— Угоду? Нащо? Адже Гаррі ні в чому не винен.
Я відчував, що ми щось випускаємо, якусь подробицю, що пояснює все. Та, перебираючи подумки останні дні Нолиного життя, я не міг знайти за весь серпень 1975 року жодної значної події, аж до того вечора тридцятого числа. Правду кажучи, коли я розмовляв з Дженні Довн, Тамарою Квінн і ще кількома аврорівцями, мені здалося, що ті три тижні були для Ноли щасливі. Гаррі ж розповідав, що її топили, Пратт — що її змушували брати за щоку, Ненсі казала про мерзенні зустрічі з Лютером Калебом, але Дженні й Тамара стверджували зовсім інше: за їхніми словами, не можна було вважати, що Нолу били і що вона була нещасна. Тамара Квінн навіть згадала, що попросила Нолу повернутися працювати в «Кларкс» на початку навчального року, й та погодилася. Я так здивувався, що двічі в неї перепитав. Чому Нола хотіла знову стати кельнеркою, якщо збиралася втекти? А Роберт Квінн казав, що бачив її з друкарською машинкою, та вона прямувала легкою ходою та ще й наспівувала. Скидалося на те, що в серпні 1975 року Аврора була просто-таки раєм на землі. І я подумав, чи справді Нола хотіла покинути це містечко. У мене виник страшенний сумнів: чому я такий переконаний, що Гаррі каже правду? Звідки я знаю, що Нола і справді просила його поїхати з нею? А що як це виверт, щоб зняти з себе обвинувачення у вбивстві? А що як Ґегаловуд все-таки має рацію?
З Гаррі я знову зустрівся надвечір 5 липня у в’язниці. Вигляд у нього був кепський. Обличчя сіре, на чолі з’явилися нові зморшки.
— Прокурор хоче запропонувати вам угоду, — сказав я.
— Та знаю. Рот уже казав мені. Вбивство з ревнощів. За п’ятнадцять років я зможу вийти на волю.
З інтонації видно було, що він ладен розглянути цю пропозицію.
— Тільки не кажіть, що погодитеся, — розгнівався я.
— Не знаю, Маркусе. Адже я зможу уникнути смертної кари.
— Уникнути смертної кари? Що це означає? Що ви таки винний?
— Ні, але всі докази проти мене! І в мене немає щонайменшого бажання грати в покер із присяжними, які вже один раз мене звинуватили. П’ятнадцять років усе-таки ліпше, ніж довічне ув’язнення чи камера смертників.
— Гаррі, я востаннє запитую вас: це ви вбили Нолу?
— О господи, звісно ж, ні! Скільки вам казати!
— То ми це доведемо!
Я дістав плеєр і поклав його на столі.
— Знову ця машинка, Маркусе? А нехай їй!
— Мені треба збагнути, що сталося.
— Я не хочу, щоб ви записували. Прошу вас.
— Добре. Тоді я записуватиму рукою.
Я дістав зошит і ручку.
— Мені хотілось би поговорити ще про вашу втечу 30 серпня 1975 року. Як я розумію, коли ви з Нолою вирішили втекти, книжку було майже завершено…
— Я її дописав за декілька днів до від’їзду. Працював я швидко, дуже швидко. Наче в трансі. Все було так неймовірно: Нола — весь час поруч. Перечитувала, правила, друкувала. Може, видамся вам сентиментальним, але це була просто казка. Книжку я завершив 27 серпня. Пам’ятаю це, бо того дня востаннє бачив Нолу. Ми домовилися, що мені треба поїхати з міста на два-три дні раніше, щоб не виникло підозри. Тож 27 серпня — останній день, що ми провели разом. Я написав роман за місяць. Здуріти можна! Я так собою пишався. Пам’ятаю, на терасі, на столі, лежало два тексти: один рукописний, а другий — плід неймовірних Нолиних зусиль, — видрукуваний на машинці. Ми пройшлися берегом, тією місциною, де зустрілися три місяці тому. Довго йшли. Нола взяла мене за руку і сказала: «Гаррі, зустріч із вами змінила моє життя. Ми будемо такі щасливі вдвох, ось побачите». Ми ще погуляли. Наш план було розроблено до дрібниць: я повинен був поїхати з Аврори наступного ранку, та перед тим з’явитися в «Кларксі», розповісти всім, що маю термінові справи у Бостоні й мене тижнів зо два не буде в містечку. Потім я мав два дні пожити в Бостоні, зберегти готельні рахунки, щоб