Серце Белли зненацька запульсувало та зробило перебій — мов на підтвердження його страхітливих слів.
Може, планета почала крутитись у зворотному напрямку? Може, саме тому сьогодні було з точністю до навпаки порівняно з учора? Як я можу сьогодні покладати надії на те, що ще вчора мені здавалося найстрашнішим у житті?
— Що ж та істота робить із нею? — прошепотів я. — Вчора їй було так зле! Я бачив… усі ті трубки і все таке. Я підглядав у вікно.
— Плід несумісний з її тілом. По-перше, занадто дужий, проте з цим вона б могла деякий час упоратися. Гірше те, що він не дозволяє їй отримувати потрібні їй поживні речовини. Її тіло відторгає будь-яку їжу. Я намагаюся годувати її внутрівенно, проте кров не поглинає розчину. Її стан щохвилини погіршується. Я спостерігаю, як вона — і її плід — доводить себе до голодної смерті. Я не можу цього зупинити, не можу навіть сповільнити. Не можу втямити, чого оте хоче, — на останніх словах його втомлений голос урвався.
Я почувався точно так само, як учора, коли угледів чорні синці у неї на животі, — я був лютий і трішки не при собі.
Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Я ненавидів істоту, яка вбивала Беллу. Для чудовиська було не досить лупцювати її зсередини. Воно іще й морить її голодом. Либонь, підшукує, куди вп’ятися зубами — щоб висмоктати соки до краплі. Воно іще замале, щоб убивати, тож задовольняється тим, що висисає Беллине життя.
Але я точно міг їм пояснити, чого саме хоче чудовисько: крові та смерті, смерті та крові.
Шкіра моя палала, наче в неї уп’ялися колючки. Я зосереджено, повільно вдихав і видихав, щоб хоч якось заспокоїтися.
— Хотів би я хоч приблизно знати, що це за істота, — промурмотів Карлайл. — Але плід добре захищений. Я не зміг на УЗД побачити жодного зображення. І сумніваюся, що мені б удалося проколоти амніотичний мішок, та й Розалія все одно не дозволить мені навіть спробувати.
— Проколоти? — буркнув я. — А що це дасть?
— Що більше я дізнаюся про плід, то краще уявлятиму, на що він здатен. Багато б я віддав за бодай краплину амніотичної рідини! Хоч би дізнатися хромосомний набір…
— Докторе, мені важко за вами встежити. Ви не могли б пояснити все на хлопський розум?
Він коротко хмикнув — навіть сміх його звучав виснажено.
— О’кей. Ти на якому рівні вивчав біологію? Хромосомні пари вивчав?
— Здається. У нас двадцять три, правильно?
— У людей.
Я кліпнув.
— А у вас скільки?
— Двадцять п’ять.
Я нахмурився й поміркував.
— І що це означає?
— Я гадав, що ми — цілком різні види живих істот. Споріднені менше, ніж лев і хатня кицька. Але оцей новий вид життя… ну, схоже на те, що генетично ми набагато сумісніші, ніж я міг собі уявити, — він сумно зітхнув. — Я не знав, що цих двох варто було попередити.
Я теж зітхнув. Легко було ненавидіти Едварда за незнання. Я й ненавидів. Проте важко було почуватися так само стосовно Карлайла. Може, тому, що до Карлайла я не ревнував так скажено.
— Було б незле дізнатися хромосомний набір — щоб з’ясувати, до кого цей плід ближчий — до нас чи до неї. І тоді знати, чого чекати, — він стенув плечима. — Проте, може, це й нічого б не дало. Гадаю, мені просто хочеться щось вивчати, аналізувати — просто щоб мати що до роботи.
— Цікаво, які в мене хромосоми, — бовкнув я. Я згадав про олімпійські тести на стероїди. Либонь, вони й ДНК досліджують?
Карлайл засоромлено кахикнув.
— У тебе двадцять чотири пари, Джейкобе.
Я повільно обернувся та втупився в нього, вигнувши брову.
Він почервонів.
— Мені просто було… цікаво. Отож я й наважився, коли в червні лікував тебе.
Я хвильку міркував над його словами.
— Гадаю, це б мало мене роздратувати. Але мені чомусь байдуже.
— Мені прикро. Я мав спершу запитати твого дозволу.
— Та все гаразд, докторе. Ви ж не мали нічого злого на думці.
— Ні. Я присягаюся, що не мав нічого злого на думці. Просто я… просто ваш біологічний вид приголомшив мене. За багато сторіч біологічні особливості вампірів стали цілком звичними для мене. А відмінність вашого виду від людей набагато цікавіша. Я б сказав, є щось у цьому чаклунське.
