Ввімкнув телевізора. Ексклюзивні міжнародні новини! Прорив у відносинах з новим українським партнером!
Леонід Кучма з дружиною Людмилою зустрілися з султаном Брунею і його дружиною в рамках шестиденного візиту до країн Азії. Хаджі Хассанал Болкіах Муіззаддін Ваддаула отримав з рук Кучми орден Ярослава Мудрого І ступеня, а його дружина Раджі Істері – орден Княгині Ольги І ступеня. У відповідь Леонід Кучма став кавалером ордена Дарджа Керабат Лайла Утама І ступеня, а Людмила Кучма отримала орден Дарджа Керабат Сере Утама І ступеня. Зустріч пройшла в теплій, дружній обстановці.
Який я щасливий бути свідком заслуженого визнання України на міжнародній арені! Хіба не про це ми мріяли тринадцять років тому? Значить, відбулося!
Хай міцнішає у віках українсько-брунейська дружба!
Слава Україні!
Брунею слава!
12 березня, п'ятниця
Приїхав додому пізно, стомився, думки плутались, вірші не писались. Та й не дивно після усього того галасу з нашою Спілкою. Ввімкнув телевізора, саме давали «Золотого гусака». Оголосили грошовий приз за найкращу рекламу горілки «Луга-Нова» Луганського лікерно-горілчаного заводу, спонсора передачі. Що ж, зайві гроші не зашкодять. Треба буде завтра спокійно посидіти за столом, попрацювати, так щоб написати достойну квінтьєму на конкурс.
Ліг спочивати, і наснився мені мій ідеал України, де кожний живе в своїй хатці у вишневому садочку. І бачу я своє рідне село Забуччя, де минало моє нелегке босоноге дитинство, коли ще не знав я, в якій руці виделку тримати, коли ще не вилетів я з родинного гнізда у цей широкий світ, що поманив мене оманливим неоном великого міста.
А в селі моєму – аби ви знали, яка благодать! І озера з карасями (скільки ж я чужих ятерів повибирав – не передати словами), і городина яка хочете колгоспна (скільки ж я її додому приніс!). І верболоз над озерцями вмиває свої віти у кришталевих водах, і голі дівки купаються, і я за ними підглядаю хтивим оком, і травиченька зеленесенька, і качечки білесенькі, і лелеки в небі, і гриби у лісі, і комори повні, і люди веселі. Хмарки у високості біжать, бджілки гудуть, груші в сусідських садах манять до себе місячної ночі, ну просто як у раю.
І от бачу я себе погожої днини за столом з другом Василем у холодочку, і Інга хутесенько на стіл нам ставить макітру молоденької димучої картопельки, притрушеної золотавою цибулькою, підсмаженою на салі, а поруч гарячі варенички з сметанкою, кров'яночка, солоні огірочки, мариновані грибочки, редисочка, ну і запітніла сулійка, як годиться. Я ще не знав тоді, що все це колись стане образами моїх поетичних рядків. Василь розпитує про мої здобутки на ниві лірики, я цікавлюсь його працею тракториста. Хіба погано? І час неквапом спливає, і бесіда легко переходить від екзистенціалізму Жана-Поля Сартра до плутаних стежок Джека Керуака.
13 березня, субота
Відразу ж уранці сів за стіл, з'явились думки, образи мого сільського життя в Забуччі. Я згадав свого друга юності Василя, хильнув червоного домашнього для натхнення, і рядки рвонули розбурханим потоком:
ПРО МОГО ДРУГА ВАСИЛЯ
Я сидів з погаслою цигаркою в руці,
В сільській чайній, що звалася «Столова»,
І скрушно думав про незведені кінці,
Що збився вкрай я на ганебні манівці,
Не випивши з Васьком по «Луга-Нова».
Мій друг Василь, він тракторист, він поле оре плугом,
Він стомлюється крепко в посівну,
Йому б чарчину нежурниці перехилить із другом,
Так, знаєте, одненьким турбулентним духом,
Як пили наші козаки у сиву давнину.
