— Пане Пратте, я щойно почув по радіо про Нолу, — сказав Гаррі, опустивши скло. — Що сталося?
— Кепські справи, ох, кепські… — відказав поліцай.
— То що ж сталося?
— Ніхто не знає: вона пішла з дому і зникла. Її бачили вчора неподалік від Сайд-Крік-лейну, і відтоді про неї нічого не чути. Весь район оточено, ліс прочісують.
Серце Гаррі зупинилося. Сайд-Крік-лейн по дорозі до мотелю. Може, вона йшла до нього, впала і покалічилася? Або її помітили на Сайд-Крік-лейні, вона злякалася, що поліція прийде в мотель і застане їх разом? То де ж вона заховалася?
Пратт помітив, що Гаррі розпатланий, а в багажнику валізи.
— Мандрували десь? — запитав він.
Гаррі подумав собі, що треба діяти згідно з легендою, що вони вигадали разом із Нолою.
— У Бостоні був. З приводу книжки.
— У Бостоні? — здивувався Пратт. — Тож прямуєте з півночі…
— Авжеж, — пробурмотів Гаррі. — Заскочив до Конкорда.
Пратт недовірливо зиркнув на нього. Гаррі сидів за кермом чорного «шевроле монте-карло». Полісмен звелів йому вимкнути двигун.
— Якісь проблеми? — запитав Гаррі.
— Ми шукаємо таке ж, як у вас, авто. Воно може бути причетне до цієї справи.
— «Монте-карло»?
— Так.
Два полісмени обнишпорили автомобіль. Не знайшли нічого підозрілого, і Пратт дозволив Гаррі їхати. Лише сказав мимохідь: «Попрошу вас не виїздити за межі округу. Просто засторога, не більше». По радіо весь час передавали прикмети Ноли:
Дівчина, біла, зріст 5 футів 2 дюйми, вага 100 фунтів, волосся довге, світле, очі зелені, вбрана у червону сукню, на шиї золотий ланцюжок із написом «НОЛА».
У Гусячій бухті її не було. Ні на пляжі, ні на терасі, ні в домі. Ніде. Він гукав її, йому було начхати, що хтось почує.
Ошаліло гасав берегом. Шукав лист, записку. Нічогісінько. Його охопила паніка. Нащо ж вона втекла з дому, якщо не прийшла до нього?
Не знаючи, що робити, він подався до «Кларксу». Там він дізнався, що Дебора Купер бачила закривавлену Нолу, а потім бабусю вбили. Він не міг повірити. Що сталося? Нащо він погодився, щоб вона добиралася до нього сама? Їм треба було зустрітися в Аврорі. Дійшов до будиночка Келлерґанів, оточеного поліційними авто, і встряв у балачки роззяв, намагаючись бодай щось зрозуміти. Десь опівдні повернувся до Гусячої бухти, сів із біноклем на терасі й узявся годувати хлібом чайок. І чекав. Вона просто заблукала, незабаром вона прийде. Авжеж, вона прийде. У бінокль він оглядав берег. Чекав, аж поки споночіло.
13. Буря
— Книги, любий мій Маркусе, небезпечні тим, що ви можете втратити контроль над ними. Видати книжку означає, що написане на самоті раптом вислизає у вас із рук і розчиняється в публічному просторі. Це дуже небезпечна мить: ви весь час маєте пантрувати. Недопильнувавши власної книжки, матимете катастрофу.
Із центральних часописів Східного узбережжя від 10 липня 2008 року
«Нью-Йорк Таймс»:
«Маркус Ґольдман готується підняти завісу над справою Гаррі Квеберта»
Останнім часом у літературних колах ширяться чутки, що Маркус Ґольдман готує книжку про Гаррі Квеберта. Цей поголос підтверджують декілька сторінок рукопису; що вчора вранці опинилися в руках журналістів. У книжці йдеться про ретельне розслідування Маркуса Ґольдмана подій літа 1975-го, що призвели до вбивства п'ятнадцятирічної Ноли Келлерґан: тіло дівчинки, зниклої 30 серпня 1975 року, було виявлено в саду Гаррі Квеберта, неподалік від Аврори, 12 червня 2008-го.
Права на видання придбало за мільйон доларів велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон». Його генеральний директор Рой Барнаскі відмовився від коментарів, проте повідомив, що вихід книжки з назвою «Справа Гаррі Квеберта» планується восени.