усе збігалося, якщо мною раптом зацікавиться поліція. Далі, тридцятого серпня, повинен був поселитися в мотелі «Морський берег», на першому шосе. Нола просила мене найняти восьмий номер, вона любила це число. Я запитав, як вона дістанеться до мотелю, адже він усе-таки за кілька миль від Аврори, і вона сказала не перейматися цим, бо ходить швидко і знає короткий шлях берегом. Вона прийде до мене у восьмий номер надвечір, о сьомій годині. Ми відразу ж поїдемо, дістанемося Канади, знайдемо затишний куточок і наймемо маленьке помешкання. Потім я мав повернутися в Аврору. Нолу напевно розшукуватиме поліція, та я повинен був зберігати спокій, казати, що був у Бостоні, й пред’явити готельні рахунки. Потім мені треба було з тиждень прожити в Аврорі, щоб не виникло підозр, а вона спокійно чекатиме на мене в нашому помешканні. Далі я мав повернути дім у Гусячій бухті й назавжди покинути Аврору, пояснивши, що дописав роман і тепер мушу взятися до його публікації. Я повернувся б до Ноли, рукопис відіслав би в нью-йоркські видавництва, а потім їздив би з нашого канадського притулку до Нью-Йорка й назад, аж доки книжка вийде друком.
— А що збиралася робити Нола?
— Ми роздобули б їй фальшиві документи, вона закінчила б школу, а потім університет. Дочекалися б, коли їй виповниться вісімнадцять. І вона стала би пані Квеберт.
— Фальшиві документи? Та це ж якесь божевілля!
— Знаю. То було повне божевілля. Цілковита маячня.
— А потім що було?
— Того дня, 27 серпня, на березі, ми ще кілька разів повторили план і повернулися додому. Сіли на старій тахті у вітальні — тоді вона ще не була стара, це вже потім зносилася, бо я так і не зміг із нею розлучитися, — і відбулася наша остання розмова. Ось її останні слова, Маркусе. Я ніколи їх не забуду. Вона сказала: «Ми будемо дуже щасливі, Гаррі. Я стану вашою дружиною. Ви будете великим письменником. І викладачем в університеті. Я завжди мріяла вийти заміж за університетського викладача. З вами я буду найщасливішою жінкою. Ми заведемо великого, рудого, мов сонце, пса, лабрадора, і назвемо його Шторм. Дочекайтеся мене, прошу вас, дочекайтеся мене». І я сказав: «Ноло, якщо треба буде, я чекатиму тебе все життя». То були останні її слова, Маркусе. А потім я заснув, а як прокинувся, сонце вже сідало, і Нола пішла. Океан тонув у рожевому сяєві, над ним галасливо ширяли зграї чайок. Тих клятих чайок, що вона їх так любила. На столі на терасі лежав тільки один рукопис, той, що зберігся в мене, оригінал. А поруч записка, та, що ви знайшли у скриньці, я пам’ятаю її слово в слово. «Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди». Я не шукав рукопис, бо зрозумів, що вона забрала його з собою, щоб перечитати ще раз. А може, щоб бути певною, що я приїду тридцятого в мотель. Вона взяла той клятий рукопис, Маркусе, вона іноді так робила. А я наступного дня поїхав з міста. Як ми і домовилися. Зайшов у «Кларкс» випити кави, навмисне, щоб усі мене бачили, і щоб сказати, що мене кілька днів не буде. Як завжди уранці, там була Дженні, я сказав, що маю справи в Бостоні, що книгу я майже дописав і в мене важливі зустрічі. Та й поїхав. Поїхав, і мені й на думку не спало, що я більше ніколи в житті не побачу Ноли.
Я поклав ручку. Гаррі плакав.
7 липня 2008 року
У Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза» Барнаскі півгодини переглядав ті півсотні сторінок, що я йому приніс. Потім покликав нас.
— То як? — запитав я, заходячи до кімнати.
Очі його сяяли.
— Це геніально, Ґольдмане! Геніально! Я знав, що мені потрібні саме ви!
— Майте на увазі, це лише нотатки. Там є речі не для друку.
— Авжеж, Ґольдмане. Без питань. Хай там як, ви все одно читатимете коректуру.
Він загадав принести шампанського, поклав на столі примірники угоди і коротко нагадав її зміст.
