Я відштовхнувся від солончаку — передні мої ноги вже бігли, а задні ще не встигли відірватися від землі. Я мчав до того місця, де застиг Сет, його вухами дослухаючись до тупотіння лап, що рухалися в нашому напрямку.
Доброго ранку, хлопці.
З Сетового горла зірвалося збентежене скавуління. Та зненацька ми обоє фиркнули, прочитавши нові думки, що увірвалися в нашу свідомість.
О, чорт! Забирайся, Лі! — простогнав Сет.
Я зупинився біля Сета, який сидів задерши морду — ладен був знову завити, цього разу з розпачу.
Припини скавчати, Сете.
Еге ж! Гав-гав-гав! — відгукнувся на це Сет і почав шкребти землю лапами, лишаючи глибокі борозни в землі.
Лі з’явилася в полі зору — її маленьке сіре тіло звивалося поміж чагарів.
Припини скавчати, Сете. Ти як дитина.
Я гаркнув на неї, притиснувши вуха до голови. Вона автоматично відступила на крок.
Ти що собі думаєш, Лі?
Вона тяжко зітхнула. Хіба не очевидно, га? Я приєднуюся до вашої поганенької зграйки відступників. Ви, вурдалацькі сторожові пси! Її низьке гарчання перейшло у саркастичний сміх.
До біса ти приєднуєшся! Забирайся геть, перш ніж я порвав твої піджилки!
Спершу впіймай мене! — вищирилася вона й напружилася перед стрибком. — Кортить поганятися, безстрашний ватажку?
Я глибоко вдихнув повітря, надимаючи легені, аж поки не роздулися боки. Зачекавши, поки минеться імпульс щосили зарепетувати, я різко видихнув.
Сете, збігай повідом Калленів, що це всього-на-всього твоя дурнувата сестричка, — я вклав у свої слова якнайбільше різкості. — А я тут усе з’ясую.
Вже біжу! — Сет був невимовно радий утекти. Він розчинився у напрямку будинку.
Лі заскавчала, потягнулася за ним, шерсть у неї на загривку здибилася. Ти ж не дозволиш йому опинитися серед вампірів сам-одному?
Певен, він радше віддасть себе на поталу вурдалакам, аніж залишиться з тобою хоч на одну хвилину.
Стули писок, Джейкобе. О-о-ой! Вибач — я мала на увазі, стуліть писок, ваша високосте Вожак.
Якого біса ти тут опинилася?
Ти гадав, що я спокійненько сидітиму собі вдома, поки мій брат добровільно лізе в зуби вурдалакам?
Сет не хоче твого захисту, та й не потребує. Взагалі ніхто не радий тут тебе бачити.
Ой-ой! Ви вразили мене в самісіньке серце! Га, — рикнула вона, — скажи мені, хто радий буде мене бачити, і я негайно заберуся туди.
То це не стосується Сета, еге ж?
Як це не стосується? Я просто намагаюся пояснити, що ваше небажання мене бачити не грає жодної ролі. Цей фактор на мене аж ніяк не впливає, розумієш, до чого я веду?
Я заскреготів зубами й зробив зусилля, щоб прямо тримати голову.
Це Сем тебе послав?
Якби я з’явилася тут за велінням Сема, ви б не змогли мене чути. Я вже не належу до його зграї.
Я уважно дослухався до думок, які примішувалися до її слів. Якщо вона спланувала якийсь підступ, щоб відвернути увагу, то я мав бути насторожі, щоби вчасно зметикувати. Але ж нічого не було! Її заява була цілком правдивою. Небажана, майже безнадійна правда.
То тепер ти стаєш на мій бік? — саркастично запитав я. — Га-га-га! Так я й повірив.
У мене обмежений вибір. Повинна обирати з того, що маю. Повір, мене це тішить не більше, ніж тебе.
А от це неправда. У її свідомості прослизнуло якесь збудження. З одного боку, вона була невдоволена, а з другого — дивовижно натхненна. Я заглибився у її свідомість, намагаючись збагнути.
Вона ощетинилася, ображена на таке втручання. Зазвичай я намагався просто позбутися Лі — ніколи раніше я не пробував зрозуміти її.
Нас перервав Сет — він озвучував своє пояснення Едвардові. Лі збуджено заскавчала. Едвардове обличчя, яке з’явилося у вік ні, як минулої ночі, ніяк не зреагувало на новину. Це було порожнє обличчя, мертве.
