– Що ж, я радий бачити слів від брата мого.
Він всівся на широкому кріслі, на якому до того сидів його батько, а ще перед тим – дід та прадід.
– Князь Мстислав б’є чолом та землею нашою та зичить тобі, великий княже, міцного здоров’я і Божої милості.
Лука і Середич знову поклонилися. Ярослав відповів кивком голови на таке привітання, вказав рукою на лави, що стояли обабіч стола.
– Як мається брат мій, чи здоровий?
– Хвала Господу, здоров’ям не жаліється. Повен сили Мстислав і готов прислужитися великій землі руській. Ти, мабуть, чув, великий княже, як два літа тому ми упокорили касогів?
– Чув. Пишаюся вами і братом моїм. Хоч і дорікаю за те, що з Редедею на поєдинок вийшов. Не князівське це діло – силою зі степовиками мірятися, з богатирями їхніми. На те дружинники. І вам, боярам, догана: не бережете свого князя. А коли б, не дай Бог, Редедя переміг, якби загинув Мстислав та осиротив землю вашу, що б тоді ви робили?
Середич посміхнувся.
– Ти ж знаєш, великий княже, Мстислава. Хіба його переконаєш? Нестримний він у битві, як гірський ручай, як лев, що почув здобич. Його тоді не спинити.
Така відповідь сподобалася Ярославові.
– Правда твоя, боярине. Мстислав – викапаний дід. Скільки княгиня Ольга не просила Святослава зостатися вдома, пильнувати державу, а він все одно не послухав її та пішов за Дунай. Дай, Боже, здоров’я моєму братові. Скажи, боярине, як звешся ти? Обличчя твоє знайоме мені, а от ймення пригадати не можу.
– Середич я. А це сотник Лука Романович.
– Що ж, сідайте за стіл. Бачу, втомилися, сил багато в дорозі загубили. Зараз гукну челядникам, щоби обід подавали. Я й сам уже зголоднів, то й пополудную з вами.
Тільки тепер, коли Середич і Лука розсідалися за столом, Ярослав зазирнув у мішок і вийняв звідти подарунки. Там був меч із позолоченим, прикрашеним коштовним камінням руків’ям. А також кинджал. Князь аж підвівся, оглядаючи таку красу.
– Істинно достойний подарунок мого войовничого брата.
Переконавшись, що подарунки великому князеві сподобалися, сли дозволили собі видихнути із полегшенням.
Тим часом челядники накривали на стіл.
– А ти, молодче, Романовим сином будеш? Чи ж не боярина Романа, а то вельми схожий? – запитав нараз Ярослав Луку.
– Він самий, – за свого сотника знову відказав Середич.
– Знаю батька – достойна людина. Як його здоров’я?
Лука схилив голову.
– Помер батько минулої осені, Царство йому Небесне.
Ярослав невдавано опечалився.
– Велика страта, достойним мужем був твій батько. Що ж, пийте мед, їжте і, як голод свій трохи втамуєте, розказуйте, з чим вас брат мій посилає. А ще мені про пригоду з печенігами повідайте. Бачу, бранку он захопили.
Тільки тепер князь звернув увагу на Каялу, що продовжувала стояти в куті, не наважуючись з іншими сісти за стіл. Середич розказав Ярославові усе, як було. Князь спохмурнів від такої новини.
– Недобре вийшло. Печеніги мститися будуть, почнуть вали перескакувати й весі палити, гнати люд у неволю. Недобре. Та й вас не виню – тут або ти, або тебе. Скільки ж вас було?
– Восьмеро.
– Де ж усі інші? Невже головами наклали?
Середич поглянув на князя. Цікаво, чого він випитує? Давно чув Середич, що князь Ярослав нікому віри не йме, обман здалека чує, тож брехати йому не можна.
– Мирослав загинув, Вадим поранений у грецькому домі лежить, із ним двоє воїв. А ще двох я відпустив – до родичів просилися.
Середич чекав, що князь зараз продовжить допитувати, але Ярослав мовчав. Думав. Цікаво, чому він не перепитає про самого Вадима? Певно, Ярослав давно знав, що до нього йде сольство і хто його веде.
– Степовичку лишите тут. Може бути таке, що хани пошлють за нею. Це ж ганьба їхнього роду: мужів порізали, а жон полонили. Хани захочуть повернути своє.
Запала мовчанка. Лука із Середичем переглянулися, в очах молодого сотника було прохання.
