31 березня, середа
Подзвонив Назарові, прочитав йому нового вірша. Назар сказав, що я ще раз підтвердив свою високу марку небайдужого українця. А нині це особливо важливо, коли скурвилися практично всі, дбають не про українську ідею, а лише про власну кишеню. Сказав, що такого вірша було б добре на музику покласти. І ввести до шкільних підручників для обов'язкового вивчення напам'ять. Щоб юне покоління мало чіткі життєві орієнтири. І завдяки такій літературі ми протримаємося, вистоїмо, переможемо.
Гарні слова сказав Назар. Але треба зробити і щось практично. Отож поїхав на Окружну, роздав тамтешнім красуням свою останню збірку сонетів «Любов і вірність» із автографом. Дівчата щиро раділи, просили не забувати, приїжджати ще. А те, що у краль з Окружної нелегка робота і непроста доля, так хто у тому винен? Час, тільки цей невгамовний, розхристаний час на зламі століть. Що маємо, те маємо. Як писав Девід Герберт Лоуренс, усяк живе, щось продаючи. До речі, у мене «Коханець леді Чаттерлей» ще не читаний.
Та хай там як, а триста тисяч наших дівчат (це тільки офіційно!) самовіддано працюють в індустрії інтимного сервісу в усьому світі. А це, слід визнати, вагомий внесок України в світову економіку. Є ще і політична складова. Це справжній інтернаціоналізм, причому не на словах, а на ділі. А які ж гарні наші дівчата! Куди там парижанкам з бульвару Кліші братися!
1 квітня, четвер
Подзвонила Мотря, сказала, що після мого листа Мар'яна сама зацікавилася мотоциклами і всіх здивувала новим римованим віршуванням. І гарно в неї виходить, і мені вона за пораду дуже завдячує. А Михайло нею так і не зацікавився. Натомість її віршами зацікавилася Маріанна, і тепер вони весь вільний час проводять у Маріанни вдома, біля церкви Святої Анни. Маріанна каже, що всі чоловіки – свині, їм тільки одного треба. А насправді цих свиней треба тільки хлистом виховувати, прикувавши кайданами до ліжка. І що нема нічого кращого за справжню жіночу дружбу.
– А що це значить – тільки одного треба? – спитала Мотря.
Я сказав, що дистанціююсь від позиції Маріанни. І не всі ми свині, не треба узагальнювати. Є ще й підсвинки. А «тільки одного треба» – це значить смачно поїсти.
Мотря ще сказала, що Мар'яна просила мене попитати, що коли цноти вже немає, то чи цінуватиметься така дівчина лише за лагідність, тихий голос і витримку?
Відповів, що цінуватиметься, передусім, за життєвий досвід.
2 квітня, п'ятниця
Подзвонила Зірка Нечитайло, головний редактор «Іртиського вісника». Попросила написати щось для них такого лірично-еротичного. Сказала, що зараз еротика дуже в ціні, читачам подобається ця тема, а навесні це особливо актуально. І вона збільшуватиме попит на «Ірпінський вісник». Просила відгукнутися на її прохання, не забути, а за нею не заіржавіє.
А що мало заіржавіти за Зіркою? Це що – метафора?
3 квітня, субота
Теми еротики я ще ніколи не торкався. В поезії, звісно. Я писав тільки про перше кохання і вірність. Для еротики треба себе відповідно налаштувати. Для цього натхнення треба.
А натхнення не було. Відтак, подався до кінотеатру «Екран». Давали кінокласику – «Еммануель» за безсмертним романом Еммануель Арсан. Як і п'ятнадцять років тому, був зачарований грою Сильвії Крістель і режисурою Жюста Жекіна. Фільм про життя жінок за кордоном.
Скільки спогадів! І яких!
Вийшов з кінотеатру із сум'яттям почуттів. Був стурбований весь день, весь час думав про неземне кохання, про свою роль у цьому світі, про пошуки прекрасного.
Жінки на вулицях Києва виглядали особливо гарними і привітними. В них був якийсь дивовижний шарм. Хотілося поцілувати кожну. Я довгим поглядом дивився на них і подумки просив подарувати мені натхнення.
