Я заснув, і наснилась мені Зірка, що летіла до України на НЛО і скидала мені з нього блаффські устриці, а я біг за нею і чимдужче гукав, просив не полишати мене одного в чужому краю, присягався, що відтепер їстиму всі її афродизіаки. А Зірка все віддалялась і віддалялась, аж от перетворилася на маленьку цятку, стала розчинятись у просторі і щезла навіки.
25 серпня, середа
Після Окленда поїхали до Роторуа, туристичного містечка і осередку маорійської культури. Подивилися ландшафтний парк, гейзери. Всюди гидко тхнуло сіркою, випари якої тут повсякчас вириваються з-під землі, наче Пилип з конопель.
Наша перша зустріч із новозеландською стороною. Із привітальним словом виступив Ярівчанський. Казав, що ми живемо у непростий час. Казав про прадавню космічну спорідненість українців і маорі, про збереження національних культур і самобутності наших країн, про славну історію і дбайливе ставлення до невмирущих традицій наших таких далеких і вже таких близьких народів. Про дивовижну подібність українського і маорійського народних орнаментів. Про те, що нашу вишиванку знають на всіх континентах, у Канаді, Панамі, Кенії, Гонконгу, а тепер і в Новій Зеландії. Адже головне – не розгубити, не розхлюпати, не розпорошити скарби своєї душі серед шарпанини повсякденності. Нехай же перші паростки єднання наших шляхетних етносів переростуть у плідну співпрацю на рівні людських контактів мистецької дипломатії.
– Нехай же терпкий полиново-калиновий вітер нашої закосиченої неньки-України щоденно долітає до сірчаних гейзерів звитяжного маорійського краю, привносячи дещицю золотої аури українства у ваш своєрідний куточок первозданної природи під сузір'ям Південного Хреста. Шануймося, бо ми всі, незалежно від місця проживання і національності, з одного кореня – правікового кореня Людини, – закінчив свою яскраву промову голова делегації.
Фольклорний ансамбль маорі станцював нам свій танець хака, несамовито витріщував очі і під кінець показав усім язики. Ансамбль «Гопак» станцював у відповідь гопак. Павло Зібров співав про незрівнянних жінок і коханок Київщини, Михайло Поплавський співав про вареники в сметані, про сало, про відпочинок у лазні з кумою, про все те, що таке дороге і близьке серцю кожного українця. У проникливому виконанні Алли Кудлай пролунала моя улюблена пісня, в якій красива незаміжня жінка самотньо стояла в метро, вона могла ще бути ніжною, та на вустах її було тавро.
Я прочитав вірші «Про український паспорт», «Любімо Приірпіння!», «Вживай українське!». Я дуже сподіваюсь, що перекладачці вдалося адекватно донести всю суть і настрій мого поетичного слова. Ярівчанський шепнув мені на вухо, щоб сьогодні я не читав свого вірша «Про штурм Спілки письменників у ніч проти 3 листопада 2003 p.». А я так хотів. Чому не познайомити наших нових друзів з усім спектром нашого спілчанського життя? І до того ж, той вірш так сподобався Ярівчанському на Четвертому позачерговому з'їзді Спілки письменників України. Та нічого. Прочитаю на іншій зустрічі, їх у нас тут ще буде немало.
Нам розповіли про довгу боротьбу маорійського народу за повернення своїх земель законним правонаступникам. Тепер ті вимагають сплати за використання повітряного простору радіохвилями від мобільних телефонів над їхніми землями.
Я щиро жалкував, що з нами нема нашого Назара. От би пораділа його зранена душа. І Еміку тут би дуже сподобалося. Тут так багато пристойних громадських туалетів. З папером і без консьєржок. Те, чого його душа просить.
Був під сильним враженням розповіді про повернення маорійських земель. Написав листівку Назару. Пообіцяв розповісти маорійцям історію про золото Павла Полуботка. З перспективою подання спільної петиції Банку Англії на повернення національних скарбів України. Борітеся – поборете, як казав Шевченко. Про це і Білл Клінтон шість років тому нагадав студентам Київського університету на зустрічі біля пам'ятника Кобзарю. Щоб пам'ятали, зманкуртовані інтернетівські безбатченки, як стисло прокоментував його виступ Назар.