— Термін надання рукопису — кінець серпня. Натоді будуть готові суперобкладинки. Коректура і верстка — впродовж двох тижнів, друк у вересні. Книжка має вийти останнього тижня місяця. Це найпізніше. Чудовий таймінг! Простісінько перед президентськими виборами і приблизно перед початком процесу над Квебертом! Розкішний маркетинговий хід, Ґольдмане! Ура!
— А що як розслідування на той час іще не закінчиться? — запитав я. — Як мені тоді завершити книжку?
Барнаскі вже знав відповідь, обґрунтовану його юридичною службою.
— Якщо слідство закінчиться, це буде документальна повість. Якщо ні, кінець залишиться відкритий або ви самі його вигадаєте, і тоді це роман. З юридичного погляду — бездоганно, а читачам усе одно. Якщо слідство не закінчиться, це навіть іще краще: завжди можна написати продовження. Великий успіх!
Він значуще глянув на мене; кельнер приніс шампанське, і Барнаскі захотів одкоркувати його власноруч. Я підписав угоду, корок гучно вистрелив, і все навколо залила піна. Він наповнив два келихи: один простягнув Дуґласові, другий мені.
— А ви не п’єте? — запитав я.
Він бридливо скривився і витер руки об диванну подушку:
— Терпіти його не можу. Шампанське — це для шоу. А шоу, Ґольдмане, це дев’яносто відсотків інтересу людей до нашої продукції!
І він пішов телефонувати в кінокомпанію «Ворнер бразерс», щоб домовитися про права на екранізацію.
Того ж таки вечора, коли я повернувся до Аврори, мені зателефонував Рот. Він був страшенно збуджений.
— Ґольдмане, надійшли результати!
— Які результати?
— Почерк! Почерк не Гаррі! Це не він написав ту фразу на рукописі!
Я радісно скрикнув:
— І що це означає?
— Ще не знаю. Та якщо це не його почерк, отже, під час убивства Ноли рукопису в нього справді не було. А рукопис — один із головних доказів, на ньому тримається обвинувачення. Суддя вже призначив нове слухання на одинадцяту ранку цього четверга, десятого липня. Швидко викликали, для Гаррі це хороша новина.
Я був страшенно схвильований: незабаром Гаррі буде на волі! Отже, він невинен і від самого початку казав правду. Я з нетерпінням чекав четверга. Та напередодні, в середу, 9 липня, сталася катастрофа. Десь о п’ятій пополудні я сидів у Гаррі в кабінеті й переглядав свої нотатки. І тоді мені на мобільник зателефонував Барнаскі. Голос його тремтів.
— Маркусе, у мене погані новини, — відразу заявив він.
— Що сталося?
— Крадіжка сталася, ось що!
— Що вкрали?
— Ваші нотатки… Ті, що ви привезли мені в Бостон.
— Що? Як це можливо?
— Вони лежали у мене в шухляді стола. Вчора вранці їх там уже не було… Спершу подумав, що Мариза прибирала і поклала їх до сейфа, вона завжди так робить. Я її спитав, та вона каже, що нічого не чіпала. Я цілісінький день їх шукав, але так і не знайшов.
У мене закалатало серце. Я передчував грозу.
— Але чому ви подумали, що їх викрали?
Запала мовчанка. Потім Барнаскі пояснив:
— Мені по обіді весь час телефонують, звідусіль — із «Ґлоуб», «Юесей Тудей», «Нью-Йорк Таймс»… Хтось передав копії ваших нотаток усій американській пресі, й вона незабаром їх оприлюднить. Маркусе, цілком можливо, що завтра вся країна дізнається про зміст вашої книжки.
Частина друга
Письменницьке зцілення
(створення книжки)
14. Перед трагічними подіями 30 серпня 1975 року
— Бачите, Маркусе, наше суспільство так улаштоване, що весь час доводиться обирати між розумом і пристрастю. Розум іще ніколи нікому не зрадив, а пристрасть часто згубна. Тож мені тяжко буде вам допомогти.
— Гаррі, нащо ви мені це кажете?
— Просто так. Життя — суцільна облуда.
— Доїдатимете картоплю?
— Та ні. Пригощайтесь, як хочете.
— Дякую, Гаррі.
— Вам геть нецікаво те, що я кажу?
— Чому ж, дуже цікаво. І я уважно вас слухаю. Пункт чотирнадцятий: життя — суцільна облуда.
— О господи! Маркусе, ви нічогісінько не зрозуміли. Часом у мене таке враження, наче я спілкуюся з недоумком.
