Я ушпарив так, як ще ніколи в житті не бігав. Мчав рятувати письменницький дім, що так його любив. Пожежники справно працювали, та полум’я вже охопило фасад. Палало все. За декілька десятків метрів, на узбіччі, стояв полісмен, уважно вивчаючи капот мого автомобіля, де червоною фарбою було наквецяно: «Гори, Ґольдмане, гори».
*
О десятій ранку наступного дня згарище досі курилося. Більшу частину будинку було зруйновано. Руїнами ходили експерти поліції штату, а пожежники перевіряли, чи нема небезпеки повторного займання. Якщо судити з потужності полум’я, на ґанок хлюпнули бензину чи якоїсь займистої рідини. Полум’я спалахнуло відразу. Вітальня і тераса згоріли вщент, кухня теж. Перший поверх майже не постраждав, але дим і вода з пожежних шлангів завдали і там непоправних збитків.
Я почувався наче вві сні. Сидів на моріжку в спортивному костюмі й дивився на руїни. Просидів так цілісіньку ніч. Біля мене стояла валізка, яку пожежники врятували з кімнати; там було трохи одягу і комп’ютер.
Аж ось я почув, як підкотило авто; натовп роззяв загомонів. То був Гаррі. Його щойно звільнили з в’язниці. Я сповістив Рота і знав, що той розповів Гаррі про пожежу. Він мовчки підійшов до мене, сів на моріжку і сказав лише:
— Маркусе, що це вам у голову стрілило?
— Не знаю, що вам сказати, Гаррі.
— То й не кажіть нічого. Погляньте, що ви накоїли. Про що вже тут говорити…
— Гаррі, я…
Він помітив напис на капоті мого «рейндж-ровера».
— Авто вціліло?
— Так.
— То й добре. Бо зараз ви сядете в нього і пошуруєте звідціля під три чорти.
— Гаррі…
— Вона кохала мене, Маркусе! Вона мене кохала! І я кохав її так, як ніколи потім нікого не кохав. Нащо ви понаписували ту гидоту? Знаєте, у чому ваша проблема? Вас ніхто ніколи не кохав! Ніколи! Ви хочете писати романи про кохання, а геть не знаєте, що воно таке! А тепер їдьте. Бувайте.
— Я й не думав змальовувати Нолу так, як ото зобразили її в пресі. Вони перекрутили мої слова, Гаррі!
— То якого дідька ви дозволили Барнаскі розсилати ту гидоту в усі газети?
— То була крадіжка!
Він цинічно зареготав.
— Крадіжка? Тільки не кажіть, що ви такий наївний і вірите брехні, яку плете вам Барнаскі! Запевняю, він сам скопіював ваші нотатки і порозсилав по всій країні.
— Що? Але ж…
Він урвав мене.
— Маркусе, краще б я вас ніколи не зустрічав. Забирайтеся. Ви в моєму приватному маєтку, і більше вас тут не хочуть бачити.
Запало довге мовчання. Полісмени й пожежники дивилися на нас. Я взяв валізку, сів у авто і поїхав. І відразу ж зателефонував Барнаскі.
— Радий чути вас, Ґольдмане, — озвався він. — Щойно дізнався про Квебертів дім. Зараз у всіх новинах про це говорять. Добре, що ви не постраждали. Не можу довго розмовляти, в мене зустріч із керівництвом «Ворнер бразерс»: сценаристи вже навперебій пропонують свої послуги зі створення сценарію за вашими першими сторінками. Вони в захваті. Думаю, можна буде продати їм права за грубі гроші.
Я урвав його.
— Рою, книжки не буде.
— Що ви мелете?
— Це ж ви, так? Ви надіслали мої нотатки до газет! Ви все спаскудили!
— Ви просто флюгер якийсь, Ґольдмане. Ще й корчите з себе святого, а це мені геть не подобається! Влаштовуєте тут виставу, граєтеся в детектива, а потім казитеся з доброго дива, і все, капут. Знаєте, краще вважаймо, що у вас була жахлива ніч, і я забуду про цей дзвінок. Не буде книжки… ні, ким ви себе вважаєте, Ґольдмане?
— Справжнім письменником. Писати — означає бути вільним.
Він силувано зареготав.