26 серпня, четвер
Приїхали до Гастінгса, столиці виноробства Нової Зеландії. В місцевому театрі Поплавський знову співав про вареники в сметані, про те, що він українець, про кропиву, про свою маму і свого сина. Кудлай співала про колишню любов, Ярівчанський повторив свою роторуанську промову, я прочитав повний цикл своєї інтимної лірики. Перекладачка пекла раків, затиналась, але зі своїм завданням упоралася, гадаю, добре, бо зал вибухнув бурхливими оплесками.
По закінченні до мене підійшла якась дев'яностолітня бабця, очі її горіли вогнем юної пристрасті. Сказала, що таких віршів ще не чула зі сцени ніколи. Дякувала за мою поезію, казала, що справжнє щастя для жінки може принести тільки яскраве кохання. Попросила адресу й автограф.
Дав і те й друге. Я автографи взагалі даю без вагань. Але навіщо їй моя адреса?
27 серпня, п'ятниця
Приїхали до Нейпіра. Чудове містечко на березі Тихого океану, осередок культури, затишні кав'ярні, вуличні музиканти, туристи. Гарний оперний театр. Ми знову ушкварили гопак, пісні про вареники у сметані, красиву незаміжню жінку та киянок-коханок.
Зірка Нечитайло повідала представникам місцевих громадських організацій про значення та роль преси Приірпіння у загальноукраїнському культурному процесі і роздала останні примірники «Ірпінського вісника» та кишенькові календарики усім присутнім. Геннадій Клещар продемонстрував підбірку своїх пейзажів і колосальний триптих «Навала». Художник розповів, як Київська Русь врятувала Європу від ординського ярма, взявши на себе весь тягар опору загарбникам зі Сходу, що і досі незаслужено не поціновано ні Європейською спільнотою, ані Ханною Северінсен.
– Однак художники Київщини гідно заповнили цю прогалину європейських політиків витворами образотворчого мистецтва високого художнього рівня, – запевнив Геннадій.
– Пане Геннадію, як вам вдалося так достовірно передати портретну схожість хана Батия на своєму триптиху? – поцікавились новозеландці.
– Вся річ у тім, – пояснював Геннадій, – що у художника присутнє особливе світосприйняття – то цілий незбагненний мікрокосм і макрокосм творчої особистості. Це всесвіт барв, розмаїття образів і натхнення. І хана Батия я намалював так достовірно завдяки генній пам'яті, що передавалася моєму внутрішньому баченню крізь віки.
28 серпня, субота
Похід у ресторан із нашими новими друзями. Нам читали свої вірші новозеландські поети. Про пташку ківі. Про сріблясту папороть. Про капітана Кука. Це він, виявляється, сюди першим з Європи ступив. А я і не знав.
Після цього ми відповідали на запитання і подарували таким милим новозеландцям свої глиняні бутерброди з ікрою. Сказали, що вони приносять щастя і достаток у кожну родину. Попередили, що їсти їх не бажано, бо це витвір українського мистецтва. Помінялися адресами, обіцяли писати щотижня. Я, як завжди, дарував свою «Любов і вірність» з автографом. Українською. Щоб наше слово було чути і на берегах Тихого океану.
Чого це мені Висоцький сьогодні весь час згадується?
29 серпня, неділя
Наш останній виступ, слава тобі Господи! У відкритому театрі на березі. Зробили те саме, що й у попередні дні, – гопак, вареники в сметані, самотня жінка в метро, коханки-киянки, Хрещатик, калиновий вітер з України, вірші про любов.
30 серпня, понеділок
День відпочинку і вільного часу! Зірка запропонувала піти до басейну і сауни «Оушн-спа» на Марін-Перейд, що на самісінькому березі океану. Сауна виявилася спільною, разом сиділи чоловіки і жінки. Зірка сказала, що це найкраще розслаблює після напруженої роботи.
Я так і не зрозумів до кінця, що саме найкраще розслаблює – сауна сама по собі чи коли в сауні разом паряться чоловіки і жінки. Зірка, як завжди, висловлюється так, що потім весь день ламаєш голову над сказаним нею. А спитати не наважився, через свою природну скромність.
Фігурка у Зірки виявилася вищий клас, а от я дещо соромився свого звислого черевця. А все то пиво, яке я так полюбляю і пишу про нього хоку. Зірка сиділа поруч, пахла своїми знаменитими парфумами і мліла від задоволення. Чоловіки навкруг мліли від її парфумів і підсувалися ближче. Я почувався розслаблено і комфортно.