Як швидко проминає життя. І ми у ньому лише піщинки.
4 квітня, неділя
Ще раз переглянув «Еммануель». Яка ж там, до всього, приємна музика! Подзвонив Еміку, порадив і йому. Він ще жодного разу не бачив. Темнота! Як люди можуть так себе обкрадати? А з другого боку, я заздрю Еміку, який може вперше отримати насолоду від класичної стрічки.
5 квітня, понеділок
А кінокласика таки надихнула! Написав нову квінтьєму! Лірично-еротичну, як і просила Зірка. Оце і є життєдайна сила мистецтва.
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ
Люблю тебе, мій світе потаємний, чарівний,
Дівчат струнких, що старанно фарбують вії,
Красунь, від поглядів яких я ходжу геть дурний,
Жінок, що радо нам дають притулок неземний,
І ятрять хіть, і викликають сексуальні мрії.
Люблю тебе, моїх нічних фантазій німфоманко,
Твої звабливі ніжки на підборах цокотливих,
Люблю тебе, спокусливо зодягнена панянко,
Тебе, нічний метелику, сучасна куртизанко,
Що вводиш мене в світ нових шукань грайливих.
А в тому світі є всілякі натяки і знаки романтичні —
Бретелька ліфчика, яка сповзла, скажімо, випадково,
Глибокий виріз декольте, легкі парфуми екзотичні,
Панчохи з швом, яскравий грим й помада еротичні, —
Усе оте, що виглядає трішки театрально й загадково.
Все відбувається в маленькому недорогому ресторані,
Офіціант вино галантно налива відвідувачці в чарку,
За столиком сидять у гарних сукнях миловидні пані,
Руденька вгледіла когось на рідкокристалічному екрані,
Ну а білявка з шиком дістає із сумочки тонку цигарку.
Це знак тобі піднести незнайомці запальничку,
Підскоч до неї, розкажи бувальщини, історії веселі,
Підсунь завбачливо порожню попільничку,
Та більше жартів, сміху, компліментів, і цю нічку
Ти проведеш за любощами з нею у її оселі.
6 квітня, вівторок
Я знову згадував своє парубоцтво, мої походеньки на околиці Забуччя. Хіба може забутися те, що бачив щирими молодими очима? Чому я ніколи не виклав на папері свої юнацькі враження від побаченого у молоді літа? Треба надолужувати, час невблаганний. А інтимна лірика завжди в ціні. Про це і Зірка мені нагадала.
Отож написав нову квінтьєму. Ностальгічну. Про те перше романтичне відчуття близькості, яке запам'ятовується назавжди і живить тебе незабутніми спогадами впродовж життя.
ПРО ЯГІДНІ МІСЦЯ
Схотілося одного дня мені солодких ягідок,
От і гайнув поназбирати їх в Забуччі,
Аж гульк – побачив я шістьох оголених дівок,
Що кинулися, сміючись, поплавати в ставок
З тінистої, порослої кущами кручі.
Там дуб стояв неподалік, до нього я припав
І пристрасно на мавок у воді дивився,
Таке не часто щастя випаде, я добре знав,
Тому від любощів жаги аж мало не стогнав,
І зуби зціпивши, за дубом тим я крився.
То був розкішний вроди і жіночності парад,
Широкі стегна і пружні округлі груденята,
Не втриматись від цих спокусливих принад,
Від радощів бурхливих еротичних ескапад,
В яких ми пестимо красунь соски і ноженята.
Скупалися русалоньки. На берег нумо вибиратись,
І безсоромно, граючи, до дуба голі підійшли.
Я похолов. «Ну, – думаю, – тепер не відбрехатись»,
Та кралі ті привітно дружно почали всміхатись,
Коли мене, принишклого, отамечки знайшли.
«Красунчику, не хочеш всіх нас скуштувати?
Вважай, щасливе матимеш сьогодні полювання,
Не проти ми гуртом себе достойному віддати,
Та не соромся так, ти лиш почни нас цілувати…»
Я і понині не забув той дикий шал кохання.