— Трах-тибідох-тибідох, — пробурмотів я. Він — ну точно як Белла з усією цією чаклунською маячнею.
Карлайл знову втомлено всміхнувся.
А тоді ми почули голос Едварда з будинку — і замовкли, дослухаючись.
— Белло, я миттю. Тільки перекинуся словом із Карлайлом. До речі, Розаліє, ти не складеш мені компанію? — у голосі Едварда були якісь нові нотки. У цьому мертвому голосі наче з’явилося життя. Іскра. Не надії — сподівання на надію.
— Що таке, Едварде? — хрипко спитала Белла.
— Тобі нема чого хвилюватися, кохана. Я на секундочку. Розо, будь ласка!
— Есме! — погукала Розалія. — Ти не наглянеш за Беллою замість мене?
Я почув шурхіт вітру — Есме злетіла сходами вниз.
— Звісна річ, — мовила вона.
Карлайл ворухнувся — обернувся, щоб очікувально поглянути на двері. Едвард першим прослизнув через поріг, Розалія насідала йому на п’яти. Обличчя його, як і голос, уже не було таким мертвим. Він здавався неймовірно зосередженим. Розалія мала підозріливий вигляд.
Едвард причинив за нею двері.
— Карлайле, — муркнув він.
— Що трапилося, Едварде?
— Мені здається, дотепер ми все робили та сприймали неправильно. Я ото зараз слухав тебе та Джейкоба, і коли ви заговорили про те, чого… хоче плід, у Джейкоба майнула цікава думка.
У мене? Що це я там подумав? Окрім очевидної ненависті до плоду? Але в цьому я був принаймні не сам. Я був певен, що Едвардові важко вживати такі ніжні слова, як «плід».
— В такому світлі ми ще цю проблему не розглядали, — провадив далі Едвард. — Ми намагалися забезпечувати Беллу тим, що потрібно їй. Але тіло її приймає таку їжу приблизно так само добре, як приймали б наші тіла. А може, нам варто спершу спробувати задовольнити потреби… плоду? Може, якби нам це вдалося, і все інше пішло б легше?
— Едварде, я не дуже розумію… — зауважив Карлайл.
— Ти тільки подумай, Карлайле! Якщо в цієї істоти більше від вампіра, ніж від людини, як гадаєш, чого вона так шалено прагне — і не отримує? Джейкоб правильно вгадав.
Я вгадав? Я прокрутив у голові нашу розмову, намагаючись спам’ятати, які саме думки не захотів висловити вголос. І пригадав водночас із тим, як здогадався Карлайл.
— О, — здивовано вигукнув він. — Ти вважаєш, воно… голодне?
Розалія присвиснула. Більше вона не видавалася підозріливою. Її відворотно-прекрасне обличчя сяяло, очі збуджено розширилися.
— Звісна річ, — муркнула вона. — Карлайле, у нас є цілий запас крові першої групи, резус негативний, який ми приготували для Белли. Непогана ідея, — докинула вона, уникаючи мого погляду.
— М-м-м… — Карлайл замислено потер рукою підборіддя. — Цікаво… Але з іншого боку, яким чином було б найкраще влити?…
Розалія похитала головою.
— Нема часу вигадувати велосипед. Треба почати з традиційного способу.
— Стривайте хвилинку, — прошепотів я. — Зачекайте. Ви що… ви збираєте примусити Беллу пити кров?
— Це була твоя ідея, цуцику, — сказала Розалія, нахмурившись, але так і не дивлячись на мене.
Я проігнорував її — спостерігав за Карлайлом. Та сама тінь надії, що була в Едвардових очах, з’явилась і в очах доктора. Він стиснув вуста, міркуючи.
— Але ж це… — я не міг дібрати слова.
— Страховинно? — підказав Едвард. — Огидно?
— Типу того.
— Але якщо це їй допоможе? — прошепотів він.
Я сердито похитав головою.
— А як ти збираєшся це зробити? Заткнути їй у глотку трубку?
— Я збираюся спершу запитати її думку. Проте перед тим я хотів порадитися з Карлайлом.
Розалія кивнула.
— Коли їй сказати, що це може допомогти малюкові, вона погодиться на все. Навіть якщо й справді доведеться годувати їх через трубку.
І тоді я збагнув — щойно вчув оцей ніжний мусі-пусі голосочок, коли вона вимовила слово «малюк», — що білявка погодиться на все, аби тільки врятувати те кляте чудовисько-кровопивцю. То ось воно що — те, що об’єднало її з Беллою? Розалію цікавить тільки дитина?
