– Адже ж нічого не змінилося, Дмитре, вони тільки очі навчилися краще замилювати, псякрев. Вони ж усюди, червоні таргани. їх усіх мочити треба. Бажано в сортирі. Брати мачете і мочити.
Я сказав, що за ним ходить не «хвіст», а свіжа параноя. Вже не перший рік. Сьогодні вихідний, і есбеушники теж десь номінально люди і мають відпочивати, а не за Назаром тінню ходити.
Назар попросив мене в його присутності ніколи більше не казати «есбеушники», а тільки «кадебешники». Так йому ближче.
– Ближче до чого?
– До невмирущих традицій нескореного опору нелюдській системі осатанілого совітського і постсовітського тоталітаризму.
За що я люблю Назара, так це за вичерпний аргументаж.
Я запропонував прийняти по п'ять крапель, для різкості очей і чистого погляду на життєві ситуації. Дістав з холодильника пляшку «Московської» і крадькома перелив у карафку, щоб Назар етикетки, бува, не побачив.
– Слава Україні! – виголосив свій традиційний перший тост Назар.
Я почитав уголос свої останні українські хоку. Назарові полегшало. Не знаю, правда, чи від випитого, чи від моєї поезії, але хіба це має значення? Головне, щоб розрадити людину у час душевних переживань. Назар сказав, що є ще на світі небайдужі люди, у яких і напої, і вірші на належному рівні. Які і з депресії можуть елегантно вивести.
Це він усе про мене, між іншим.
26 квітня, понеділок
Подзвонила Мотря, сказала, що в академії по руках ходять примірники «Ірпінського вісника» з моєю любовною лірикою, хтось привіз із Ірпеня. Дівчата видирають газети з рук, переписують вірші у свої дівочі альбоми. Мріють про велике кохання.
– Ти став так гарно писати, татку, – призналася Мотря. – У мене так ніколи не вийде. Дівчата кажуть, що ти кльовий. І собі взялися за любовну лірику наввипередки. Маріанна питає, як треба писати про кохання, щоб аж за душу брало? І просять мене спробувати щось написати про таке. Бо талант передається і спадково теж, правда?
– Правда, сонечко. Ти тільки гарно вчись і щодня щось занотовуй, і завжди римуй. Не йди шляхом новомодних верлібристів. То дорога в нікуди. Відточуй свій поетичний стиль. І муза одного дня обов'язково тихенько постукає у твої двері. Як і в мої колись постукала.
– І ти впустив тьотю Музу? – поцікавилась Мотря.
– Впустив і не випустив, – запевнив я. – І щоб я більше ніколи не чув цього вульгарного слова «кльовий». Де ти тільки такого фуфла набралася? Ти що – надія української поезії чи мовний смітник? А Маріанні від мене передай, що любовний вірш добре пишеться тоді, коли віддаєш усю себе глибокому почуттю. Або починаєш із несподіваної фрази, наприклад, такої: «Спочинь у затінку квітучого бузку…»
Як добре, що наші діти таки звертаються до батьків за порадою. Як добре, що і ми можемо щось сказати путнього дітям.
27 квітня, вівторок
Подзвонила Зірка, радісно повідомила, що завдяки публікаціям моїх поезій тираж «Ірпінського вісника» зріс удвічі і його вже успішно продають у Харкові, де на нього намітився стабільний попит. Спитала, що я роблю сьогодні ввечері.
Сказав, що треба попрацювати, бо зараз маю стабільне натхнення, що зі мною буває не завжди останнім часом. Зірка сказала, що коли у мене закінчиться натхнення, щоб заходив до неї, бо у неї така аура, що всіх творчих людей натхненням заряджає. І щоб не забував, дзвонив.
Я сказав, що подзвоню, як тільки видасться вільна хвилинка.
30 квітня, п'ятниця
Подзвонила Мотря, сказала, що якісь чуваки з кіностудії «Укртелефільм» хочуть її зняти. Питала, чи можна їм довіряти.
Сказав, щоб не відмовляла, бо це для нашої родини велика честь. Що вона потрапить в історію. Але щоб я більше ніколи не чув цього вуличного слова «чуваки»! Скільки можна цього дикого жаргону від тебе чути?
А чому ще і досі не зняли мене?
1 травня, субота
Подзвонив Зірці на мобільний, як та і просила. Привітав зі святом 1 Травня. Побажав великого добра, міцного здоров'я, успіхів у роботі і щастя в особистому житті.
Зірка сказала, що для неї щастя в особистому житті – це частіше бачити мене.
Я відповів, що поки що нічого годящого для «Ірпінського вісника» не написав.
Зірка сказала, щоб я заходив і просто так, без віршів, на чашку кави.
Я відповів, що не в моїх правилах приходити до жінки з порожніми руками, тобто без віршів.
Зірка сказала, що правила для того й існують, щоб їх іноді порушувати. А такого порушника, як я, вона з радістю пробачить. У неї серце – не камінь.