«Конкорд Джеральд»:
«Маркус Ґольдман викриває»
[…] М. Ґольдман, близький друг Гаррі Квеберта, в якого він навчався в університеті, розповідає про нещодавні події в Аврорі. Свою розповідь письменник починає з моменту, коли виявив зв'язок Квеберта з юною Нолою Келлерґан, якій тоді було п'ятнадцять років.
„Навесні 2008-го, десь рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го“.
«Вашингтон Пост»:
«Сенсація Маркуса Ґольдмана»
[…] Ґольдмана в його розслідуванні на кожному кроці чекали відкриття. Зокрема, він пише, що Нола Келлерґан була зіпсованою дівчинкою, що вдома з неї знущалися: її били і катували, імітуючи утоплення. Дружба і близькість із Гаррі Квебертом дали їй незнану доти впевненість у собі та змогу мріяти про краще життя.
«Бостон Ґлоуб»:
«Скандальне життя юної Ноли Келлерґан»
Маркус Ґольдман подає факти, досі невідомі для преси.
Як з’ясувалося, Нола Келлерґан була сексуальною іграшкою Е. С., могутнього ділка з Конкорда, який посилав по неї свого поплічника, наче по свіже м’ясо. Напівжінка-напівдитина, вона була об’єктом пристрасних марень багатьох аврорівських чоловіків і стала здобиччю начальника поліції, який змушував її до орального сексу. Той-таки начальник поліції згодом розслідував її зникнення.
Я втратив контроль над книжкою, ще навіть не написавши її.
Зранку в четвер, 10 червня, преса зарясніла закличними заголовками — всі газети вмістили на перших шпальтах уривки моїх записів, не закінчуючи фраз і видираючи їх із контексту. Мої гіпотези перетворилися на мерзенні висновки, припущення — на доконані факти, а міркування — на огидні оціночні судження. Мою працю подерли на клапті, ідеї розчухрали, а думки зґвалтували. Ґольдмана, письменника, який насилу починав оговтуватися після невдач і заледве знову повертався до книжок, було знищено.
Аврора прокидалася, і хвилювання охоплювало містечко: приголомшені мешканці читали і перечитували газетні статті. Телефон удома не замовкав, невдоволені дзвонили в двері, вимагаючи пояснень. У мене був вибір: або сміливо вийти на люди, або заховатися в хаті. Я вирішив таки вийти. Рівно о десятій ранку, хильнувши два подвійних віскі, подався до «Кларксу».
Відчинивши скляні двері генделика, відчув, як погляди відвідувачів уп’ялися в мене мов ножі. Серце моє закалатало, я сів за столиком номер сімнадцять, і до мене підскочила розлючена Дженні, яка сказала, що такого покидька, як я, ще зроду не бачила. Я подумав уже було, що вона зацідить мені кавником по мордяці.
— Ти що, — репетувала вона, — приперся сюди грошви зрубати на нашому горі? Паскудство всіляке про нас писати?
В очах у неї блищали сльози. Я спробував заспокоїти її.
— Дженні, ти ж знаєш, що це неправда. Ці уривки не призначалися для друку.
— Але ж це ти написав ту хріновину?
— Ці фрази видерто з контексту, тому вони такі мерзенні…
— Але ж ті слова написав ти?
— Так. Але…
— Ніяких «але», Маркусе!
— Я нікого не хотів образити, запевняю тебе…
— Не хотів образити? Ось я прочитаю твоє творіння! — вона розгорнула газету. — Поглянь, що тут: «Дженні, працівниця у шинку „Кларкс“, одразу ж закохалася в Гаррі…». Це ти про мене таке написав? Прислужниця, брудна шмата, що аж тече, вгледівши Гаррі?
— Ти ж знаєш, що це неправда…
— Але ж, бляха, тут так написано! У всіх газетах цієї клятої країни таке понаписувано! І всі це прочитають! Мої друзі, моя родина, мій чоловік!
Дженні репетувала, мов навіжена. Відвідувачі мовчки спостерігали ту сцену. Задля загального спокою я вирішив забратися звідти і подався до бібліотеки, сподіваючись знайти в особі Ерні Пінкаса спільника, який зуміє збагнути катастрофічні наслідки перебреханих уривків. Але і він не хотів мене бачити.
— Ох, та це ж великий Ґольдман! — вигукнув Пінкас. — Шукаєш, якої ще гидоти понаписувати про це містечко?
— Ерні, я сам шокований.