— Хто вам сказав таку дурню? Ви раб своєї кар’єри, своїх ідей, свого успіху. Ви раб свого становища. Писати — означає бути залежним. Від тих, хто вас читає або не читає. Свобода — це нісенітниця! Ніхто не вільний. Частина вашої свободи в моїх руках, а частина — в руках акціонерної компанії. Так влаштоване життя, Ґольдмане. Ніхто не вільний. Якби люди були вільні, то вони були б щасливі. А чи багато ви знаєте по-справжньому щасливих людей? — я промовчав, і він заговорив знову: — Знаєте, свобода — цікаве поняття. Я знав одного чоловічка, він був трейдером на Волл-стріт, такий собі золотий хлопчик, напханий грішми, все йому саме до рук пливло. І ось одного чудового дня йому закортіло стати вільним. Побачив у телевізорі репортаж про Аляску і спокусився. Вирішив стати мисливцем, вільним і щасливим, жити з природою. Все покинув і подався на південь Аляски, простісінько до Вранґеля. І ось уявіть собі, цей чолов’яга, який в усьому був такий успішний, доскочив успіху і там — став вільною людиною. Ніяких обов’язків — ні родини, ні домівки, самі лише пси і намет. Ось він і був єдиною вільною людиною з-поміж усіх, кого я знав.
— Був?
— Був. Хлопчина був страшенно вільний місяців зо три, від червня до жовтня. А потім настала зима, і він замерз, але спершу зжер усіх своїх псів. Ніхто не вільний, Ґольдмане, навіть мисливці в Алясці. І тим паче в Америці, де зразкові американці залежать від системи, ескімоси — від урядової допомоги і горілки, а індіанці хоч і вільні, та загнані до звіринців, що називаються резервації, і приречені танцювати свій вічний жалюгідний танок заклинання дощу для туристів. Ніхто не вільний, юначе. Ми бранці інших людей і самих себе.
Поки Барнаскі отак теревенив, я раптом почув позаду сирену: за мною мчало поліційне авто без розпізнавальних знаків. Я перервав розмову і зупинився на узбіччі: либонь, мене зупинили за те, що я розмовляв по мобільнику за кермом. Але з авто вийшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов до вікна і сказав:
— Тільки не кажіть, що прямуєте до Нью-Йорка, письменнику.
— Чому ви так вирішили?
— Ну, хоча б тому, що ви рухаєтеся в цьому напрямку.
— Та я не думав, куди їду.
— Ти ба! Інстинкт самозбереження?
— Авжеж. Як ви мене знайшли?
— Якщо ви не помітили, то скажу, що на капоті червоною фарбою написане ваше ім’я. Не пора вам іще додому, письменнику.
— Дім Гаррі згорів.
— Знаю. Тому я й тут. Ви не можете повернутися до Нью-Йорка.
— Чому?
— Бо ви хоробрий хлопець, письменнику. Скільки працюю, рідко щастило бачити таку впертість.
— Вони обікрали мою книжку.
— Та ви ще тієї книжки й не написали! Ваша доля у ваших руках. Вам іще все вдасться! У вас талант, ви творець, тож до праці, і створіть шедевр! Ви ж боєць, письменнику. Ви боєць, і повинні написати книжку. Вам є що сказати, ще й чимало! Крім того, мушу зауважити, ви змішали мене з лайном. Прокурор на лаві підсудних, а з ним і я. Це ж я йому сказав, що треба якнайшвидше заарештувати Гаррі. Гадав, несподіваний арешт через тридцять три роки зіб’є з нього пиху. Натомість сам сів у калюжу, мов новачок. А потім з’явилися ви у своїх лискучих черевиках, що коштують мою місячну платню. Я не збираюся співати вам тут любовні серенади на узбіччі, але… Не їдьте. Треба дотиснути це розслідування.
— Мені нема де спати.
— Ви начебто щойно заробили мільйон доларів. Так написали в газетах. То візьміть собі номер десь у готелі в Конкорді. Снідатиму я за ваш рахунок. Голодний як вовк. Гайда, письменнику. На нас чекають великі звершення.
*
Упродовж наступного тижня я жодного разу не з’являвся в Аврорі. Винайняв одномісний номер у готелі «Ріджентс» в центрі Конкорда і цілими днями сушив мізки над розслідуванням і писав книжку. Про те, як ведеться Гаррі, дізнався через Рота: він сповістив, що той мешкає у восьмому номері мотелю «Морський берег». За словами Рота, Гаррі більше не хотів мене бачити, тому що я спаплюжив у газетах Нолине ім’я.
— А чому ви роздзвонили у газетах, що Нола була блудяжка?
Я спробував захищатися.
— Та нічого я не роздзвонив! Написав кілька сторінок і дав тому бевзеві Барнаскі, він хотів упевнитися, що я щось роблю. А він порозсилав у всі газети і вдає, ніби їх украли.
