома висить ця картина? — запитав Ґегаловуд.
Стерн відповів таким тоном, наче все і так зрозуміло.
— Бо вона моя. Хіба в цьому штаті є закон, що забороняє чіпляти на стіну картини?
— Ні. Але це портрет дівчинки, яку вбили.
— А якби в мене висів портрет Джона Леннона, якого теж убили, це мало б якесь значення?
— Ви чудово розумієте, про що мені йдеться, пане Стерне. Звідки взялася ця картина?
— Її написав один із моїх тодішніх службовців. Лютер Калеб.
— Чому він написав цей портрет?
— Тому що любив малювати.
— Коли було написано цю картину?
— Влітку сімдесят п’ятого року. В липні чи в серпні, якщо пам’ять мене не підводить.
— Тобто безпосередньо перед зникненням дівчинки.
— Так.
— Як її було написано?
— Гадаю, пензлем.
— Годі дурня клеїти. Звідки він знав Нолу?
— В Аврорі всі її знали. Дівчина його надихнула, то й написав портрет.
— А вас не хвилювало, що у вас вдома висить портрет зниклої дівчинки?
— Ні. Це чудове полотно. Це мистецтво. А справжнє мистецтво бентежить. Мистецтво, що подобається всім, — це результат звиродніння нашого світу, зіпсованого політкоректністю.
— Ви усвідомлюєте, що, володіючи полотном з оголеною п’ятнадцятирічною дівчинкою, можете накликати на себе неприємності, пане Стерне?
— Оголеної? У неї не видно ні грудей, ні статевих органів.
— Але ж вона вочевидь гола.
— Ви готові відстоювати свій погляд у суді, сержанте? Адже ви програєте і знаєте це незгірше за мене.
— Я хочу лише з’ясувати, чому Лютер Калеб малював Нолу Келлерґан.
— Я вже сказав: він любив малювати.
— Ви знали Нолу Келлерґан?
— Трохи. Як і всі в Аврорі.
— Лише трохи?
— Лише трохи.
— Ви брешете, пане Стерне. У мене є свідки, які стверджують, що у вас був із нею зв’язок. Що її привозили до вас додому.
Стерн зареготав.
— І ви можете це довести? Сумніваюся, бо це брехня. Я й пальцем не доторкнувся до цієї дівчинки. Послухайте, сержанте, мені вас шкода: ваше розслідування забуксувало, і ви насилу формулюєте запитання. То я вам допоможу. Нола Келлерґан сама прийшла до мене. Однієї гожої днини вона прийшла до мене додому і сказала, що їй потрібні гроші. І погодилася позувати для портрета.
— Ви платили їй за те, що вона позувала?
— Так. Лютер був дуже талановитий художник. Страшенно талановитий! Він уже писав для мене чудові полотна: краєвиди Нью-Гемпширу, сцени з повсякденного життя нашої чудової Америки — і я аж загорівся. Як на мене, Лютер міг стати одним із великих митців століття, і я подумав, що, малюючи цю прекрасну дівчину, він зможе створити щось грандіозне. І ось вам доказ: якщо я зараз, на хвилі скандалу довкола цієї справи, захочу продати картину, то спокійнісінько візьму за неї один або й два мільйони доларів. А чи багато ви знаєте митців, що продаються за два мільйони доларів?
Сказавши це, Стерн рішуче заявив, що згаяв уже достатньо часу і що допит закінчено, й пішов у супроводі юрми адвокатів, а в приголомшеного Ґегаловуда до розслідування додалась іще одна загадка.
— Ви щось розумієте, письменнику? — запитав Ґегаловуд, закінчивши розповідь про допит Стерна. — Одного прекрасного дня дівча приходить до Стерна і пропонує за грошики позувати для картини. Можете ви цьому повірити?
— Дурість якась. Нащо їй потрібні були гроші? Щоб утекти?
— Можливо. Але, втікаючи, вона й заощаджень своїх не взяла. В її кімнаті лишилася коробка з-під печива, там було сто двадцять доларів.
— А що ви зробили з картиною? — запитав я.
— Поки що лишили в себе. Доказ.
— Який доказ, якщо Стернові й обвинувачення не пред’явили?
— Проти Лютера Калеба.
— То ви його серйозно підозрюєте?
— Не знаю, письменнику. Стерн підтримує малярство, Пратт дає за щоку, але які в них можуть бути мотиви, щоб убити Нолу?
— Боялися, що вона розповість? — припустив я. — Може, вона погрожувала все розповісти, і хтось із них у паніці завдав їй смертельного удару, а потім закопав?
— А звідки тоді напис на рукописі? «Прощавай, люба Ноло» означає, що той чоловік кохав дівчинку. А єдиний чоловік, який її кохав, це Гаррі Квеберт. Ми весь час повертаємося до Квеберта. А що як Квеберт, дізнавшись про Пратта і Стерна, сказився і вбив Нолу? Вся ця історія може бути простісіньким убивством із ревності. До речі, то була ваша гіпотеза.
— Гаррі вчинив убивство через ревнощі? Ні, це якась маячня. Коли нарешті будуть результати цієї клятої графологічної експертизи?
— Скоро. Днями, мені казали. Маркусе, я мушу сповістити вам ось що: прокуратура збирається запропонувати Гаррі угоду зі слідством. З нього знімають викрадення, а він зізнається в убивстві на ґрунті ревності. Двадцять років в’язниці. Поводитиметься зразково, відбуде п’ятнадцять. Без смертної кари.