14 квітня, середа
Головна новина дня!
Віктор Янукович, прем'єр-міністр, був обраний єдиним кандидатом на пост Президента від парламентської більшості.
А я і забув, що цього року вибори нового президента! Ну що ж, кандидат достойний, досвідчений, мудрий. Треба буде серйозно подумати над своїм громадянським вибором.
А при чому, власне, тут я? Мені ж вірші писати треба! Хіба можна гаяти час на такі дрібниці, як вибори президента?
Написав нову квінтьєму. Про випадкові життєві колізії, що можуть зненацька захопити нас у найнесподіваніших місцях.
ЖОРСТОКИЙ РОМАНС
А от послухайте з життя мого такую оповідку…
В вагоні-люкс я вирушив із Києва з комфортом,
Й несамохіть накинув ласим оком на сусідку,
З великим бюстом і в панчохах в крупну сітку,
Яка мене вже пригощала шоколадним тортом.
Вирішую здаля зайти, от і беру я слово:
«А хто ви і куди, мадам, чи можна вас спитати?»
«Та я кондитерка сама, а їду аж до Львова».
«То ми попутники тоді! Ну що ж, гаразд, чудово».
Відразу я про торт забув й схотів її спізнати.
Підсів до неї, в голові думки лиш про адюльтер.
Та й дама, бачу, вже готова, миттю розпалилась,
їй руку запускаю під мереживний бюстгальтер,
Обоє кидаємось у інтимних пестощів фарватер,
І так раптово в нас інтрижка закрутилась.
Нестримно хочу любощів, про них її благаю,
Попутниця мені і каже: «Тільки б ти не охолов!»
Мене це підохочує до дії, і я даму роздягаю,
Усю свою майстерність Казанови розкриваю,
І пасія моя зітхала і стогнала нічку будь здоров!
Вже скоро Львів. Не хочеться вставати й одягатись,
Такий знайомства на колесах швидкоплинний час,
Моя нічна коханка починає мовчки фарбуватись,
Ще трохи, і перон. Лишилось тільки попрощатись.
Й у справах невідкладних бігти. І згадувати зрідка нас.
15 квітня, четвер
Написав нову квінтьєму. Про кохання уві сні молодого студента художнього інституту до молодої студетки того-таки інституту.
ПРО МОЇ СНИ
Колись в художнім інституті я живопису учився,
Й на першім курсі за грудастою Ірисею став упадати,
І раз мені один юнацький еротичний сон наснився,
Що я у вихідний до неї зранку в гості заявився
І пиріжків із вишнями приніс її почастувати.
Стріча мене Ірися без усього, в чому мати породила,
В очах грайливі бісики, за руку тягне до вітальні,
Запрошує до столу, грузинського вина відпила,
Сміється голосно, коробку печива відкрила,
І тут до нас виходить її гола подруга зі спальні.
Ну і діла! Оце таку з нудьги дівки утнули штуку!
Ірися блискавку на моїх штанях швидко розстібає,
А подружка ота мені між ніг поклала ніжно руку
І почала демонструвать одну індійськую науку,
Яку вона за давніми трактатами на практиці вивчає.
Спочатку показала пишне розмаїття усіляких трюків,
Описаних у древній книжці, що зветься Камасутра,
Тут був набір із пестощів, обіймів, еротичних рухів,
Звабливих поз, жіночих підохочень і чутливих звуків,
Аж ось нас підхопили хвилі сексу річки Брахмапутра.
Кохалися утрьох розкуто, солодко, позиції міняли,
Й хотілося такого ще і ще, це кожний, мабуть, знає,
Дівчата і зі мною, і з собою радісно в інтим вступали,
Усі свої знання із любощів мені удвох передавали,
Тож не кажіть мені, що дружби між жінками не буває.
16 квітня, п'ятниця
Написав нову квінтьєму. Про шанс, який може несподівано випасти на долю молодого студента художнього інституту.
ПРО МОЇ МАЛЯРСЬКІ СТУДІЇ
А раз було, що й справді до Ірисі я припхався,
Я їй казав, що мрію написати олією її портрет.
Вона ж не знала ще, що я по вуха в неї закохався,
Що над усе сподобатись їй дуже намагався,
Тому і взяв з собою фарби, пензлі і мольберт.
Та двері несподівано мені її матуся відчинила
І дружньо так запрошує пройти всередину квартири.
«Художнику, мене Ірися тебе стріти попросила,
Хтось подзвонив їй, а я вже й воду скип'ятила,
Тож кави поп'ємо удвох, і дочекаємось моєї Іри».
А бачу, у матусі блузку розпирають здоровенні циці,
Вона, усміхнена, помітила, як я весь зашарівся,
«А може, намалюєш мене в образі південної цариці?
В самих лише коштовностях, без ліфчика й спідниці,
Ну, сміливіш, студенте, чого ти, справді, так знітився?»