— Що ж, повірю вам на слово…
— Але ж це правда, чорт забирай!
— Так чи так, скидаю капелюха. Навіть я не вигадав би нічого кращого.
— Тобто?
— Перетворити жертву на злочинця — надійний спосіб розвалити обвинувачення.
— Гаррі звільнили на основі графологічної експертизи. І ви знаєте це ліпше, ніж я.
— Ох, Маркусе, я ж вам уже казав: суддя теж людина. Вранці за кавою він читає газети.
Рот був дуже приземлене створіння, але загалом симпатичне. Він усе-таки спробував мене заспокоїти, мовляв, Гаррі занадто приголомшений втратою Гусячої бухти, і щойно поліція зловить палія, він почуватиметься набагато краще. Зараз уже є важливий доказ: наступного дня після пожежі поліція ретельно обшукала маєток і в чагарях на березі знайшла каністру з-під бензину, а на ній виявили відбитки пальців. Як на лихо, в базі даних їх нема, тому Ґегаловуд вважав, що без додаткової інформації знайти злочинця буде нелегко. Може, то був добропорядний громадянин, якого ніколи досі не було притягнено до відповідальності й він узагалі не чинив правопорушень. Проте, на його думку, коло підозрюваних можна звузити: найпевніше, це хтось місцевий, з Аврори; підпаливши дім посеред білого дня, він поспіхом позбувся громіздкого доказу свого злочину, щоб на нього не звернули уваги випадкові перехожі.
У мене залишалося півтора місяця, щоб змінити хід подій і зробити зі своєї книжки путню книгу. Пора було почати боротися і зробити з себе такого письменника, яким я хотів стати. Вранці я поринав у текст, а по обіді працював над справою разом із Ґегаловудом, який перетворив мій номер на філію свого кабінету і змушував готельних працівників тягати з місця на місце теки з показаннями, рапортами, газетними вирізками, світлинами й архівами.
Ми почали розслідування від самого початку: перечитали рапорти, вивчили показання всіх тодішніх свідків. Накреслили мапу Аврори та її околиць і виміряли всі відстані: від будинку Келлерґанів до Гусячої бухти, від Гусячої бухти до Сайд-Крік-лейну. Ґегаловуд виїхав на місце і перевірив, скільки часу потрібно, щоб пройти цю відстань пішки і проїхати автомобілем; перевірив навіть, коли на місце прибула місцева поліція: виявилося, дуже швидко.
— До Праттової роботи не підкопаєшся, — сказав він. — Пошуки провадили фахово.
— Щодо Гаррі, — нагадав я, — відомо, що фраза на рукописі написана не його рукою. Але чому тоді Нолу закопали в Гусячій бухті?
— Мабуть, щоб ніхто не завадив, — припустив Ґегаловуд. — Ви ж мені розповідали, що Гаррі всім казав, начебто його не буде вдома.
— Авжеж. То, на вашу думку, вбивця знав, що Гаррі немає вдома?
— Може, і знав. Але, погодьтеся, досить-таки дивно, що Гаррі, повернувшись, не помітив перекопаної землі коло хати.
— Він був сам не свій, — сказав я. — Стривожений, спустошений. Весь час чекав Нолу. Цього достатньо, щоб не помітити клапоть переритої землі, тим більше в Гусячій бухті: там невеличкий дощ пройде, і довкола непролазна грязюка.
— Добре, сяк-так погодимося… Отже, убивця знає, що йому тут ніхто не завадить. А якщо раптом знайдуть труп, то на кого впаде підозра?
— На Гаррі, звісно.
— Браво, письменнику!
— Так, але ж звідки ця фраза? Хто написав «Прощавай, люба Ноло»?
— А ось це запитання на мільйон доларів. І, мушу сказати, передовсім для вас.
Головна наша проблема полягала в тому, що сліди розходилися на всі боки. Чимало важливих запитань так і лишилися без відповіді, й Ґегаловуд записав їх на великих аркушах паперу.
— Елайджа Стерн
Чому він платив Нолі за те, щоб її малювали?
Чи був у нього мотив убити її?
— Лютер Калеб
Чому він малював Нолу? Чому він вештався Авророю?
Чи був у нього мотив убити Нолу?
— Девід і Луїза Келлерґани
За що вони били доньку?
Чому приховували спробу самогубства Ноли і її втечу на Мартас-Віньярд?
— Гаррі Квеберт
Винен?
— Начальник поліції Ґаррет Пратт
Чому Нола вступила з ним у зв’язок?