Тут і моє серце не витримало, і я пообіцяв зайти. Коли напишу щось гідне високих художніх вимог рубрики «Поезія нашого краю». Бо це ж вам «Ірпінський вісник», дзеркало, так би мовити, преси Київщини, даруйте за пафос, але ж це правда.
А як усе-таки приємно, коли маєш з редактором спільну мову, коли тебе не повчають і не перебивають, не мучать пустопорожніми балачками про комерційну доцільність, а дослухаються до твоїх слів. І коли не треба нікого ні в чому переконувати. Коли ти завжди дорогий гість.
2 травня, неділя
Заманулося великої яєчні з чотирьох яєць, але в холодильнику жодного! Куди вони всі поділися? Чому Інзі завжди байдуже до мого збалансованого харчування, багатого білками і мінералами? Коли нарешті буде порядок у нашому домі?
3 травня, понеділок
Лист з «Коронації слова»! Сподіваюся, я вийшов у фінал.
«Шановний Дмитре Івановичу!
На жаль, термін подачі творів на конкурс «Коронація слова» збіг 01 лютого 2004 року. Ви можете подати ваші твори на наступний конкурс, що відбудеться у червні 2005 року.
Бажаємо вам творчої наснаги і плідного року.
Оргкомітет конкурсу».
Яка черствість і байдужість! При чому тут термін подачі, коли йдеться про високохудожній цикл інтимної лірики, якої так потребує український читач, спраглий до живого слова про кохання? Хіба не можна зробити бодай одного винятку із заіржавлених правил? Невже на зміну політичній цензурі у нас прийшла цензура часова? Невже цим бездушним бюрократам з «Коронації слова» ще не ясно, що поезію неможливо запхати у прокрустове ложе часу? А любовну поезію і поготів! Можу собі уявити це чергове збіговисько, самообкрадене якісною поезією. Те, що верлібристи будуть представлені там дружними рядами, я не сумніваюсь, але чи звучатиме там римоване слово?
І так злодійкувато-хатоскрайно сховатися за цим безособово-безіменним «оргкомітет конкурсу»! Ну просто як за совітів – «група товаришів»! Ми скочуємось у трясовину дрібненьких заходів, дрібненьких людців, дрібненьких правил. Для кого я пишу?
Це, звичайно, удар, але я переживу. Як було вже не раз на моєму шляху. Підійматись і йти, підійматись і йти! Не зраджу тобі, моє зранене слово.
6 травня, четвер
Головна новина дня!
Вибухнули склади боєприпасів біля села Новобогданівка Мелітопольського району! Новобогданівка практично зруйнована. Причина вибухів – недбайливе куріння військовослужбовців біля складів.
Хто ж біля складів боєприпасів недбайливо курить? Біля складів боєприпасів курити треба дбайливо.
А моєму курінню вже час покласти край. Бо, як казали у нас у школі учні під час перекурів на перервах:
Куріння – препаскудна звичка,
Як говорив Дмитро Павличко,
Великий київський поет,
Великий ворог сигарет.
12 травня, середа
Прийшов лист від молодого харківського поета Артема Полежаки. Наведу його повністю, бо це голос нової талановитої генерації України:
«Шановний Дмитре Івановичу!
За щасливим збігом обставин мені випадково потрапив до рук примірник «Ірпінського вісника» з Вашими «Хоку про пиво». З душевним трепетом і радістю у серці прочитав їх на одному диханні. Скажу по честі – я є великий шанувальник цього прекрасного напою, але ще ні разу ні в кого не читав таких душевних поетичних рядків про те, що є невід'ємним атрибутом моїх літературних шукань і об'єднувальною ланкою на творчих посиденьках у клубах і кав'ярнях Харкова з друзями і поетами. Ваше митецьке око підмітило саме те, що так гостро відчуває спрагла поетична душа. Ваші хоку про пиво неначе відкрили для мене весь неосяжний всесвіт натхнення, який може подарувати нам вживання пива. Ваш літературний талант, відомий мені, передусім, за збіркою «Любов і вірність», несподівано заграв для мене новими іскристими відтінками і мелодіями.
Тож дозвольте вважати Вас, Дмитре Івановичу, моїм літературним наставником і взірцем для наслідування. І, запевняю Вас, я ще скажу своє слово в нашій поезії, і не підведу Ваше батьківське напучування нам, молодим. Я ніколи не осоромлю Вас своїм творчим доробком.
Із кухлем пива у руці, щиро Ваш – Артем Полежака».
Ну от, а кажуть, що у нас начебто існує розрив поколінь. А я скажу так: у нас росте прекрасна, обдарована, небайдужа молодь. Молодь, за яку не соромно. І кому, як не нам, указати їй правильний шлях. Бо наша молодь – то наше майбутнє. Майбутнє України.
16 травня, неділя
Головна новина дня!
Руслана виграла «Євробачення»!!! В Стамбулі! Україна підкорює світ! Я плакав, коли Руслана казала, що це шанс для України. Значить, наступного року «Євробачення» буде в Україні! Значить, зрушилося, значить, закрутилося, значить, можемо, коли захочемо! Не все так погано у нашому домі, я це всім казав. Ти дихаєш, Україно, ти живеш!