Краєм ока я помітив, як Едвард коротко кивнув, не дивлячись у мій бік. Проте я знав, що він відповідає на моє німе питання.
Ха. Ніколи не думав, що в цій холоднокровній Барбі прокинеться материнський інстинкт. Отож не про турботу про Беллу йдеться — коли треба буде, Розалія, либонь, власноруч застромить трубку їй у горло.
Едвард стиснув вуста — лишилася вузенька щілина, і я одразу збагнув, що маю рацію.
— Та-ак, у нас нема часу, щоб розсиджуватися тут і базікати, — нетерпляче мовила Розалія. — То що ти скажеш, Карлайле? Варто спробувати?
Карлайл шумно зітхнув, а тоді звівся на ноги.
— Ми спитаємо Беллу.
Білявка самовдоволено посміхнулася — була певна, що коли йдеться про Беллу, то тут нема чого хвилюватися.
Я теж змусив себе звестися й поплентався за ними, коли вони всі зникли в будинку. Я й сам не знав чому. Просто дурна цікавість, мабуть. Це було мов у фільмі жахів. Чудовиська і кров повсюди.
Белла лежала пластом на лікарняному ліжку, а живіт її під простирадлом височів, мов гора. Шкіра її була восковою — безбарвною і навіть начебто прозорою. Можна було подумати, що вона вже мертва, якби її груди не здіймалися легенько, якби вона не дихала слабенько. Та ще не її очі, які слідкували за нашою четвіркою виснажено, але з підозрою.
Решта вже підійшли до неї — просто перелетіли через кімнату. Моторошно було дивитися на це. Я ж наближався повільним кроком.
— Що відбувається? — вимогливо запитала Белла хрипким шепотом. Її воскова рука смикнулася вгору — наче вона хотіла захистити свій роздутий живіт.
— У Джейкоба виникла ідея, яка може тобі допомогти, — мовив Карлайл. Ліпше б він про мене й не згадував. Я ж бо ніяких ідей їм не продавав. Віддайте належне її чоловікові-кровопивці, він заслужив. — Це буде… неприємно, але ж…
— Але це допоможе малюкові, — оптимістично перебила його Розалія. — Ми придумали кращий спосіб його нагодувати. Можливо.
Повіки Белли здригнулися. Тоді вона виснажено кахикнула — то був смішок.
— Неприємно? — прошепотіла вона. — Боюся, невелика буде різниця, — вона покосилася на трубку, як стирчала їй із руки, і знову кахикнула.
Білявка засміялася разом із нею.
Це дівчисько мало вигляд, що жити їй лишилося пару годин, їй усе тіло мало боліти, та вона ще знаходила сили жартувати! Це так схоже на Беллу. Зняти напругу, зробити краще іншим.
Едвард обійшов Розалію — він не поділяв загальних веселощів. Мене це порадувало. Для мене було полегшенням — хоч якимсь — бачити, що він страждає ще більше за мене. Він узяв Беллу за руку — не за ту, котрою вона й досі затуляла живіт.
— Белло, кохана, ми хочемо попросити тебе зробити дещо страховинне, — мовив він, використовуючи ті самі означення, що й у розмові зі мною, — дещо огидне.
Ну, принаймні він нічого від неї не приховував.
Вона легенько, хапливо вдихнула.
— Наскільки огидне?
Відповів Карлайл.
— Нам здається, що плодові потрібна їжа не така, як тобі, а така, як нам. Нам здається, він голодний.
Вона кліпнула.
— Ой! Ой!
— Твій стан — стан вас обох — ненастанно погіршується. Ми не можемо марнувати час, щоб шукати трохи легшого для тебе способу… Найшвидший шлях перевірити нашу теорію…
— Мені доведеться випити самій, — прошепотіла Белла. Вона ледь помітно кивнула — сили вистало хіба що на найпростіший рух. — Я зможу. Попрактикуюся на майбутнє, еге ж? — її безкровні вуста розтягнулися в слабкій усмішці, коли вона дивилася на Едварда. Але він не усміхнувся навзаєм.
Розалія почала нетерпляче відбивати такт ногою. Цей звук неймовірно дратував. Цікаво, як вона вчинить, якщо я просто зараз швиргону її об стіну?
— Ну, то хто для мене упіймає ведмедика гризлі? — прошепотіла Белла.
Карлайл і Едвард обмінялися швидкими поглядами. Розалія припинила стукотіти ногою.
— Що таке? — здивувалася Белла.