«В обід ніззя! – нам відрубала тьотя Клава,
Буфетниця, мала така, а вредна – хоч кричи, —
Бо трактор, хлопці, не забава,
Навіщо вам на весь район погана слава,
Та ще й від голови на мед і калачі.
Приходьте ви до мене по роботі, як годиться,
Я вам сама холодненьку горілочку наллю,
Оцюю, «Луга-Нова», чисту, мов сльозиця,
Таку, що довго в нас не залежиться,
Ну все, гудбай, вже час вам на ріллю!»
Такого облизня ми зроду не ловили,
А ми ж не піонери, пішов нам двадцять другий рік,
Це вперше нам в обід сто грамів не налили,
Неначе гидко плюнуть в душу захотіли,
Тож ми в сільмаг, й взяли на двох. Томатний сік.
Здається, що приз у мене в кишені, якщо вони ще в стані зрозуміти весь ретро-ностальжі мого сільського життя. А як не в стані, то мені їх жаль і я їм щиро співчуваю.
15 березня, понеділок
Подзвонили з кіностудії «Укртелефільм», сказали, що зніматимуть кіно про Приірпіння, хочуть і мене зняти. Я сказав, що залюбки, але хотів би, щоб і мою Мотрю зняли, вона теж майбутня відома приірпінська поетеса.
Відповіли, що Мотрю знімуть потім. Попросили номер її мобільного.
20 березня, субота
Зайшов Емік, півгодини розводився про давні добрі часи, коли за три рублі можна було врятувати вечір.
От і сьогодні вся та ж відпрацьована тема: мало платять, на горілку не вистачає. Всі тільки іноземні електротовари нині купують, а вони, на жаль, ламаються не так часто, як наше фуфло. Хотів двоплитник «Саймон енд Гарфанкел» на Петрівці купити, та грошей пожалів. А всі родичі вже давно в Ізраїлі, їм там добре. Там тепло, там апельсини. Не імпортні, а свої, просто з садочка.
– Так чого ж до рідні не переїхати? – поцікавився я. – Там і тир легше було б відкрити, скажімо, імені Моше Даяна.
– Батьківщину не кидають у скрутний час, – відрубав Емік, витяг пляшку «Вінницької» і консервовану кошерну яловичину з Єрусалима.
Оце вам, браття, справжня відповідь патріота України. Це справжня громадянська позиція, це приклад для всіх нас. На цьому стояла і стоятиме земля українська. І ніщо нас не здолає. Шануймося, бо ми, українці, того варті.
Яловичину я нарізав своїм улюбленим червоним швейцарським ножиком, що завжди висить у мене на поясі. Еміку він спокійно спати не дає і він уже два роки канючить, щоб я йому його подарував. Нормальна тема? Кажу Еміку, що гострі предмети не дарують – погана прикмета. Емік каже, що він вищий за ці міщанські забобони і що радість від дарування завжди більша за радість отримування. Я пояснюю, що це сімейна реліквія, а той усе ніяк не вгамується.
Емік сказав, що всі його родичі родом із Вінниці. Ми випили за Вінницю і Єрусалим.
– Хай їм там добре тикнеться, – побажав Емік.
Чого це я маю з доброго дива дарувати свого улюбленого ножика, навіть якщо на нього поклав око мій найкращий друг? Я за нього 70 гривень заплатив.
21 березня, неділя
Подзвонив Еміку, попросив більше ніколи не вживати слова «фуфло» в моєму домі. Для українського поета-лірика це як швейцарським ножем по серцю. Невже за стільки років дружби зі мною не можна було зрозуміти, з якою ніжною натурою ти спілкуєшся?
Емік пообіцяв, що «фуфла» більше не видасть, просив пробачення.
Я сказав, що спробую знайти якусь нішу в своїй душі, щоб вибачити його.
25 березня, четвер
Подзвонила Мотря, спитала, що таке коїтус.
Сказав, що це подальший важливий крок у житті після дефлорації.