— Шокований? Не клей дурня. Про твою книжку всі говорять. Газети, інтернет, телебачення — лише про тебе й мова! Ти маєш бути щасливий. Принаймні сподіваюся, з тієї інформації, що для тебе накопав я, ти все зумів витиснути! Маркус Ґольдман, всемогутній бог Аврори, заявляється сюди і каже: «Мені треба взнати це, мені треба довідатися те». І навіть не подякує, буцім так і треба, буцім я на побігеньках у великого письменника Маркуса Ґольдмана. Знаєш, що я робив оцими вихідними? Мені сімдесят п’ять років, а я, щоб якось прожити, через неділю працюю в супермаркеті в Монберрі! Збираю візки на паркувальному майданчику й везу їх до входу в крамницю. Так, я нічим не уславивсь, я не зірка, як оце ти, але я маю право на дрібку поваги чи ні?
— Мені дуже шкода.
— Шкода? Та нічого тобі не шкода! Ти не знав, бо тобі це нецікаво, Марку. Тобі ніхто в Аврорі не цікавий. Усе, що тобі треба, це слава. Але вона даром не обходиться.
— Мені справді дуже шкода, Ерні. Ходімо пообідаємо разом, якщо хочеш.
— Не хочу я обідати! Хочу, щоб ти дав мені спокій! Мені треба ось книжки розставляти на полиці. Книжки — це важливо. А ти нуль.
Приголомшений, я мерщій дременув до Гусячої бухти. Маркус Ґольдман, названий син Аврори, сам того не бажаючи, зрадив свою родину. Я зателефонував Дуґласові й попросив опублікувати спростування.
— Спростування чого? Газети просто оприлюднили те, що ти понаписував. Та й книжка вже за два місяці вийде друком.
— Газети все перебрехали! Там ніщо не відповідає моїй книжці!
— Та облиш, Марку, не казися. Тобі треба зосередитися на творчості, оце важливо. Часу обмаль. Ти пам’ятаєш, ми три дні тому зустрічалися в Бостоні й ти підписав угоду на мільйон доларів і повинен менше ніж за два місяці написати книжку?
— Пам’ятаю, авжеж! Та це не означає, що я повинен писати якийсь пасквіль.
— Книжка, написана за кілька тижнів, — це книжка, написана за кілька тижнів…
— За цей час Гаррі встиг написати «Початки зла».
— Гаррі — це Гаррі… Ти розумієш, що я хочу сказати.
— Ні, не розумію.
— Він дуже великий письменник.
— Дякую! Велике тобі спасибі. А я, значить?..
— Ти ж знаєш, я не те хотів сказати… Ти письменник, сказати б… сучасний. Тебе люблять, бо ти молодий і динамічний… І модний. Ти модний письменник, ось що. Від тебе не чекають, щоб ти здобув Пулітцерівську премію, читачам подобаються твої книжки, бо вони їх розважають, і це теж дуже добре.
— Ти що, справді про мене так думаєш? Що я розважальний письменник?
— Не перекручуй моїх слів, Марку. Але ж ти розумієш, що публіка полюбила тебе, тому що ти… красень.
— Красень? Ще ліпше!
— Марку, зрештою, ти розумієш, про що я! Ти — носій певного образу. І я вже сказав, ти модний. Тебе всі люблять. Ти і хороший друг, і загадковий коханець, й ідеальний зять… Тож «Справа Гаррі Квеберта» матиме неймовірний успіх. Здуріти можна, книжки ще нема, а її вже вимагають! Скільки працюю, ніколи такого не бачив.
— «Справа Гаррі Квеберта»?
— Це назва книжки.
— Яка ще назва книжки?
— Ти сам таке написав.
— То була робоча назва! Я там під заголовком уточнив: робоча назва. Ро-бо-ча. Якщо ти не знаєш, це слово означає «неостаточна».
— А Барнаскі хіба тобі не казав? Відділ маркетингу вирішив, що це ідеальна назва. Вчора вони це обговорювали. Терміново зібралися через те витікання інформації. Вирішили: якщо так, треба використовувати цей вилив як знаряддя маркетингу, і сьогодні зранку розпочали рекламну кампанію. Я гадав, ти знаєш. Поглянь на сайті.
— Ти гадав, я знаю? Дуґу, нехай тобі! Ти ж мій агент! Ти повинен не гадати, а діяти! Ти повинен переконатися, що я обізнаний з усім, що відбувається довкола моєї книжки, матері твоїй!