Мотив: вона погрожувала все розповісти?
— Тамара Квінн каже, що вкрадений у Гаррі аркуш зник.
Хто викрав його із сейфа «Кларксу»?
— Хто писав Гаррі анонімні листи?
Хто тридцять три роки знає все і мовчить?
— Хто підпалив Гусячу бухту?
Хто не зацікавлений в завершенні розслідування?
Увечері Ґегаловуд прикріпив кнопками ті плакати на стіну мого номера і сумно та невесело зітхнув.
— Що далі ми просуваємося, то більше незрозумілого, — сказав він. — Як на мене, є якась головна ланка, що пов’язує цих людей і ці події. І це ключ до розслідування! Якщо ми знайдемо зв’язок, злочинець буде в нас у руках.
Він упав у крісло. Була сьома вечора, і він уже не мав сили думати. А я останніми днями поновив заняття, що вже колись був розпочав, — їздив боксувати. Знайшов залу за п’ятнадцять хвилин їзди й вирішив урочисто повернутися на ринг. Бував там щовечора, відколи перебрався в «Ріджентс»; клуб мені порекомендував готельний швейцар, він сам там тренувався.
— І куди ви оце зібралися? — запитав Ґегаловуд.
— Боксувати. Може, приєднаєтеся?
— Та ні.
Я запхнув речі у валізку і попрощався.
— Сидіть, скільки захочете, сержанте. Тільки двері за собою зачиніть, як підете додому.
— Не переймайтесь, я замовив для себе ключ від номера. Ви справді їдете на бокс?
— Так.
Він завагався. Я вже переступив поріг, аж він погукав мене.
— Зачекайте, письменнику, я все-таки з вами.
— Чому це ви передумали?
— Дуже кортить вас відлупцювати. Чому ви так любите бокс, письменнику?
— Довго розповідати, сержанте.
У четвер, 17 червня, ми вирішили відвідати капітана Ніла Родіка, який 1975 року разом із Праттом керував операцією. Тепер йому було вісімдесят п’ять, він пересувався в інвалідному візку і мешкав у притулку для старих на березі океану. Він досі пам’ятав страшні пошуки Ноли. Сказав, що то була найхимерніша справа в його житті.
— То було якесь божевілля, пошуки того зниклого дівчати! — вигукнув він. — Одна жінка бачила, як вона, закривавлена, вийшла з лісу. І поки викликала поліцію, дівчинка наче у воду впала. Та найдивніше в цій історії — музика панотця Келлерґана. Мені це від самого початку спокою не давало. Крім того, я весь час думав, як це він міг не помітити, що його дочку викрали?
— То вважаєте, це було викрадення? — запитав Ґегаловуд.
— Важко сказати. Нема доказів. Вона могла просто піти погуляти, а її підібрав якийсь маніяк на вантажівці. Так?
— А ви не пам’ятаєте часом, яка погода була під час пошуків?
— Метеорологічні умови жахливі: дощ, густа імла. А чому ви запитали?
— Хочу зрозуміти, чи міг Гаррі Квеберт не помітити, що хтось копав у нього в саду.
— Міг, звісно. Ділянка величезна. У вас є сад, сержанте?
— Є.
— Великий?
— Малий.
— Як ви гадаєте, якби хтось за вашої відсутності викопав невеличку ямку, ви могли б її не помітити?
— Міг би.
На зворотному шляху до Конкорда Ґегаловуд запитав, що я про все це думаю.
— Як на мене, рукопис доводить, що Нолу не викрали просто з дому, — сказав я. — Дівчинка пішла до Гаррі. Вони повинні були зустрітися в тому мотелі, тож вона потихеньку вислизнула з хати, взявши з собою єдину важливу річ, що в неї була, — рукопис Гаррі. І дорогою її викрали.
Ґегаловуд стримано всміхнувся.
— Здається, мені починає подобатися ця думка. Вона втікає з дому: це пояснює, чому ніхто нічого не чув. Простує по шосе номер один, прямуючи до «Морського берега». І там її викрадають. Або ж дорогою її підбирає хтось, кому вона довіряє. Вбивця написав «люба Нола». Він її знав. Він пропонує її підвезти, а потім починає лапати. Може, зупиняється і лізе їй під спідницю. Вона опирається, він її б’є, каже, щоб сиділа тихо. Та дверцята не заблоковано, і вона тікає з авто, намагаючись заховатися в лісі. А хто мешкає біля шосе номер один на узліссі Сайд-Кріку?