Цікавий поворот для ніжної юнацької натури,
Я заходився сором'язно фарби й пензлі діставати,
Ну а матуся оголила тут усі скарби жіночої фігури,
І натякає на легкий експромт, на флірт, на шури-мури,
Й сама давай мене на ліжко владно укладати.
Ну що ж, я здогадався, що маю вдовольнити мати,
Але тоді із старшими за себе я досвіду ніякого не мав,
Та мудра дама мені показала, чим потрібно жінок брати,
Як розпалити пристрасть, як ввійти, що треба цілувати,
Як шансом можна вміло скористатись, а не ловити ґав.
17 квітня, субота
Сьогодні нічого не написав. Читав і перечитував написане. Правив, доводив до пуття і логічного кінця. Був збуджений. Чогось хотілося, тільки не міг збагнути, чого саме.
18 квітня, неділя
Прочитав усе з останнього Еміку. Той не знав, які слова вдячності підібрати. Запевняв, що я найкращий в сучасній українській поезії, що завдяки моїм віршам і перегляду кінострічок за моєю рекомендацією він став дивитися на життя ширше. Без містечкової зашореності і патріархальних стереотипів. Без усього того, що стільки років затуманювало його погляд на світ навколо. Сказав, що тільки зараз він зняв із себе протигаз. Сказав, що в моїх віршах є якась одухотвореність. І вона його надихає.
Як все-таки приємно розширювати людям обрії світосприймання. Значить, недарма живу.
19 квітня, понеділок
Подзвонила Мотря, спитала, що таке кунілінгус.
Я отетерів. Що відбувається з моєю надією? Спитав, чому з усього розмаїття світу і літератури її зацікавив саме кунілінгус.
Мотря сказала, що в її літугрупованні «Острозькі черниці» тільки про кунілінгус останнім часом і говорять, кажуть, крута штука, просто сонет з гекзаметром, і тільки вона одна не знає, про що йдеться і не може належним чином підтримати розмову.
– А ти ж їм що на теє, люба?
– Сказала, що в цьому щось є, як ти і вчив відповідати, коли не знаєш, про що мова. То що ж воно таке?
Пояснив, як міг.
У Мотрі є така гидотна звичка дзвонити, коли їй щось у голову стрельне, і ставити мені незручні запитання. Невже у своїх викладачів спитати не може? Чого її там навчають в Острозькій академії? Цікаво, що їй далі захочеться узнати? Виходить, у мене більше запитань, ніж відповідей.
Правду люди кажуть: маленькі діти – маленький клопіт, великі діти – великий клопіт.
20 квітня, вівторок
Всі останні поезії відірвали з руками в «Ірпінському віснику». Зірка запевняла, що слід висуватися на номінацію «Пісенна лірика про кохання» в цьогорічному літературному конкурсі «Коронація слова». Казала, що я – приірпінський соловейко, гордість сучасної поезії і її улюблений поет. Що їй особливо сподобалася квінтьєма «Про мою подругу». Сказала, що дуже майстерно і правдиво.
– Ви тонко відчуваєте жінку, Дмитре, – призналася Зірка. – Талант є талант. Він або є, або його немає. Це слід за життя визнавати і поціновувати належним чином, а не так, як у нас частенько буває. Пише письменник, пише, ніхто слова доброго не скаже, а коли не стане його, всі відразу і друзями стають, і спогади пишуть, і крокодилячі сльози ллють. Як то завжди у нас. У нас невдячна країна. Не цінуємо ми людей, не бережемо.
Згоден, заслужено, слід визнати. Хто ще з моїх побратимів може так благоговійно, так трепетно, так поетично писати про жінку? Адже у мене повне розмаїття життєвих ситуацій – тут і романтичне юнацьке захоплення, і зріла вправність досвідченого чоловіка, і жорстокий романс. Адже в житті – як на широкій ниві, усе трапляється, усе бува. І не треба цього соромитись, про це слід майстерно писати. І треба бути щирим і перед читачами, і перед своєю совістю. Люди це правильно зрозуміють.
Зірка ще раз дала мені свою візитну картку. В ній вона чогось підкреслила номер свого мобільного. Сказала, що знайомство зі мною подарувало їй найприємніші хвилини в її буденному редакторському житті. І сподівається, що подарує їх ще немало.
Чого це Зірка завалює мене своїми картками? А могла б уже і кишенькового календарика подарувати. Може, вона хоче, щоб я їй подзвонив не з приводу поезії? А з якого тоді? А може, вона надто буквально сприйняла мою останню поезію, надруковану в її газеті, і в неї розігралась уява? І що я маю тепер робити? Може, Емік знає, що в таких випадках роблять?
21 квітня, середа
Сьогодні за сніданком Інга поцікавилась, над чим я зараз працюю. Сказала, що я вже давненько щось не читав їй з останнього. Прочитав Інзі «Про український паспорт». Інга сказала, що тільки у Маяковського було щось віддалено схоже на мої рядки. Що в українській літературі це перший патріотичний вірш про паспорт і його напевне включать до шкільної програми. З біографічною довідкою про мене, звичайно.