7 квітня, середа
Подзвонив Еміку, прочитав написане. Емік довго мовчав, важко дихав, а тоді сказав, що це найкраще, що він чув від мене за останній рік. Просто шарман, висловлюючись науковою мовою. І попросив написати ще такого, що так приємно чути і відчувати себе знову молодим, бо не часто почуєш від українських поетів високохудожню любовну лірику. Всі пишуть про якісь абстрактні поняття, а у мене – закінчена оповідь, така, що і собі такого хочеться.
Як приємно, що твоє слово знаходить відгук у вдячних душах слухачів! Саме задля цього я і живу. Як то кажуть, vox populi – vox dei.
8 квітня, четвер
Поїхав на Петрівку, придбав двотомну «Історію мого життя» Джакомо Джироламо Казанови і «Фанні Хілл» та «Мемуари сластолюбця» Джона Клеланда. Читав запоєм. Уміли. Уміли відчувати життя у вісімнадцятому столітті! Зателефонував Еміку, зачитав йому деякі місця, що зачепили за живе. Емік сказав, що він перший у черзі, коли я скінчу.
Я сказав, що скінчу через три дні.
Щось прокинулось у мені, те, що мовчало стільки років. Це «щось» не дає мені спокою, ятрить мою хіть. Весь час сняться голі, звабливі жінки. Весь час думаю про любощі. Не знаю, добре це чи погано. Якісь спогади буремної юності накочуються, де вже й імен не пригадати. Скільки їх, тих імен, було? І тільки одне з них стало доленосним – Інга.
А може, то весна так на мене цього року діє? А може, це криза середнього віку? Точно, це вона! Я про неї багато читав, але не вірив, що вона так несподівано постукає до мене: а ось і я!
9 квітня, п'ятниця
Відніс дві останні квінтьєми до «Ірпінського вісника». Така поезія відразу ж пішла в номер. У рубрику «Поезія нашого краю». Зірка Нечитайло несказанно зраділа, просто благала ще щось такого принести. Назвала мої вірші променем світла серед сірятини буденності. І додала, що є великою шанувальницею моєї творчості, особливо любовної лірики. Я пообіцяв, що далі буде, але нагадав редакторові, що все залежить від натхнення, від образного світосприймання, від стану душі, зрештою. Адже душа поета – то така тонка субстанція, що має як зовнішній, так і внутрішній світи.
Зірка сказала, що завжди рада бачити мене у себе. І простягла свою візитну картку, мило усміхаючись, як завжди.
Я так і не зрозумів, про що це вона. Зірка весь час мені на щось натякає. Невідомо, на що. Чому жінкам так часто бракує визначеності у своїх висловлюваннях, чому після їхніх заяв ніколи до пуття не знаєш, що тобі на це слід робити чи відповідати? Невже жінка – то справді найбільша загадка людства? Треба спитати у Еміка. Він розумний і розважливий. Як і його Яна. їхній шлюб – взірець любові, відданості, мудрості і взаєморозуміння.
10 квітня, субота
Та хай там криза середнього віку, аби тільки не творча! Так одразу ж і написалось. Про те саме. Про що кожний думає, та не наважується вголос сказати. Чи то від сором'язливості, чи то від удаваної добропорядності. Чому ми, українці, так грубо глушимо в собі прекрасне? Чому не дамо йому вихлюпнутися назовні?
Написав нову квінтьєму. Про несподівані знайомства, що можуть перерости у приємні відчуття і глибокі почуття.
ПРО ОЛЮ
Я випадково вздрів її під вечір у крамниці.
Красуня, що й казати… Подивився хтиво,
По грудях поглядом ковзнув, поцінував сідниці,
Що випинали з-під з короткої червоної спідниці,
І вирішив не пропустити це природи диво.
Поштиво підійшов, вклонився, привітався,
Як чинить кожний до панянок ласий чоловік,
Казна-яких байок наплів, грайливо усміхався,
І кралю запевняв, що оце вперше закохався,
Вона і каже: «Йди за мною, я живу неподалік».
Швидко прийшли. Вина мені дівиця наливає,
Ми випили на брудершафт, поцілувались,
Тут незнайомка, кваплячись, усе з себе скидає,
І всього зайвого позбутися мені допомагає,
І пристрасно ми стоячки хвилинку обіймались.
