Найсвітліші уми впродовж щонайменше останніх п’яти століть неминуче приходили до необхідності залишити свій слід у цивілістиці. У результаті маємо цілий набір цивілізаційних кваліфікацій, які запропонували у ХІХ столітті французький дипломат, уже не маркіз, а граф де Габіно і російський натураліст М. Данилевський, у ХХ — німецький вчитель фізики О. Шпенглер, польський історик Фелікс Конечний, британський філософ Арнольд Тойнбі, американський етнолог Філіп Бегбі, американський дослідник Керол Квіглі, австралійський історик Отмар Андерле, врешті, старійшина і корифей сучасної американської суспільної думки Самуель Хантінгтон.
У цих класифікаціях може бути різна кількість цивілізацій: Габіно — 10, Данилевський — 10 або 13, Шпенглер — 8 або 9, Конечний — 7 або 15, Тойнбі — 13 або 17, Бегбі — 9, Кулборн — 14, Квіглі — 16, Андерле — 7, Хантінгтон — 8, але, так чи інакше, диференціація здійснюється або на основі виведення щонайменше — відмінностей у цінностях, або на їхній ключовій ролі у наборах цивілізаційних домінант.
Зупинимось на кількох іменних цивілізаційних класифікаціях, оскільки найвидатніші історики невблаганно приходили до необхідності впорядкувати свою версію історичного розвою у цілісну модель. М. Данилевському належить блискуче визначення цивілізацій як «бичів Божих», які розчищають на шляху людської еволюції усе те, що стало віджилим і зотлілим.
Таких «культурно–історичних типів» він виводить десять — єгипетську, ассирійсько–вавилонсько–фінікійсько–халдейську (древньосемітську), китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, аравійську (новосемітську), європейську (романо–германську).
У підході Данилевського, попри тенденційність його підходу, цінним є твердження про рівність цивілізацій, об’єктивну зумовленість їхнього рівного права на самоствердження і поширення притаманних їм цінностей.
Солідарний із такою трактовкою і наступний автор цивілізаційної класифікації О. Шпенглер, який підкреслено спростовував, задовго до проголошеного в кінці ХХ століття «кінця історії», птоломеївську систему історії, яка крутиться навколо єдиного центру, яким є цивілізація європейська. За Шпенглером, існувало вісім цивілізацій — єгипетська, вавилонська, індійська, китайська, грецько–римська, арабська, мексиканська (отут є майя), західна (фаустівська). Ставлячи їх в один ряд, автор наголошує, що неєвропейські цивілізації «нерідко перевищують еллінів величчю духовної концепції і могутністю піднесення». Шпенглер не писав про майя, бо невідомо, чи знав про них, але яка інтуїція!
Із списку дослідників–цивілістів, які конструюють цивілізаційну парадигму не з історичного, а із реального матеріалу, варто вичленити гарвардського професора, патріарха американської політологічної школи Самуеля Хантінгтона.
Коли закрилась завіса біполярної епохи і завершилася третя світова «холодна війна», С. Хантінгтон подав практично останній варіант із названих дослідників минулого і сучасного. І річ не тільки у «першій свіжості» його концепції, коли зупинятися на його варіанті як найбільш адекватному сучасному і майбутньому світові.
За Хантінгтоном, вісім цивілізаційних глобальних гравців виглядають так: західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, сінська (китайська), індуська, православна, японська цивілізації.
Після перемоги ідеології лібералізму над ідеологією комунізму, у результаті чого впала світова система комунізму, розвалився Радянський Союз, США стали єдиною наддержавою, кардинально змінився особовий склад людства, оскільки на арену замість військово–політичних систем, заснованих на ідеології, вийшли засновані на культурі і релігії цивілізаційні системи.
Як випливає із різного роду класифікацій, про що згадувалося принагідно, цивілізації у контексті тисячоліть — величина змінна, і все ж їхній вегетативний період — найтриваліший з усіх інших гравців історичного дійства.
Держави, як і нації, міряють тривалість свого життя століттями, лише роки та десятиліття відводить історія блокам держав. Натомість тривалість цивілізацій вимірюється тисячоліттями, і вони по праву можуть вважатися найстійкішими серед усіх інших різновидів людських спільнот.