Ого, кепський він має вигляд, — пробурмотів Сет. Але й на цю думку вампір не зреагував. Натомість зник у будинку. Сет крутнувся й рушив до нас. Лі трошки розпружилася.
Що відбувається? — спитала Лі. — Швиденько введи мене в курс справи.
Нема сенсу. Бо ти не залишишся.
Хай там як, пане Вожак, а я залишаюся. Оскільки схоже на те, що я маю належати до якоїсь зграї — я-бо вже пробувала порвати з усіма й бути самотнім вовком, і ти сам знаєш, що ні біса воно не спрацьовує, — я обрала тебе.
Лі, ти не любиш мене. Я не люблю тебе.
Щиро дякую, ваша відвертосте. Але це не має значення. Я залишаюся з Сетом.
Ти ж не терпиш вурдалаків. Тобі не здається, що тут виникає деякий конфлікт інтересів?
Ти теж не терпиш вурдалаків.
Але я зв’язаний нашою спілкою. Ти ж — ні.
То я триматимусь від них на віддалі. Я можу чатувати надворі разом із Сетом.
І я маю тобі це довірити?
Вона витягнула шию, звелася навшпиньки, намагаючись бути зі мною на одному рівні, й утупилася мені в зіниці. Я не зраджу своєї зграї.
Мені закортіло задерти писок догори й завити, точно як Сетові перед тим. Це не твоя зграя! Це взагалі не зграя! Є тільки я, і я — самотній вовк. Що це з вами таке, Клірвотери? Чому ви не залишите мене в спокої?
Сет, який уже наближався позаду нас, заскиглив — я образив його. Чудово.
Хіба я не допоміг тобі, Джейкобе?
Ти не надто тут напартачив, хлопче, та коли ви з Лі збираєтеся докупи… і якщо єдина можливість позбутися вас — відправити вас додому… Ви ж не здивуєтеся, що мені ліпше буде, якщо ви заберетеся?
Лі, це ти все зіпсувала!
Атож, я знаю, — відтяла вона, і в цій думці сковзнув тягар відчаю.
Я відчув весь біль, вкладений у три коротенькі слова, — його було більше, ніж я міг уявити. Але я не хотів відчувати цей біль. Я не хотів почуватися винним. Звісно, зграя не була доброю до неї, але вона сама приймала це так близько до серця, що гіркота затьмарювала всі її думки й перетворила кожну спробу зазирнути у її свідомість на нічне жахіття.
Сет також почувався винним. Джейку… Ти ж не збираєшся відіслати мене геть, правда? Лі не така вже й погана. Справді. Я маю на увазі, якщо вона долучиться, ми зможемо розширити коло патрулювання. Крім того, тепер у Семовій зграї тільки семеро. Нема навіть мови про те, щоб він почав напад за таких несприятливих обставин. Мабуть, це добре…
Сете, ти ж знаєш, я не хочу бути вожаком зграї.
То не будь вожаком, — запропонувала Лі.
Я фиркнув. Звучить чудово. А тепер можеш бігти додому.
Джейку, — подумав Сет. — Але моє місце тут. Я люблю вампірів. Принаймні Калленів. Вони для мене як люди, і я збираюся захищати їх, адже саме для цього ми призначені.
Може, твоє місце й тут, хлопче, але ж не твоєї сестри. А вона планує робити все, що й ти…
Я нагло затнувся, бо відчув дещо, коли сказав це. Щось, що Лі вперто намагалася не показувати в думках.
Лі нікуди не збиралася.
Я гадав, це через Сета, — мовив я кисло.
Вона здригнулася. Звісно, я тут через Сета.
І для того, щоб утекти від Сема.
Її щелепи стиснулися. Я не збираюся нічого тобі пояснювати. Я просто робитиму те, що мені звелять. Я належу до твоєї зграї, Джейкобе. Кінець.
Я загарчав і подався геть від неї.
Чортівня! Мені ніколи її не позбутися. Хоч як би вона не любила мене, хоч як би вона ненавиділа Калленів, хоч як би вона була щаслива повбивати всіх вурдалаків просто-таки зараз, хоч як би її дратувало, що вона має їх натомість захищати, — все це було ніщо в порівнянні з тим, що вона почувала, звільнившись від Сема.
Лі не любила мене, тож її не надто бентежив факт, що я не бажав мати з нею справу.
Вона кохала Сема. Досі. І його небажання мати з нею справу завдавало їй такого болю, який вона не могла стерпіти — тим паче тепер, коли вона мала вибір. Вона обирала будь-що, тільки не його. Хай навіть їй доведеться оселитися поміж Калленів у ролі кімнатного песика.