Нарешті ліжко! Ластівка моя уся тріпоче,
Намацав хутко її білі груди – чудо із чудес!
«Вже йди до мене», – звабниця шепоче,
Мого проникнення вона несамовито хоче,
І ми удвох без сну всю ніч літали до небес.
Любилися нестримно, палко, просто очманіли,
Фантазіям, рукам й тілам обоє дали волю,
На вигадки були майстри, бо ми всього хотіли,
Спинялись трохи відпочить, і знову мали сили,
I я відчув, що покохав нову знайому Олю.
11квітня, неділя
Подзвонив Емік, сказав, що вже переглянув «Еммануель», «Грецьку смокву» та «Глибоку горлянку». Фільми – те, що лікар прописав! Сказав, що відчуває, що все життя себе обкрадав. Але час ще є.
Чомусь згадалось гасло мого дитинства «Африка прокидається!».
12 квітня, понеділок
А натхнення не полишило мене і сьогодні. Писалося про кохання, що характерно. У форматі квінтьєми, що теж характерно.
ПРО МОЮ НАТУРНИЦЮ
Майстерню мав я на Андріївськім узвозі,
Де у вихідні вся наша братія митців гуляла,
А в будні, на моєму дерев'яному порозі,
Пройшовши по маленькій звивистій дорозі,
Приваблива натурниця опівдні вже стояла.
Заходить досередини, чарівно усміхнеться,
Огляне витвори мого останнього малярства,
А в мене серденько вже стугонить і рветься,
Не в силі витримать, коли ж та роздягнеться,
Щоби побачити всі самоцвіти її царства.
А та, неначе справді хоче хіть мою дражнити,
Неквапом так, поволеньки зніма панчохи, блузку,
O Господи, хіба таке спокійно можна пережити?
Де сили взяти, щоб тут просто не зомліти?
Чи це підвладно витримати серцю й мозку?
Бісиця хитра робить так щораз, не поспішає,
Затим пита: «А де ж цукерки, фрукти, кава?»
Без ліфчика і трусиків на мій диван сідає,
Закине ніжку на стілець, журнальчика гортає,
Й сміється радісно, моя зваблива пава.
Бігцем несу їй мед, горішки, чашку чаю,
Забуду, що вона прийшла, щоб позувати,
Примощуюся поруч, і цілую, і зітхаю,
I дівчина розводить руки, і я її вже маю…
Ну хто тут буде кидати таке і малювати?
13 квітня, вівторок
Сьогодні вже писалося якось само собою. Швидко і якісно. З натхненням. З почуттям. Як то кажуть, що далі в море входиш, то воно приємніше.
ПРО МОЮ ПОДРУГУ
А ще була у мене ловка сіроока молодиця.
Віддавши вранці чоловіку данину мізерно,
Наторохтівши купу нісенітниць, як лисиця,
Летіла на побачення зі мною, мов та птиця,
І любощами обсипала щедро і майстерно.
Спочатку залп міцних французьких поцілунків,
Укупі з хвильним запахом її пружного тіла.
Отримавши такий заряд п'янких частунків,
Еротики сюрпризів, цих жіночих подарунків,
Я мушу перейти до справжнього кохання діла.
Я щонайперше вушка пані язичком торкаюсь,
Від цього дамочки втрачають голову і мліють,
Це я не раз в інтимі перевірив, присягаюсь,
Я і собі цих пестощів ніколи не цураюсь,
Та і дівки про них, прикривши очі, мріють.
А потім руку слід заслати любці під кофтинку,
І ліфчика чимшвидше вправно розстебнути,
Погладити їй ніжно груденята, плечі, спинку,
І не спинятися нізащо ні на мить, ні на хвилинку,
А далі одягу всього хутесенько позбути.
Без зайвих слів потрібно дати жінці насолоду.
Щасливий я, коли та скрикує і стогне у знемозі,
Коли, вдоволена, дарує всю свою природу,
Без роздумів іде на любощів нову пригоду,
Й назавтра знову сонячна у тебе на порозі.