На відміну від теорії ендизму Френсіса Фукуями про стабільність постбіполярного світу на основі повсюдного примату ліберальної, західної моделі, Хантінгтон висунув теорію протистояння у своїй знаменитій праці «Зіткнення цивілізацій».
Квінтесенція цієї теорії полягає у тому, що на відміну від ХХ століття, яке було увінчане ідеологічними війнами, ХХІ століття відкриває епоху війн культур та релігій: «У світі після “холодної війни” найважливіші відмінності між народами — не ідеологічні, політичні чи економічні, а культурні та ціннісні».
Сучасники нового тисячоліття ідентифікуватимуть себе не так приналежністю до націй, держав чи рас, а із ширшим, об’ємнішим глобальним гравцем — цивілізацією. На відміну від традиційних державно–національних гравців, зібраних під дахом Організації Об’єднаних Націй, цивілізації формувалися протягом століть і є «більш фундаментальними, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Релігія як найсильніший субстрат цивілізації розділяє людей і формує їхню ідентичність значно сильніше, ніж етнічна чи державна приналежність».
Сенс цього твердження полягає у тому, що людина може бути напівфранцузом чи напіварабом і навіть громадянином двох країн, але практично неможливо бути напівмусульманином, напівіудеєм чи напівхристиянином.
Виділивши на основі принципу цивілізаційної ідентичності особовий склад наявних нині на планеті восьми цивілізацій, дослідник стверджує, що їхнє зіткнення становитиме сенс грядущих глобальних конфліктів і потрясінь, оскільки ймовірні світові війни будуть не чим іншим, як війнами цивілізацій, і «найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями». Лініями грядущих війн будуть не так державні кордони чи традиційні лінії розподілу геополітичного впливу, як межі між цивілізаціями. Ці межі можуть співпадати із державними кордонами, але можуть розривати навпіл території існуючих держав.
Теорія Хантінгтона знайшла більш ніж переконливе підтвердження нападом на США 11 вересня 2001 року, яке президент Дж. Буш назвав так само, як книга Хантінгтона, — «зіткненням цивілізацій».
УКРАЇНА — ВЧОРА,
СЬОГОДНІ, А ЗАВТРА?
Найбільш контраверсійним є ключове положення теорії зіткнень — визначення цивілізаційних меж. Хантінгтон провів їх із притаманною хіба що тоталітарним вождям ХХ століття легкістю і доктринерською безвідповідальністю.
Варто вичленити одну із найсуттєвіших із цих меж — східний кордон західної цивілізації. Автор стверджує, що вона визначилася ще з часів розподілу Римської імперії у четвертому столітті і створення Священної Римської імперії у десятому і принаймні протягом останніх 500 років практично не змінювалася. Якщо виводити цю лінію, розпочинаючи із півночі, вона збіглася із кордоном Росії, із Фінляндією та Прибалтикою, а далі розпанахує територію України на уніатський захід та православний схід.
Далі на південь цивілізаційна ватерлінія співпадає практично із державними кордонами, часто відтворюючи кордон між колишніми Австро–Угорською і Оттоманською імперіями. Таким чином, чи не єдиною країною на глобусі, територію якої розчленовує цивілізаційний кордон, є Україна.
Пишу ці рядки на лівому березі, за яким сяє куполами берег правий, і подумки наминаю боки гарвардському мудрагелю, який пішов на той світ із переконанням, що фронт майбутніх війн пролягатиме не вздовж державних кордонів нинішньої Європи, а по Дніпру, якому відводиться фатальна роль природного рубежу глобального масштабу. Ріка, яка не є навіть межею адміністративно–територіальних одиниць — областей України чи її історично–етнічних територій, піднята у найвищий, який тільки може бути на планеті, ранг цивілізаційного кордону.
Головна аргументація для надання Україні статусу розколотої держави № 1 на планеті — історична. Хантінгтон знову повертається мало не до часів Римської імперії, а відтак для твердження про відсутність єдиної політичної української нації і наявності двох цивілізаційних відламків наводить факт, що Західна Україна належала сто років тому не до Російської, а до Австро–Угорської імперії.