Поляки, литовці, естонці виставили нашій співачці найвищий бал. Тільки швейцарці не дали Руслані жодного очка, свині. Правду кажуть люди: що багатший, то скупіший. Отож від сьогодні бойкотую все швейцарське. Ніколи моя рука не надягне швейцарського годинника, не відкриє рахунку в швейцарському банку, швейцарського сиру в рот не візьму, ноги моєї не буде в Швейцарії! Ні цього року, ані наступного. Принципи важливіші за будь-що.
Пішов до ірландської пивниці «О'Браєн», замовив два келихи світлого українського пива, випив за здоров'я Руслани.
Зразу таке просвітлення настало, що просто на серветці нашвидкуруч накидав присвяту співачці. Не квінтьєма, знаєте, не дуже сильно, а так, експромт, порух душі, гордість за землячку.
РУСЛАНІ
Я зроду не бачив таких вихилясів,
Твої «Дикі танці» підкорюють світ,
Ти найкраще з усіх шоу-асів
Неймовірний здійснила політ.
Увесь Стамбул роззявив пельку,
І мовчки дивився на нашу Руслану,
Що, пригадали нашу земельку?
Це вам на пам'ять про Роксолану!
Тепер от маєте, шановне панство,
Наступного року всі приповзете до нас,
Це вже, по-всьому, виходить, як хамство,
Не бачити й не чути України клас.
Я дякую, Руслано, тобі за силу дику,
За справжнього мистецтва резонанс,
За те, що фарисеям ти зацідила у пику,
За вправний український контрданс!
Ні, для Зірки це заслабенько буде, треба, щоб вірш відлежався, може, щось додам, відредагую, тоді побачимо. Бо поезія похапцем не робиться. В поезії, знаєте, кожне слово має грати живою енергією бездоганного стилю, полум'ям небайдужого серця, світитися золотим сяйвом довершеності.
Після цього вирішив прогулятися красенем Хрещатиком. Як то погарнішав, причепурився Київ! Як завжди мучився, шукав громадського туалету. Нема ніде! Як завжди вийшов із становища, завітавши до Українського дому. Музею Леніна, за старим стилем. Всім раджу, місце перевірене. Дякуватимете мені.
17 травня, понеділок
Дев'ятнадцята річниця горбачовської Постанови про подолання пияцтва та самогоноваріння! Саме того першого удару по великій державі, яку ми так легковажно втратили!
Я давно хотів написати квінтьєму про ту ганебну постанову. Гривень так на двісті. Я ніколи не пробачу Горбачову черг за вином, де я згаяв найпродуктивніший час свого життя. Моя безкомпромісна оцінка тієї постанови не підлягає ніякому перегляду.
Отож поснідав, сьорбнув свого домашнього червоного для натхнення, сів на балконі, закурив мій улюблений «Біломор». І розпочав:
ПРО НАТХНЕННЯ
Михайлові Горбачову
Я сидів із тихою задумою на власному балконі,
В руках стискав притрушену пилком газету,
Мені почулося, як біля річки заіржали коні,
Від несподіванки аж похолонули долоні,
Й прийшло натхнення приірпінському поету.
Воно прийшло за келихом домашнього вина,
Що надзвичайно легко вранці п'ється,
І так приємно тверезить – воно й не дивина,
Бо трунку сього не торкнеться часу сивина,
Нехай же він неспинно в чарки ллється.
Нехай не знає він ніколи утиску нового,
Всіляких заборон, указів, вето, циркулярів,
Ми вже проходили колись уроки від лихого,
Так званого перебудови архітектора крутого,
Який і досі не протер ще скельця окулярів.
Ми вберегли Масандри скарб від супостата,
Не дали знищити святу лозу Бахчисарая,
Ховали, де могли, вино і коньяки від ката,
Того, що в органи міг стукнути на батька й брата,
Того, кого Господь за гріх такий карає.
Отак воно було на фінішній прямій соціалізму,
Боронь нас, Боже, ще раз таке лихо пережити,
Сухий закон призвів до ладу катаклізму,
Жбурнув нас в час перехідного анархізму,
Не забувайте цього, можновладці-неофіти.
Мене часто запитують на творчих зустрічах, чому я так багато уваги приділяю темі алкоголю в своїй творчості. Відповідаю коротко і ясно: це моє хобі. Мені часто кажуть, що пити зараз не модно. Відповідаю коротко і ясно: я людина старомодна і за модою ніколи не гнався. Я просто люблю життя. Дихати повними грудьми, йти з високо піднятою головою, дарувати людям добро.
Подзвонив Мотрі, спитав, як у неї з алкоголем.
Мотря відповіла, що сьогодні в її холодильнику нічого немає.
Попросив Мотрю ніколи не приймати від чоловіків запрошення випити. Пояснив, що коли вони пропонують випити, у них на думці зовсім інше. Не випивка. А далекосяжні плани.
– А які у них плани? – не зрозуміла Мотря.
– Скористатися низьким самоконтролем жінки! – попередив я. – Це у них у крові.
– А чому? – допитувалася Мотря.
– Так влаштований світ.