16-та година
День був чудовий. Такими суботами Аврора поринала у тишу і супокій, осяяна надвечірнім літнім сонцем. У середмісті люди безжурно гуляли містом, розглядали вітрини і тішилися останніми погідними днями. Вулиці житлових кварталів, замість автівок, заполонили дітлахи на велосипедах і роликах, а їхні батьки, сидячи в затінку на ґанках, попивали лимонад і гортали газети.
Уже втретє за останню годину Тревіс Довн, який патрулював місто на поліційному авто, опинявся в кварталі Террас-авеню перед домом Квіннів. Вечір був напрочуд спокійний, жодної перестороги. Знічев’я він трохи почергував на шосе, та думки його були далеко: він не міг думати ні про що, крім Дженні. Вона сиділа тут, під маркізою, разом із батьком. Обоє цілий вечір відгадували кросворди, а Тамара Квінн підрізувала квіти на осінь. Під’їжджаючи до них, Тревіс пригальмовував, сподіваючись, що Дженні почує, оберне голову, побачить його і приязно помахає рукою, а він зупиниться на хвильку і привітається з нею з вікна автомобіля. Може, навіть пригостить його холодним чаєм, і вони трохи побалакають. Та вона не обернулася й не помітила його. Вони з батьком реготали і мали щасливий вигляд. Він проїхав повз них і зупинився за кількадесят метрів, де його не було видно. Глянув на букет на передньому сидінні й узяв у руки папірця, що лежав біля квітів. На ньому було написано те, що він хотів їй сказати:
Добридень, Дженні. Чудовий день. Я оце подумав, якщо ти увечері вільна, то, може, прогуляємося берегом? Чи підемо в кіно? У них там у Монберрі нові фільми. (Вручити квіти)
Запропонувати їй погуляти чи піти в кіно. Це неважко. Та він так і не зважився вийти з авто. Різко натиснув на газ і поїхав патрулювати далі, тим самим маршрутом, щоб за двадцять хвилин знову опинитися перед хатою Квіннів.
Квіти він поклав під сидіння. Щоб ніхто не побачив. То були дикі ружі. Він любив збирати їх неподалік Монберрі, на березі невеличкого озера, про яке розповів йому Ерні Пінкас. На перший погляд, ці троянди не такі гарні, як садові, зате яскравіші. Йому часто кортіло повезти туди Дженні. Він навіть цілий план вигадав: зав’язати їй очі, відвести до кущів диких руж, а потім зняти пов’язку, щоб тисячі барв спалахнули перед нею феєрверком. А потім вони влаштували б пікнік на березі озера. Та йому бракувало хоробрості запропонувати це їй. Тепер він котив по Террас-авеню, повз дім Келлерґанів, не звертаючи на нього жодної уваги. Його думки були далеко.
Хоч день був погідний, панотець від обіду замкнувся в гаражі й порався коло старого «гарлі-девідсона», сподіваючись повернути його колись до життя. Згідно з рапортом аврорівської поліції, він виходив із майстерні лише до кухні, попити, і щоразу бачив Нолу: вона спокійно читала у вітальні.
17-та година 30 хвилин
Вечоріло, вулиці у середмісті потроху порожніли; в житлових кварталах дітлахи розходилися по домівках вечеряти, і під дашками на ґанках залишалися тільки порожні фотелі та розкидані газети.
Начальник поліції Пратт, який саме був у відпустці, повернувся додому зі своєю дружиною Емі. Весь день їх не було в місті: їздили у гості до друзів. Тієї ж хвилі родина Геттевеїв — Ненсі, двоє її братів і батьки — ввійшла у свій дім на Террас-авеню: вони були на пляжі Ґранд-біч. У поліцій-ному рапорті йдеться, що пані Геттевей, мати Ненсі, казала, що від Келлерґанів лунала гучна музика.
Тимчасом, за декілька миль звідтіля, Гаррі під’їхав до мотелю «Морський берег». Найняв восьмий номер, записавшись під чужим іменем, і розрахувався готівкою, щоб не показувати документа, що засвідчував особу. Дорогою він купив квіти. І наповнив бак. Усе було готово. Залишалося півтори години. Навіть трохи менше. Щойно прийде Нола, вони відсвяткують зустріч і відразу поїдуть. О дев’ятій вечора вже дістануться Канади. їм буде дуже добре разом. Вона більше ніколи не буде нещасна.