— Експеримент буде набагато ефективнішим, якщо ми не згладжуватимемо гострих кутів, — мовив Карлайл.
— Якщо плоду хочеться крові, — пояснив Едвард, — то хочеться йому крові зовсім не тваринної.
— Ти не почуєш відмінності, Белло. Просто не думай про це, — заохотила її Розалія.
Беллині очі розширилися.
— Хто? — видихнула вона, і погляд її метнувся до мене.
— Я тут не в ролі донора, Білко, — пробурмотів я. — Крім того, оте хоче людської крові, тож моя навряд чи підійде…
— У нас є запас крові, — пояснила Розалія, перебиваючи мене, перш ніж я встиг закінчити фразу, — наче мене там і зовсім не було. — Ми для тебе тримали — так, про всяк випадок. Тож ні про що не турбуйся. Все буде гаразд. У мене гарне передчуття, Белло. Я певна, що малюкові значно покращає.
Белла провела долонею по животі.
— Ну, — ледь чутно прохрипіла вона, — я вмираю з голоду, тож певна, що й він теж, — знову вона намагалася жартувати. — Спробуймо. Мій перший вурдалацький чин.
РОЗДІЛ 13. ДОБРЕ, ЩО В МЕНЕ ЗАЛІЗНИЙ ШЛУНОК
Карлайл із Розалією метнулися до сходів і вмент зникли з очей. Я чув, як вони сперечалися: варто підігрівати чи ні. Фе! Цікаво, які ще експонати з кімнати жахів вони зберігають удома? Холодильник, повний крові, — ставимо плюсик. Що ще? Камера тортур? Кімната, повна трун?
Едвард залишився — він тримав Беллу за руку. Обличчя його знову помертвіло. Здавалося, йому бракує енергії зберегти хоча б той легенький натяк на надію, який запалив його нещодавно. Вони не відривали одне від одного очей, проте зовсім не як закохані. Було враження, що вони ведуть беззвучну розмову. Трохи нагадало мені Сема й Емілію.
Ні, вони не схожі були на солодкавих закоханих, але від того дивитися на них було ще важче.
Тепер я розумію, як було Лі повсякчас спостерігати отакі картини. Чути думки в Семовій голові. Звісно, нам усім було її шкода — ми ж не чудовиська, принаймні не в цьому сенсі. Проте, гадаю, ми не схвалювали її поведінки в такій ситуації. Вона-бо кидалася на всіх, намагалася зробити нас такими ж нещасними, як була сама.
Та я більш ніколи не думатиму про неї погано. Як можна втримати весь цей біль у собі? Як можна втриматися й не спробувати зняти з себе тягар, перекинувши хоч частку його на когось?
А якщо мені все одно судилося очолити зграю, як можу я винуватити її, що вона схотіла обмежити мою свободу, приєднавшись до мене? Я б учинив так само. Якби в мене була можливість уникнути цього болю, я б її використав теж.
За секунду Розалія вже мчала сходами вниз — летіла через кімнату, як вітер, розворушуючи кусючий запах. Зупинилася вона на кухні, і я почув рипіння дверцят буфета.
— Непрозоре, Розаліє, — муркнув Едвард. І закотив очі.
У Белли на обличчі з’явився допитливий вираз, проте Едвард у відповідь тільки похитав головою.
Розалія промчала через кімнату і знову зникла.
— Це була твоя ідея? — прошепотіла Белла — голос її був хрипкий, адже вона намагалася говорити якомога голосніше, щоб я почув. Забуваючи, що слух я мав дуже тонкий. Мені навіть подобалося, що вона іноді, здавалося, цілком забувала, що я був не зовсім людиною. Я присунувся ближче, аби їй не доводилося так напружуватися.
— Не треба на мене покладати відповідальність за це. Це твій вурдалак читав уривки моїх думок і сам складав їх докупи.
Вона легенько всміхнулася.
— Не думала, що знову побачу тебе.
— Я, зізнаюсь, теж, — відгукнувсь я.
Стояти було якось дивно, але ж вампіри поприбирали всі меблі, готуючи лікарняну палату. Гадаю, їх це не хвилювало: якщо ти камінь, тобі байдуже — стоїш ти чи сидиш. Та й я би не надто звертав на це увагу, просто почувався зовсім знесиленим.
— Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити. Мені прикро.
— Та все гаразд. Мабуть, рано чи пізно я б усе одно повстав проти чогось, що звелів би мені Сем, — збрехав я.
— Але ж Сет… — прошепотіла вона.
— Він щасливий, що може допомогти.
— Мені так неприємно, що я завдаю вам клопоту.