Не думаю, що я б зайшла аж так далеко, — подумала вона. Вона спробувала вкласти в слова грубість, агресію, проте в її показовому виступі були великі проколи. — Певна, що спершу я дозволю декому спробувати мене вбити.
Слухай, Лі…
Ні, це ти слухай, Джейкобе. Припини сперечатися зі мною, бо з цього все одно нічого не вийде. Я не стоятиму в тебе на дорозі, о’кей? Я чинитиму так, як ти звелиш. Тільки я не повернуся до Семової зграї, щоб зоставатися жалюгідною колишньою дівчиною, якої він ніяк не може позбутися. Якщо ти хочеш, щоб я таки забралася, — вона всілася на землю й пильно поглянула просто мені в очі, — тобі доведеться змусити мене.
Довгу хвилину я сердито гарчав. Навіть почав відчувати деяке співчуття до Сема, незважаючи на те, як він повівся зі мною, з Сетом. Не дивно, що він вічно командував зграєю. А як іще змусиш їх хоч щось робити?
Сете, ти дуже на мене розсердишся, якщо я вб’ю твою сестру?
Він удав, що цілу хвилину міркує над цим. Ну… мабуть, так…
Я зітхнув.
О’кей, міс Зроблю-все-що-ти-скажеш. Чи не прислужишся ти нам, повідомивши все, що знаєш? Що було потому, як ми втекли вночі?
Спершу всі вили. Проте, гадаю, це ви чули самі. Вили так голосно, що спершу ми не змогли навіть утямити, що більше вас не чуємо. А Сем… — вона не змогла договорити, але ми й самі все прочитали в її голові. Ми з Сетом скулилися. — А далі всі дуже швидко збагнули, що доведеться нам міняти концепцію. Сем планував побалакати зі старійшинами з самого ранку сьогодні. Ми мали зустрітися потім й обміркувати, якого плану триматися. Але я певна, що він не збирався нападати просто-таки зараз. Це ж самовбивство — коли ви з Сетом втекли у самоволку, а кровопивці попереджені. Не знаю, що вони там вирішать, але на місці вурдалаків я б не гуляла в лісі на самоті. На вампірів відкрито сезон полювання.
То ти вирішила сьогодні зранку не з’являтися на збори? — запитав я.
Коли минулої ночі ми розділилися на вартові групи, я попросила дозволу піти додому — пояснити матері, що сталося…
Чорт! Ти сказала мамі? — прогарчав Сет.
Сете, хоч на мить припини з’ясовувати родинні стосунки. Лі, веди далі.
Отож, коли я перевернулася на людину, то вирішила спершу хвильку поміркувати. Ну, насправді, я міркувала всю ніч. Певна, всі подумали, що я просто заснула. Проте ця ситуація з двома-окремими-зграями, двома-окремими-свідомостями-зграй змушувала багато про що замислитися. Зрештою я зважила все: безпеку Сета, а ще… е-е-е… інші переваги, — проти зради, проти ідеї невідь-скільки нюхати вурдалачий сморід. Ви вже знаєте, щo я вирішила. Мамі я лишила записку. Гадаю, ми почуємо, коли Сем про це дізнається…
Лі нашорошила вухо в західному напрямку.
Еге ж, почуємо, — погодивсь я.
Оце і все. Як ми чинимо далі? — запитала вона.
І вона, і Сет очікувально поглянули на мене.
Але це було саме те, чого я страшенно не любив.
Гадаю, поки що ми просто придивляємося. Це все, що ми можемо вдіяти. А тобі, Лі, мабуть, варто поспати.
Ти спав не більше за мене.
Мені здалося, ти збиралася чинити так, як тобі звелять?
Звісно. Що це мені нагадує?… — буркнула Лі, а тоді позіхнула. — Ну, як знаєте. Мені байдуже.
Джейку, я контролюватиму кордон. Я зовсім не стомився… — Сет був такий щасливий, що я не відіслав його додому, аж танцював від збудження.
Певно, певно. Я піду погляну, як там Каллени.
Сет помчав уздовж нової стежки, протоптаної у вогкій землі. Лі замислено подивилася йому вслід.
Може, коло або два, перш ніж звалюся?… Гей, Сете, закладаємося, що я тебе обжену?
НІ!
Голосно рикнувши, що мало означати смішок, Лі пірнула в ліс навздогін йому.
Я гарчав даремно — пропали тиша та спокій.