Що у Мотрі в голові останнім часом? Невже це вивчають на курсі літературної творчості? Чому у неї ніколи нема до мене запитань з поетичної майстерності? І хто їй нашіптує такі слова на вухо? Вочевидь, чийсь нездоровий вплив. Сподіваюсь, що не «Острозьких черниць».
27 березня, субота
Увечері зайшов мій сусіда і вірний друг Назар Цибуля. Назар родом із Переяслава, але перебрався до Ірпеня, бо тут ближче до Києва, де можна проводити змістовні політичні акції. Назар щоразу всім нагадує, що він український буржуазний націоналіст, член «Братства», всіх підозрює у зраді і переконаний, що нам усі навкіл чогось винні. Носить камуфляжний одяг, з-під якого визирає вишиванка. Назар тримає в Ірпені маленьку крамничку під назвою «Мед, дьоготь та інші українські товари». Крім меду та дьогтю він продає сокири і мишоловки. На кожній сокирі і мишоловці Назар власноручно дбайливо ставить штамп «Зроблено в Україні». Майже щодня Назар хоче з кимось розібратись і жбурнути кудись коктейль Молотова. Назар любить після третьої чарки всіх брати за барки і допитуватися, чи ти патріот України. Стіни Назарових кімнат прикрашають портрети Степана Бандери, Нестора Махна, Че Гевари, Ілліча Раміреса Санчеса, козака Мамая. Дружина Назара мовчки робить усю хатню роботу і стиха каже, що чоловіків не вибирають, їм коряться.
Назар любить українців. Назар не любить комуністів, соціалістів, комсомольців, КДБ та інших представників червоної раси. Назар любить гарбузове насіння, гречану кашу, перцівку, куманці, свистульки, вишиті рушники, постоли, трипільську культуру, козаччину, гетьманщину. Будинок Назара – справжній маленький етнографічний музей. До стіни його Назар прихилив дерев'яне колесо від старої підводи. Назар любить Україну.
Назар мріє, щоб кожному іноземцеві при в'їзді до України вручали державний гімн України в друкованому вигляді і на електронному носії, українською та англійською мовами. З обов'язковою символічною оплатою, що надходитиме до казни держави і спрямовуватиметься на розвиток української ідеї в світі. На День незалежності України Назар любить видертися на Говерлу, а на Водохрещу скупнутися в ополонці. Це загартовує дух українця, каже Назар.
Назар часто посилається на життєвий досвід свого батька, який, за його словами, були неграмотна, але дуже мудра людина.
Назар часто починає речення словом «позаяк». Без нього нема справжньої української мови, за Назаром.
Тринадцять найулюбленіших слів і висловів Назара:
1. «Геть!»
2. «Ганьба!»
3. «Свиня!»
4. «Пристосуванець!»
5. «Зрадник!»
6. «Запроданець!»
7. «Перевертень!»
8. «Посіпака!»
9. «Манкурт!»
10. «Безбатченко!»
11. «Лакиза!»
12. «Скурвились усі!»
13. «На палю!»
Назар щоразу мене питає, що буде з Україною далі. Я щоразу відказую, що доля України залежить від нас самих, від того, який внесок ми робимо кожний на своєму місці, від того, як прищеплюватимемо своїм дітям любов до рідного краю.
– Усе це так, – каже Назар, – але ж на нас з усіх боків тиснуть америкоси і москалі. Америка не дає кредитів, а Росія скуповує промислові підприємства Донбасу, точить зуби на острів Тузла, хоче навічно прописатися в Севастополі, споконвічній колисці українського флоту. А тобі, Дмитре, хто з політиків найбільше подобається?
Я відповів, що Наталя Вітренко. Мені подобається її чесна, безкомпромісна позиція до МВФ і НАТО. До того ж, вона жінка, а цивілізованість суспільства не в останню чергу визначається відсотком жінок в політичному і суспільному житті. Вже дванадцять років минуло, як Україна здобула незалежність, а де наша Віолетта Чамморро, Гру Харлем Брутланд, Вігдіс Фінбогадоттір? Мені соромно за наш парламент, що є прикладом ганебного чоловічого шовінізму, мені соромно, що ми згадуємо про жінку лише 8 березня, лицемірно відкуповуючись від своєї совісті букетиком дешевих мімоз. Адже ж українська жінка – це не просто жінка, але й мати, берегиня домашнього вогнища, муза (у поетів), натура (у художників), активний будівник української державності (у Верховній Раді).