– Великий княже, Каяла – бранка оцього доброго воя, здобич військова… – почав було Середич, та Ярослав обірвав його:
– Не воєнний зараз час, щоби здобич, бранців ділити. Подумай, боярине, скільки зараз воїв погине, захищаючи наші кордони, скільки хат смердів з димом підуть. Мушу мати її, щоб могти говорити з ханами, щоби спробувати відвернути біду.
Сли вже не сміли перечити князеві, Лука тільки запитав:
– Що вони з нею зроблять?
Ярослав знизав плечима, поглянув на малу.
– Звідки мені знати? Це вже їх, печенізьке діло.
– Коли сам не відаєш, то скажу тобі, великий княже. – Очі Луки враз запалали. – Вони заріжуть її й кинуть у яму разом із Карабаєм. Вона вміє по-нашому і сама мені сказала. Тож візьми, княже, викуп за неї – дам, скільки скажеш, а як не велиш, то і так умикну її, а печенігам на поталу не дам.
Князь дивився на сотника здивовано. На вигляд був спокійним, тільки очі горіли, і Середич ніяк не міг зрозуміти, які відчуття вирують зараз у князеві. Від нього можна чекати будь-чого: от зараз покличе тивуна і велить покарати Луку за його слова, адже рідко хто навіть із бояр наважиться отак розмовляти із Ярославом. Середич наїжився, чекав княжої відповіді. А той не закричав, не почав грозити й кликати челядь. Мовив із цікавістю:
– Що ж будеш робити з нею, Романовичу? Нащо тобі мала?
– Вона вміє говорити по-нашому, я і віри Христової навчити її хочу. Їй жити треба, а не до чорної ями йти слідом за чоловіком-дикуном. А ще письму її навчу, а потім ключницею зроблю.
Ярослав розуміюче кивнув.
– Добре, вою, нехай буде по-твоєму. Тілько винним мені будеш. А зараз велю челядникам, аби нагодували степовичку, відмили та вдягли у шати людські, а то на вовчика більше подібна, ніж на дитину.
Каяла великими очима дивилася на Луку, коли за княжим повелінням челядники забрали її геть зі світлиці. Сам сотник то дивився їй услід, то глипав на князя, але лишився задоволеним.
Челядники поналивали гостям у кубки, залишили глечики й самі вийшли за двері. Ярослав заходився їсти, однією рукою тримаючи свіжий печений хліб, іншою відірвавши шматок печені. Середич лише надпив меду, Лука також. Боярин готувався й продумував кожне слово.
– Наш князь переміг касогів, а перед тим хозар. Він разом із греками ходив на Таврію і тими походами укріпив землю тмутараканську. Собор у місті заклав. Добре впорядкована земля, одначе Русь є велика, многі племена і язики на ній живуть. Тож і питає наш князь, чи не міг би він в іншому місті послужити столу великокняжому. Он Чернігів великий город, Переяслав. Стоїть земля сіверська без князя, нікому простолюду лад дати, бояр розсудити. Просить Мстислав, аби ти його на стіл чернігівський пустив.
Ярослав спокійно доїв, обгриз кістку й кинув у порожній таріль.
– І що, порозумівся мій брат уже з боярством сіверським? – запитав князь раптом.
Це було досить несподівано. Одначе й боярин Середич сидів не вперше у княжих палатах, не одного князя бачив.
– Тмутаракань мала, а от Сіверщина велика. Чутки ходять, що нема у тій землі доброго ладу, ще й печеніги часто шарпають. Якщо твоя воля на те буде – приймуть бояри сіверські Мстислава.
Ярослав підвівся, пройшовся по світлиці.
– Не знаю, хто рік вам, ніби ладу там немає. У Чернігові, Переяславі та Нежині посадники мої за ладом дивляться. На кордоні з печенігами дружина немала стоїть, пильнує степу. Так що лад є там, як і у всій землі руській, допоки я князь великий. Брат же мені у Тмутаракані потрібен. Це край руської землі і там мають бути не лише пильні очі, а й сильна рука. Коли ж тісно йому там вельми, то нехай у Муром іде, я давно його туди кликав.
Ярослав фактично відмовляв своєму братові. Він чудово розумів, що може тим розізлити войовничого Мстислава. Той, мабуть, і так зло на Ярослава тримає за ту війну братовбивчу, за те, що Ярослав сам тепер на землі батьковій княжить. Саме такі думки пролітали, мов вихор, у голові Середича. Боярин і не думав здаватися.