Чому ж тоді цивілізації не розтягують по частинах Польщу, Болгарію, Грецію та багато інших європейських і неєвропейських країн лише тому, що їхні території на правах анклавів чи колоній входили до різних імперських державних утворень?
Якщо вже нинішній глобальний устрій шиється за старими історичними лекалами, чому ж тоді гарвардський професор, який так полюбляє опускатися углиб аж до Римської імперії, не зупинився на півдорозі до двотисячолітніх витоків і не зауважив на тисячолітній глибині найбільшу європейську імперію — Київську Русь? Адже саме звідси сягають першоджерела цілісної української, цивілізаційної ідентичності, бо ця першодержава нинішньої України була одним із епіцентрів Європи як цивілізації.
Цивілізаційне ядро столиці сучасної України — це один із найпотужніших сакральних згустків християнської сутності, яка лежить в основі цивілізаційної приналежності. Цей духовний центр загальноєвропейського масштабу був створений на попередньому стику міленіумів — між першим і другим тисячоліттями і по праву асоціюється з одним із наймогутніших правителів тогочасної Європи, київським князем Ярославом Мудрим.
Якщо цивілізаційна ідентифікація має виключно духовне походження, якщо духовно–релігійна сутність є зв’язуючим матеріалом, тими єдино нетлінними нитками, з яких тривалі століття тчуть цивілізаційні полотна, якщо цивілізаційні узи скріплюються братами по крові, то варто навести вельми промовистий патримоніальний реєстр того часу, коли, власне, закладалася цивілізаційна матриця сучасної України: Ярослав Мудрий з повним правом став «сватом» усієї Європи. Донині у Парижі знають, що 19 травня 1051 року у катедрі містечка Реймс відбулося вінчання короля Франції Генріха І з Анною Ярославною. Через дев’ять років після смерті чоловіка вона практично правила Францією, оскільки її син–престолонаслідник Філіп І був неповнолітнім. Сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марія Доброніга вийшла заміж за польського короля Казимира І, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом її син, онук Ярослава, Андрій, став угорським королем. На південь подався син Ярослава Всеволод, який одружився із грецькою княжною Марією, родичкою імператора Костянтина ІХ. Його ж дочка Євпраксія–Пракседа–Аделейда згодом вийшла заміж за короля Генріха ІУ. Треба сказати, що Всеволод на поприщі європейського «свата» перевершив навіть свого знаменитого батька і був посвоячений мало не з усіма дворами Європи: по сестрах — із королями Франції, Угорщини, Норвегії, по братах — з королями Польщі й Саксонії, дочка його, Євпраксія, була німецькою імператрицею, а син Володимир одружився із дочкою англійського короля Гарольда ІІ Гітою... Загалом у той час Київ мав більше 60 шлюбів із християнськими дворами Європи.
Варто хіба що додати, що тисячу років тому, будучи одним із креаторів європейської ідентичності, скріпленої кров’ю монарших сімейних уз, прадержава нинішньої України ніколи не воювала із сьогоднішніми країнами НАТО — Англією, Францією, Німеччиною та іншими, хоча самі вони перманентно знекровлювали одна одну у мілітарних конфліктах.
У площині сучасній Хантінгтон доводить цивілізаційний дуалізм України електоральною статистикою. Він вміщує карту України «Розколота країна», забарвлену двома кольорами за результатами президентських виборів 1994 року, коли західні області проголосували за Л. Кравчука, а східні — за Л. Кучму. Відштовхуючись від одних із численних українських виборів, науковець робить висновок: «Характерно, що українська громадськість уже незначною перевагою підтвердила вибір Хмельницького 1654 року».