– А що ж ми самі? – спитав я Назара. – Коли востаннє ми дарували квіти дружинам, як давно ми не мили підлогу у себе вдома, не смажили яєчню на сніданок? Куди поділися часи наших мрій? Невже за повсякденними клопотами цього шаленого часу ми, чоловіки, маємо право забути своє перше кохання, перше побачення, перший несміливий поцілунок? Що ж ми за народ такий черствий? А ти, Назаре, що ти для жінки зробиш? Поглянь, як твоя Оксана все по господарству робить, на роботі все встигає, після роботи і продукти купить, і борщ зварить. Ще й за тобою доглядає, як за дитиною. І за собою слідкує – найстрункіша жіночка на нашій вулиці, просто фотомодель. А тобі це все як належне, вірно?
– Так що я маю їй зробити? – змінився на обличчі Назар.
– Пам'ятника поставити!
– Прийде час, поставлю, – пообіцяв Назар і швидко попрощався, пославшись на те, що треба ще курей нагодувати. Але скоро зайде знову, тоді й поговорить про все, що на душі накипіло.
Господи, коли ж ми навчимося слухати і чути співрозмовника, жити проблемами суспільства, а не тільки дрібновласницькими інтересами? Коли ми підіймемося на вищий ступінь розвитку, коли станемо прикладом для всіх цивілізованих націй? Де наша толерантність до опонента, кінець кінцем? Ми ж українці. Без нас Європа – неповноцінна Європа.
28 березня, неділя
Європа без України. Як сумно це чути.
А скільки стало охочих отримати наш паспорт! Багато хто бажає дістати його всіма правдами й неправдами. Високо цінується наш паспорт на міжнародній арені. Та мене передусім непокоїть, чи не стане наш паспорт предметом купівлі-продажу в руках спритних гендлярів у наш нелегкий час? Хто боронитиме наше громадянство від липкоруких пройдисвітів без честі і совісті? І чому мовчать мої брати з письменницького цеху? З ким ви, працівники пера?
А от я не мовчу. Коли треба, я стаю поетом-трибуном. Бо слово – то моє єдине літературне кайло. Написав нову квінтьєму «Про український паспорт». Патріотичну. Зразок моєї громадянської лірики і принципової життєвої позиції у відстоюванні права України на своє достойне місце серед європейських держав.
ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПАСПОРТ
«Я – комуніст».
І цим усе сказав.
Борис Олійник
Я гордо вам скажу: я – щирий українець.
Та цим я ще не все сказав.
Коли б я заявив, що я якийсь малієць,
А чи то турок, мавр, чи сомалієць,
Тоді б мене впритул ніхто не помічав.
Колись я повертався із Британії додому,
Запхав чотири пари джинсів в «дипломат»,
І щоб не хвилюватися, прийняв у барі рому,
Та все не знав, як підстелить собі солому,
Якщо причепиться падлючий митник-кат.
Я не люблю ніде дарма грошей платити,
Тому у декларацію вписав лишень дві пари,
Блідий підходжу до контролю, хочу пити,
І тут той шкуродер велить мій кейс відкрити,
Ну все, пропав, все відберуть кордонів яничари.
Та я ж не казна-хто, я представник країни,
Чий прапор над планетою достойно майорить,
Дістав я паспорта з тризубом – гербом Вкраїни,
Який вже знають й греки, й шведи, й фіни,
А цей орел щось очі опустив і все мовчить.
Тихенько тицьнув йому в лапу шоколадку,
І враз той декларацію без шуму підписав, —
«Усе о'кей, проходьте, прошу пана, на посадку,
У вас усе відповідає міжнародному порядку», —
Й прогнувся весь. І честь так запопадливо віддав.