Я несамовито жбурнув слухавку і кинувся до комп’ютера. Вся головна сторінка сайту видавництва «Шмід і Гансон» була присвячена моїй книжці. Там красувалася моя велика кольорова світлина, чорно-білі світлини Аврори і текст:
СПРАВА ГАРРІ КВЕБЕРТА
Роман Маркуса Ґольдмана про зникнення Ноли Келлерґан.
Вже цієї осені!
Замовте просто зараз!
Того ж таки дня, о 13 годині, мало відбутися судове слухання, призначене прокуратурою за результатами графологічної експертизи. Журналісти оточили будинок суду в Конкорді. Коментатори телеканалів, провадячи пряму трансляцію, викладали на власний розсуд усі вичитані в пресі відкриття. Подейкували про можливе припинення судового переслідування; пахло добрячим скандалом.
За годину до засідання я зателефонував Ротові й сказав, що не прийду в суд.
— Що, Маркусе, ховаєтеся? — розгнівався він. — Ох, нема чого корчити незайманку! Цю книжку нам просто сам Господь послав. Із Гаррі знімуть обвинувачення, ви забезпечите кар’єру собі, а заодно і мою добряче підштовхнете: я буду вже не просто Рот із Конкорда, а той самий Рот, що про нього йдеться у вашому бестселері! Тож книжка буде якраз до речі. І насамперед — для вас. Ви ж за два роки так нічогісінько й не написали?
— Стуліть пельку, Роте! Це не вашого розуму діло!
— А ви, Ґольдмане, припиніть цю комедію! Ваша книжка здійме бучу, й ви це чудово знаєте. Ви збираєтеся пояснити всій країні, що Гаррі збоченець. У вас пропало натхнення, ви не знали, про що писати, аж ось пишете книжку, заздалегідь приречену на успіх.
— Ті сторінки не призначалися до друку.
— Але ті сторінки написали ви. Не турбуйтеся, я дуже сподіваюся сьогодні витягнути Гаррі з буцегарні. І, напевно, завдяки вам. Гадаю, суддя читає пресу, тож мені неважко буде переконати його в тому, що Нола давала всім.
— Не робіть цього, Роте! — вигукнув я.
— Чому ж це?
— Бо вона така не була! І він кохав її! Кохав!
Та він уже поклав слухавку. Трохи згодом я побачив його на екрані телевізора: широко всміхаючись, він переможно крокував сходинками Палацу правосуддя. Журналісти простягали до нього мікрофони, допитувалися, чи правду пишуть газети: Нолла Келлерґан і справді спала з усіма чоловіками у місті? Розслідування знову розпочинається з нуля? І він радісно відповідав «так» на всі запитання.
Наприкінці того слухання Гаррі звільнили. Тривало воно хвилин зо двадцять, не більше, і в міру того, як суддя перелічував докази, справа розвалювалася просто на очах. Головний доказ, рукопис, втратив будь-яку ціну, щойно довели, що слова «Прощавай, люба Ноло» написані не рукою Гаррі. Решта фактів розлетілися мов пух: обвинувачення Тамари Квінн не було підтверджено речовими доказами, а чорний «шевроле монте-карло» тоді навіть не розглядався як доказ. Розслідування на очах оберталось якимось величезним непорозумінням, тому суддя ухвалив: у зв’язку з новими обставинами випустити Гаррі Квеберта на волю під заставу п’ятсот тисяч доларів. Це відкривало шлях до цілковитого виправдання.
Сенсаційний поворот подій страшенно збурив журналістів. Тепер чимало з них запитували, а чи не хотів прокурор, заарештувавши Гаррі й віддавши його на поталу громадській думці, зробити собі величезну рекламу. Потім натовп, що зібрався перед Палацом правосуддя, спостерігав, як виходять учасники засідання: перший показався радісний Рот, який заявив, що вже завтра, коли внесуть суму застави, Гаррі стане вільною людиною; потім вийшов прокурор і спробував, хоч і не дуже переконливо, пояснити логіку своїх аргументів.
Стомившись спостерігати великий парад правосуддя на малому екрані, я вирішив побігати. Мені потрібна була тривала дистанція, мав перевірити своє тіло, відчути, що ще живий. Добіг до озерця в Монберрі, вже геть запаскуджене дітлахами та їхніми батьками. На зворотному шляху, майже коло самісінької Гусячої бухти, мене випередило пожежне авто, потім іще одне, а за ними поліція. Лише тоді я помітив густий дим, що здіймався над соснами, і відразу ж зметикував: горить наш дім. Палій виконав свої погрози.