Навряд чи варто було квапитися із таким фундаментальним висновком, оскільки уже в 1998 році, а чотири рази у новому столітті — на парламентських виборах 2002–го, 2006–го, 2007–го і на президентських виборах 2004 року та сама «українська громадськість», якій так поквапно чіпляється цивілізаційна ідентифікація, голосувала проти вибору Хмельницького. Характерно, що це знайшло своє підтвердження у 1998 році при голосуванні за того ж Л. Кучму, якого, як відомо, на перший термін обрав Схід, а на другий — Захід, оскільки у другому випадку він був носієм європейського вибору, на відміну від промосковського П. Симоненка. Якщо арифметичним мірилом перемоги на виборах двох претендентів є різниця між ними, то внесок Львівської області у виграш Кучми був 29 відсотків, у той час як внесок Дніпропетровщини — 6,6 %, Донеччини — 7,4, а Харківщини — 0, 06 %. Це значить, що вплив Львівщини на повторне президентство Л. Кучми у 4 рази більший, ніж Дніпропетровської області, у 4,4 раза більший, ніж у Донецькій області, й у 512 разів більший, ніж внесок у Харківській області... Одна Львівщина дала Леоніду Кучмі голосів більше, ніж місто Севастополь, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Чернігівська, Полтавська області, разом узяті.
Тому виборчий розкол — не більше, ніж одноразовий електорально–технологічний, маніпулятивний фрагмент, який із такою домінантною константою, як цивілізаційність, нічого спільного не має. Українські політичні сили неспроможні знаходити інтегральну виборчу риторику і свідомо орієнтуються на окремо взяті регіони, так само свідомо зачисляючи інші регіони у «мертві» для себе зони. Усі повзають на поверхні вчорашніх стереотипів або сьогоднішніх тимчасових віянь, а заглибитись до спільної для усього сучасного українського соціуму цивілізаційної матриці вони неспроможні, що підкреслює не відсутність цієї матриці, а відсутність цієї спроможності.
Тому глобально–цивілізаційний вибір для України як держави, для України як географічного центру європейської християнської цивілізації полягає у тому, чи здатною виявиться вона породити хай і не Ярослава, але неодмінно Мудрого.
Однак протягом 20 років Вашингтон з новим і праведним законом — для України фата–морґана. Поки що населення України обирає на виборах не мудрих, пасіонарних і чесних, а тупих, злодійкуватих і підлих.
Чи є в Україні мудрі, пасіонарні і чесні? Є. Але народ їх не обирає.
Що ж, то його право, то його вибір — народу, носія влади. І кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Тому народові нема кого робити винуватим. Окрім себе самого.
Якщо народ таки залишиться неспроможним відповісти на виклик, сам проект такої держави може бути забракованим історією.
І тоді Хантінгтон виявиться правим, і тоді цивілізаційний розкол як фронт майбутніх світових воєн може пролягти за моїм вікном.
БОГООБРАНІ ЯДРА
Гегелівський поділ народів на історичні і неісторичні не випадково у силу свого суб’єктивізму донині викликає жваві дискусії. Натомість пропонується вичленити із етнічного розмаїття і соціального загалу ті національні клітини, які спроможні стати носіями найвагомішої, реальної, а не віртуальної, репродуктивної субстанції — субстанції цивілізаційної. Пропоную назвати їх цивілізаційними ядрами.
Термін «ядро» має досить поширене застосування у природничих науках. У фізиці — це центральна частина атома, у якій зосереджена практично вся його маса. В біології — це органела клітини живих організмів. У ботаніці — внутрішня частина плодів, рослин, зокрема насіння. У нейрофізіології ядро — згусток сірої речовини у певній частині центральної нервової системи. Вживаним є ядро і в економіці — як множинність допустимих розподілів ресурсів, які не можуть бути поліпшеними жодною кількістю агентів. У функціональному аналізі існує така ключова субстанція, як ядро інтегрального оператора. У цивілістиці кожна із наведених дефініцій доповнює одна одну, складаючи усю множинність ядра цивілізаційного.
Виходячи з цього, предметнішим, зримішим і переконливішим, ніж двоподіл на історичні і неісторичні народи, буде застосувати їхнє ієрархічне групування — на цивілізацієутворюючі і цивілізацієнеутворюючі нації.
До цих «обраних» народів, що піднімаються до статусу цивілізаційних ядер, я відношу китайців, євреїв, індусів, японців, арабів, англосаксів.
З–поміж них можна виділити найвищу категорію — нації, які є титульними не лише на рівні держав, а на рівні цивілізацій. Принаймні дві з них — китайці та індуси — уже в найближче десятиліття становитимуть половину людства. Хоча японці, яких також номіную на окрему цивілізацію, аж ніяк не володіють для цього мільярдним людським ресурсом.