Купив Інзі сувенір – черепашку пауа блакитного кольору, що живе тільки в Новій Зеландії. На пам'ять про нашу нестерпну розлуку. Заплатив цілих двадцять доларів. Та що важать двадцять доларів у порівнянні з глибокими почуттями до дружини?
1 вересня, середа
Нарешті Київ! Як приємно вертатися додому з-за кордону, де все чуже – і мова, і їжа, і звичай сидіти в спільних саунах. Як радісно вдихнути повітря батьківщини на повні груди.
Я повернувся, мій рідний краю! Як ти без мене?
Хтось із секретаріату НСПУ стрічав Ярівчанського і щось змовницьки прошепотів йому на вухо. Ярівчанський якось скоса глянув на мене і, нічого не сказавши на прощання, пішов до спілчанської машини. Навіть не запропонував підвезти нас із Зіркою до найближчого метро. Така вона, панська дяка.
– Ходімо, Дмитре, до маршрутки, – сказала вона.
І ми удвох поїхали до нашого тихого Ірпеня.
– Як це приємно сидіти поруч із вами і в літаку, і в автобусі. Є в цьому щось невловиме. А вам подобаються мої парфуми сьогодні?
– Зірко, здається, я вашим запахом пропахся з голови до ніг. Як, кажете, він називається?
– «Дезайр», Дмитре. Мені щиро шкода, що наша подорож виявилася такою короткою. Не забувайте мене, я вам ще знадоблюся. Бо в житті – як на довгій ниві. Ось вам моя візитівка. І календарик, про всяк випадок.
Як раділа Інга, побачивши мене на порозі після довгої розлуки. Як пристрасно обіймала! Сказала, що я пахну закордоном. Подарував Інзі черепашку пауа. Сказав, що купив її через блакитний колір, який щодня нагадував мені її очі. Інга була розчулена і нагодувала мене варениками у сметані.
– Нарешті їм щось нормальне, – похвалив я. – А там, знаєш, вони все більше устриць їдять. А мені вони – ніяк.
– Ay нас телефон чогось замовк, – поскаржилась Інга. – Щось не дзвонить ніхто. Я вже думала, що щось на лінії, але ні, там усе гаразд.
– Бо знають, що я за кордоном, чого дзвонити дурно? Ну все, пішов спати. Дякую тобі за нашу справжню страву. Саме твоя кухня і надихнула мене колись на квінтьєму «Вживай українське!». Ти ж моя муза, це вся країна знає.
2 вересня, четвер
Скучив за рідним словом на чужині. Першим ділом побіг до кіоску, купив примірник «Літературної України». Цікаво, чим живе наш цех.
Стаття про мене! Наводжу її у скороченому вигляді, бо таке читати просто обурливо.
Богдан Чулий, член НСПУ
КУЛЬГАВИЙ ПЕГАС ЛІТЕРАТУРНОГО ПЕРЕВЕРТНЯ
Вже ні для кого не секрет, що наша сучасна література розділилася на два табори – класичний і постмодерний. Новітні літературні блазні, задля власного чорного піару, забувши стид, бігли наввипередки, аби розвалити те, що дісталося нам у спадщину від батьків-фундаторів нашої Спілки. Різали по живому. Створили так звану альтернативну літературу, де можна все, де можна що завгодно і як завгодно. Особливо гірко спостерігати, як зрілі, здавалося, виважені літератори перебігають з класики в постмодерністські альтернативщики і там починають видлубувати своє друге «я», неначе їхнє перше «я» стало для них якимсь незручним архаїзмом. Однак, як показує
життя, оте зманкуртизоване друге «я» не завжди краще за перше. А, як правило, призводить до повної руйнації і тотальної деструкції творчої особистості. До таких митців, на жаль, можна з прикрістю зарахувати і відомого ірпінського поета Дмитра Порядного.
Ми завжди знали Д. Порядного як тонкого лірика, автора багатьох проникливих збірок сонетів, серед яких особливе місце посідає його «Любов і вірність», що стала помітним явищем в українській поезії початку нового тисячоліття. Ми з цікавістю спостерігали за зростанням Д. Порядного, щиро раділи його успіхам. Однак, не помітивши, як довго Д. Порядний стояв на роздоріжжі літературного процесу в Україні, прогледіли у ньому літературного перебіжчика, що зрадив своїй ліричній музі і хвацько став завзятим пропагандистом еротики найнижчого штибу в темному підвалі альтернативної поезії.