– Не можна, великий княже, такого воїна, як Мстислав, запирати у малій Тмутаракані. Правду кажеш, великий княже, тісно йому стало там. Він наче тур, якого поставили в стійло із простими коровами. Крутиться, ворушить своїм могутнім тілом. Так може розвалити стійло, а рогами дах зняти. Що ж до Мурома – не хоче там сідати, бо земель північних не знає й ладу там дати не зможе. До того ж речуть, що ти, великий княже, більше в Новгороді сидиш, ніж у Києві, тож Мстислав міг би у Чернігові сісти, аби із полудня захищати Русь від орди.
Князь знову сів. Був насуплений, розгладжував бороду.
– Рад би я вділити братові більшу вотчину, та не можу.
Більше Ярослав слам не сказав нічого. Середич гарячково думав. А що, коли й справді братовбивця не Святополк, а Ярослав? Он як гарно говорить, аби приспати Мстиславову пильність, а сам тим часом погубу брату готує. Он як очі світяться вовчим вогнем. Так же, певно, і в Ігоря світилися, коли він знову прийшов до деревлян по дань. Ярослав правнуком доводиться тому неситому, певно, і сам такий. Що ж робити? Відповідь підходила сама по собі: «Як внадився неситий вовк до кошари, то треба його вбити». Саме так колись нарадили Середичі й Тури деревлянському князю Малу.
– Та ви їжте з дороги, – запросив Ярослав. – Чи, може, гидуєте князівськими харчами? Може, вам не до смаку? Зараз же велю повісити кухаря.
Середичу лише за якийсь час вдалося зрозуміти, що князь насправді жартує. Хоча хто його знає? Від того роду можна чекати будь-чого. Хто б міг подумати, що зможе зробити Ярославова прабабка Ольга з могутніми деревлянами?
Князь дивився на послів з-під кошлатих брів. Лука лише спробував усіх поставлених страв, а Середич то взагалі лише губами доторкнувся до кубка з медом – кусень йому не ліз у горло.
– Мстиславові буде важко без Вуя та Мирослава. Бувалі були мужі, вірні. Може, на заміну послати йому когось? – запитав Ярослав.
Середичу довелося знову прикластися до кубка – від цих слів нараз пересохло в роті. Біля князя Середич зараз бачив тільки себе, а не когось іншого. Нащо їм ще чужих бояр – своїх вистачає, лиш би було чим годувати. Відповів:
– Запитаю у нашого князя.
Ярослав хитрий – хоче послати своїх людей у Тмутаракань, щоби мати Мстислава завше на виду.
– Великий княже, а дозволь і мені слово мовити, – раптом втрутився в розмову Лука.
Ярослав нахмурено поглянув на нього – певно, не сподобалося те, що нахабний молодик поліз у справу. Одначе ствердно кивнув. Лука заговорив:
– Не гнівайся на нас, великий княже. Коли б тута були Вуй і Мирослав, то уже б знали, що ректи до тебе і як справу Мстиславову обстояти. Мої ж слова йдуть не з глибокого розуму, а від серця. Не шукай із братом своїм котори, а тілько любові, бо серце його велике є: воно може або любити сильно, або ненавидіти. Кому ж на користь піде ворожнеча поміж князями руськими? Іще святий Павло рік до коринтян: «Тож благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме і щоб не було між вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній».
Ярослав мимоволі стиснув кулаки – погрожувати йому ніхто не смів, одначе не сказав нічого. Тільки-но закінчилася братовбивча війна, тож до нової допускати не треба. Він подумав мить, тоді мовив:
– Похвально, що читаєш уважно книги святі, молодче. Отож там святий Павло й інше говорить: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові».
Він хвилю помовчав, ніби думав, чи говорити далі, чи не варто. Нарешті заговорив:
– Мені на півночі братова рука потрібна. Недобре зробив Мстислав, що не пішов до Мурома. Там живе племен диких много, і наш люд, що з ними на землях тих осів, таким же свавільним зробився. Повстають роди нові, могутні, котрі скоро й Києву коритися не захотять. Он Новгород вже не хоче посадника з Києва приймати, тому й мушу сидіти там, аби старці їхні котори якої проти Києва не почали. Вони нічого не розуміють і коритися нікому не хотять. Тільки силу визнають і меч довгий чтуть. А Суздаль? Волхви там заколот проти влади княжої зробили, вбили посадника і комори розгромили княжі, тож мушу завтра же із дружиною іти, аби котору загасити. Скільки ж то літ і крові я вже витратив у походах, землю руську в один кулак по отцеві своєму збираючи! Скільки сили дарма пішло! За цей час уже можна було би від ляхів городи Червенські відбити й печенігів примучити.