Лі намагалася бути чемною — наскільки це для неї взагалі було можливо. Вона силкувалася приховати глузування, намотуючи кола, проте важко було не помічати її самовдоволення. Я згадав вираз «двоє — компанія, троє — натовп». У цьому разі, щоправда, вираз цей не пасував: бо вона одна створювала натовп. Проте якщо вже судилося, щоб нас було троє, я не міг уявити нікого, на кого б я її не проміняв.
Може, на Пола? — підказала вона.
Може, — припустив я.
Вона засміялася сама до себе.
Занадто збуджена й піднесена, щоб ображатися. Цікаво, як довго триватиме це піднесення від того, що їй нарешті вдалося втекти від Семових жалощів.
Тоді я поставлю собі за мету — дратувати менше, ніж Пол.
Ага, починай відсьогодні.
Я перевернувся на людину, коли був за кілька кроків від газону. Я не планував забагато часу тут бути людиною. Щоправда, я також не планував, що у моїй голові оселиться Лі. Натягнув пом’яті шорти й побіг через газон.
Двері відчинилися, перш ніж я ступив на східці, і на мій подив вийшов не Едвард, а Карлайл — обличчя його було змарнілим, наче він зазнав поразки. На мить моє серце зупинилося. Я нагло завмер, не в змозі говорити.
— Джейку, що з тобою? — запитав Карлайл.
— А Белла… вона… — я задихався.
— Вона… в принципі, так само, як і минулої ночі. Я тебе налякав? Вибач. Едвард сказав, що ти йдеш, що ти перекинувся на людину, тож я вийшов привітатися, адже він не відходить від неї. Вона прокинулася.
Й Едвард не хоче втрачати ні хвилини, адже часу лишилося зовсім небагато. Карлайл не сказав цього вголос, але це нічого не змінювало.
Я вже давно не спав — ще відтоді, як закінчилося моє останнє чатування. І нарешті це почало даватися взнаки. Я ступив крок уперед, присів на ґанку та прихилив голову до бильця.
Рухаючись безшумно, як уміють хіба що вампіри, Карлайл присів поряд зі мною на сходинку, притулившись до бильця навпроти.
— Вчора я не мав нагоди подякувати тобі, Джейкобе. Ти не уявляєш, як я ціную твоє… співчуття. Я знаю, що ти хотів захистити Беллу, але ж я завдячую тобі безпекою і решти моєї родини. Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити…
— Не варто дякувати… — пробурмотів я.
— Як скажеш.
Запала тиша. Я чув решту, які були в будинку. Нагорі Еммет, Аліса і Джаспер перемовлялися тихими серйозними голосами. В іншій кімнаті наспівувала собі під ніс якусь мелодію Есме. Розалія та Едвард дихали десь зовсім поруч — я не міг відокремити їхні дихання, проте добре розрізняв тяжке сапання Белли. І я чув її серцебиття. Воно звучало… нерівномірно.
У мене було враження, що доля вирішила так, аби мені за добу довелося зробити все, що я поклявся ніколи не робити. Ось я тут — вичікую собі, поки вона помре.
Я більше не хотів нічого слухати. Говорити було легше, ніж слухати.
— А вона — теж ваша родина? — запитав я Карлайла. Звернув увагу на його обмовку ще тоді, коли він згадав про решту своєї родини, якій я допоміг.
— Так. Белла вже моя дочка. Любима дочка.
— І ви дозволите їй померти?
Довший час він мовчав, аж я звів на нього погляд. Обличчя його було зовсім знесиленим. Я знав, як він почувається.
— Уявляю, що ти про мене тепер думаєш, — нарешті мовив він. — Але я не можу ігнорувати її бажання. Це неправильно — робити вибір за неї, змушувати її.
Я хотів розізлитися на нього, але з ним це було важко. Наче він кидав мої власні слова назад мені ж, тільки перекинувши їх догори дриґом. Щойно вони здавалися правильними — і раптом стали зовсім неправильними. Бо ж Белла помирає! І все-таки… Я добре пам’ятав, як це: опинитися на землі, причавленим Семовою тушею… не мати вибору — і під примусом поважитися на вбивство коханої. Але цього разу все було не так. Сем помилявся. І Белла закохалася не в того.
— Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.
— Я б сказав, що в теперішній ситуації — шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — тихо відповів він. — Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан людського організму, коли навіть отрута не допоможе. Серце Белли останнім часом занадто важко працює; якщо воно дасть збій… я вже нічого не зможу вдіяти.