Спіймавшись у тенета нездорового еротизму, Д. Порядний все далі й далі загрузав у смердючому болоті порнографії, в якому не співають солов'ї, не шумить вітер у вишняку, не плюскотить джерельна вода, не сяє ні сонце, ані зорі. У тому темному місці чути лишень, як ллється вино та гигочуть розпусні жінки. Як могло так статися, що талановитий поет, який стояв на сторожі чистоти душі, автор відомих рядків про український паспорт, про тихе пасторальне Приірпіння, про національні страви, став автором сумнівних мемуарів про власний сексуальний досвід, приперчений пікантними подробицями найвульгарнішого гатунку? Відповідь на це лежить на поверхні. Це сталося через зраду усього того, що живило нашу поезію впродовж століть, – через відхід від народності, духовності і національної літературної традиції.
Що ж надихає сьогоднішнього Д. Порядного, якими є його нинішні поетичні здобутки, котрі так навдивовиж прудко цокотять на шпальтах популярної газетки «Ірпінський вісник»?
Щоб ніхто не міг закинути авторові цих рядків у якійсь упередженості, заангажованості чи недостовірності, пропоную вашій увазі взятий довільно, далеко не повний список «образів» Дмитра Порядного з його поезій останнього часу. Судіть самі:
«Хіть», «сексуальні мрії», «німфоманка», «куртизанка», «звабливі ніжки», «бретелька ліфчика», «глибокий виріз декольте», «шість оголених дівок», «широкі стегна і пружні округлі груденята», «соски», «білі груди», «ліфчик», «трусики», «французькі поцілунки», «хвильний запах її пружного тіла», «насолода», «знемога», «панчохи в крупну сітку», «адюльтер», «бюстгальтер», «інтрижка», «Казанова», «гола подруга», «Камасутра», «пестощі», «обійми», «еротичні рухи», «звабливі пози», «жіночі підохочення», «чутливі звуки», «інтим», «флірт», «пристрасть».
Що ж, наведеного «поетичногоряду», гадаю, достатньо, щоб можна було підбити перші підсумки, не вдаючись до подробиць. На поверхні маємо і фетишизацію спідньої жіночої білизни, і нерозбірливість у статевих стосунках, і надмірне смакування сценами з оголеним жіночим тілом, і глорифікацію жінок легкої поведінки. Коротко кажучи – повний пакет непогамовного еротичного гурмана.
Може, переведемо дух? Чи бажаєте ще полунички від пана Порядного?
Погодьтеся, що і цього досить, щоб сплюнути від огиди й обурення. І це, повторюю, тільки «образи», самі ж так звані еротоквінтьєми – то не просто нездоровий еротизм, то порнографія духу. І до цієї порнографії Д. Порядний прийшов не випадково. Перехідним періодом його творчості став такий собі цикл «Хоку про пиво», що невідворотно призвів до початку поетичного зубожіння і моральної деградації іртиського митця.
Вже в цьому невеличкому за обсягом, але великому за потужністю руйнівної сили циклові зустрічаються перші паростки падіння Д. Порядного як поета. Судіть самі:
«Пиво», «тараня», «хтивий погляд», «звабливі груди», «довгі ноги», «секс», «сушняк».
І всюди і повсякчас пиво, пиво, пиво. В кафе, у забігайлівці, вранці на похмілля, під час роботи над книжкою. А чого варте оте несподіване запитання автора: «Ну а без гривні Клава дасть?» Чого хотів пан Порядний, питаючи про таке? Відповідь, знову ж таки, лежить на поверхні – поет докотився до бомжуватого нашкрябування копійок під час алкогольного абстинентного синдрому.
Упадає в око і той факт, що всю ту сороміцьку поезію (і я прошу вибачення, що називаю це поезією) пан Порядний зумисне маскує під декадентське віршування, витончену елітарність, кураж ненаситного гультяя і еротомана. Не вийде, пане Порядний. Ваше справжнє нутро видно здалеку. Ви не просто декадент. Ви самозакоханий порнограф-декадент. Давно минули ті часи, коли ви лірично писали про Приірпіння, про перше кохання, про перший несміливий дотик до дівочого плеча.