Посланці переглянулися. Щось вони поки що не дуже зрозуміли Ярославові слова. А князь продовжував говорити. Був у задумі, наче не розповідав свій задум послам, а просто роздумував уголос:
– Печеніг – найгірший ворог русича. Вони й діда мого вбили, і батькові зробили немало лиха. Землі палять, на купців нападають, не пускають нас до моря. Їх надто багато, щоби йти на них походом, та ще у голий степ. У степу вони розіб’ють нас. Землі ті полудневі здавна кличуть русичів, тільки трудно там, бо у степу голому скотарям ліпше, ніж ратаям. Навіть якщо і вдасться розгромити печенігів, то з-за Ітіль-ріки нові орди прийдуть. Тому печенігів не розгромити треба, а упокорити. Треба дати їм нашу віру, втихомирити, щоби вони не воювали з нами, а стерегли кордонів наших від нових орд. Думаю там фортець набудувати, городків і валів, аби степовиків завше перед очима мати.
Таке вже пробував робити його батько. Володимир великими валами хотів забезпечити свої землі від нападів степовиків. Також і фортець набудував на переправах. Ті фортеці заважали орді перейти річку і вчасно подавали Києву вісті про небезпеку.
– Що ж має робити Мстислав? – перепитався нетерпляче Середич, який не розумів, для чого Ярослав ділиться з ними своїми думками.
– Кажу: нехай у Муром іде. Посадив би-м і в Новгороді, та не приймуть. Якби-м знав, що позаду, за спиною, спокій буде, то мав би руки розв’язані і супроти печенігів і ляхів.
– Печенігам допоможуть греки, – втрутився у розмову Лука.
– Будуть помагати. Ромеї не хотять мати на півночі сильного сусіда, такого як Русь. Тмутаракань – наша опора на півдні.
Середич лишився хмурим, а Ярослав продовжував:
– Тож нехай брат мій буде готовим та нехай кріпко подумає. Чи захоче на полуночі сісти, чи нє, але він мені скоро супроти ляхів буде потрібен. Ляхи забрали наші Червенські городи, тож треба їх назад Русі повернути, примучити Польщу, мир укласти. Їхній Болеслав ще не забув, як поїдав смачні пампухи з часником у Києві, все ще сниться йому земля руська. Поверну назад свої землі. І от коли буде спокій там – візьмемося за печенігів. Поб’ю ворогів по одному, щоб вони не згуртувалися й не побили нас. А Мстиславові так і скажіть: брат миру з ним хоче і помочі просить задля добра землі руської.
Виклавши свої думки, Ярослав тепер спостерігав за слами. Ті мовчали. Середич був незворушний. Він намагався зрозуміти, що приховує великий князь за своїми словами, кого насправді він більше боїться: печенігів із ляхами чи брата свого рідного Мстислава.
– Завтра їду у Новгород, нині бенкетувати з дружиною буду. Ви – гості мої. Можете повертатися до Мстислава, коли захочете, дам вам охорону. А поки йдіть до грецького дому – живіть там, скільки захочете.
Посли стали, поклонилися й вийшли.
Сокол
Як і всі люди, що прибувають сюди з півночі, Сокол любив милуватися навколишніми зеленими пагорбами. Він обожнював полянське сонце, котре гріло його й пестило. Та найбільше вой любив київську землю – чорну, масну, такої нема ні на півночі, звідки він родом, ні на півдні, в Тмутаракані. А ще тут були гарні жони та діви, і Сокол хоч-не-хоч зупинявся, щоби помилуватися ними. Був він ще молодим воєм, жони й дітей не мав – не встиг завести сім’ю, а вже хотілося.
Бурий весь час крокував попереду, показуючи дорогу. Йшов мовчки, втягнувши голову у шию та раз у раз оглядаючись по сторонах. Сокол розумів, як Бурий ризикує, адже кожної миті вони можуть зустрітися із запеклими його ворогами. Кровні месники – не ті люди, з якими можна залагодити справу полюбовно. Сокол по собі знав, що то таке – через своїх кровників не міг ніяк додому вернутися. Хоча він і не хотів додому – тута ліпше.
Лісами Бурий та Сокол обійшли Київську гору, на човні їх перевезли рибалки через Почайну, і вони опинилися на Подолі. А вже звідти, у гурті з гончарами й кожум’яками, які прямували на Бабин Торжок, зайшли до города через Подільську браму. Тут, окрім величної Десятинної церкви, Бабиного Торжка і княжих палаців, були розташовані садиби бояр, воєвод та тисяцьких. Тут же були й гридниці. Серед добре знайомих будівель швидко відшукали обійстя Дашка, сторожко озирнувшись, заскочили всередину.