Я сказав, що цей вірш присвячую їй. Інга поцілувала мене в щоку і сказала, що я такий чарівний.
Надіслав на «Коронацію слова» все, що мав про кохання з останнього. Не тому, що дуже хотілося, а тому, що Зірка порадила. Хіба можна відмовити жінці? Це було б паскудством чистої води.
22 квітня, четвер
День народження ВІЛ (В. І. Леніна).
Назар таки вчинив свій теракт, про який так довго говорили братчики! В одному, окремо взятому місті. Вдосвіта дістався пам'ятника Леніну і вилив на постамент з півлітра настоянки валеріани. На час покладання вічночервоних гвоздик комуністами там уже їх зустріли всі коти і кицьки Бессарабки, що голосно нявчали і лизькали вічно живого вождя усього прогресивного людства.
Петро Симоненко виголосив коротку промову, де назвав це актом вандалізму, і поклав усю провину на деструктивні сили суспільства за потурання збанкрутілої влади.
Назар стояв поруч, зловтішно посміхався у свої довгі вуса і все це знімав відеокамерою. Для історії, за його словами. Ага, так ми і повірили, аякже. Продасть якомусь телеканалу і оком не змигне. Ідеї ідеями, а комерція комерцією. Що, я Назара не знаю?
23 квітня, п'ятниця
Дзвонив Емік, казав, що «Еммануель» – це те, про що він потайки все життя мріяв, тільки боявся собі у цьому признатися. Казав, що дуже сильна стрічка.
– Ти ще Назарового блокбастера не бачив, – сказав я. – Куди там Спілбергу братися. Сказати, що це тягне на «Оскара», – це не сказати нічого.
24 квітня, субота
Сонячний теплий день. Таки не збрехав Олег Скрипка, весна прийшла.
Прийшли з Еміком на майдан Незалежності. Першим ділом нас перейняла групка сексуальних меншин, що влаштувала біля пам'ятника архістратигу Михаїлу акцію з попередження СНІДу за підтримки Інституту демократії ім. Пилипа Орлика. Давали презервативи. По одному на ніс. Емік щиро подякував сексуальним меншовикам, сказав, що це акт найвищого гуманізму. Свій я віддав Еміку, мені ні до чого, я ними ніколи не користувався і користуватися не збираюсь. Бо, як казали у нас у школі учні під час перекурів на перервах, любов і презерватив – це як геній та лиходійство, дві речі несумісні.
Як засяяли очі мого друга! Емік сказав, що з вдячністю приймає будь-які подарунки. Це і так усім відомо. А мені завжди приємно догодити людям. Щедрість – моя найвизначніша риса.
Не дайте всохнути калиновому гаю своєї душі.
Посиділи трохи, попили «Чернігівського». Не знали, що робити далі. Покурили «Некст». Уже збиралися йти, аж нас обступили свідки Єгови. Надавали журнальчиків «Вартова башта», буклетиків «Армагеддон», «Чи є у вас безсмертний дух?», запрошували до себе на збори, просили покаятися. У чому? В гріхах своїх. Мабуть, стежили за нами, коли ми біля пам'ятника архістратигу Михаїлу тупцювали. Свої журнальчики я теж Еміку віддав. їх він брав без особливого ентузіазму. І сказав, що дійшов висновку, що треба більше думати про власне тіло, бо душа і так безсмертна.
Далі нас оточили крішнаїти, дзенькали дзвіночками і спочатку співали таке:
Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе,
Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе!
Так, у цьому щось є. Але що?
А тоді спробували втелющити нам «Бхагават-Гіту» за 5 гривень! А де ж безкорисливість, духовність, де альтруїзм до ближнього? Знаєте, люди, після всього дарованого за щось платити якось уже не хочеться.
Емік їм відповів, що в небі своєї душі він є єдине сонце. Крішнаїти страшенно зраділи, сприйняли Еміка за свого, казали, що у нас золота аура і гарна карма.
Добре, коли тебе розуміють з півслова.
І приємно, що Майдан став форумом плюралізму, демократії, мирного співіснування думок і протилежних поглядів. Хай сумлінно моніторить нашу відкритість Ханна Северінсен. Хай доносить всю правду Європейській спільноті.
25 квітня, неділя
Зайшов Назар, похмурий, мовчазний і блідий.
– Назаре, – попросив я, – не треба заходити до мене з таким виглядом, наче ти хочеш повідомити, що десять хвилин тому померла моя мама. Що скоїлося?
Назар сказав, що йому здається, ніби за ним ходить кадебешний «хвіст». Уже не перший день. А четвертий. І що кадебешники вже могли і в нього і в мене «жучків» понаставляти, для них патріоти і творча інтелігенція – перші жертви. Просто прослуховуй, ходи за цими бородатими мудрагелями назирці, і можеш тільки на цьому годуватися роками.