Я коротко реготнув — то був радше рик, ніж сміх.
Вона легенько зітхнула.
— Все як завжди, еге ж?
— Еге ж.
— Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, — запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.
Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив — саме коли вона мала отакий вигляд, — може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.
— Насправді мені нема куди йти, — мовив я, намагаючись говорити спокійно. — Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.
— Лі? — ледь не задихнулася вона.
— А ти їй не розповів? — запитав я Едварда.
Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.
Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.
— Навіщо? — видихнула вона.
Мені не кортіло переповідати історію всього роману.
— Хотіла наглянути за Сетом.
— Але ж Лі нас ненавидить, — прошепотіла вона.
Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.
— Лі нікого не чіпатиме, — (крім мене). — Вона в моїй зграї, — скрививсь я на власні слова, — тож слухається моїх вказівок.
Ага.
Беллу мої слова теж не особливо переконали.
— Ти боїшся Лі, — мовив я, — і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?
З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.
Белла нахмурилася.
— Не треба. Розалія… вона розуміє.
— Еге ж, — буркнув я. — Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне — щоб мутантові це не загрожувало.
— Джейкобе, не будь таким бовдуром, — прошепотіла вона.
Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.
— Ти так кажеш, ніби це можливо.
Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося — куточки її крейдяних вуст розтягнулися.
А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко — з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре — нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.
Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього — в погляді знову читався переляк.
— Ми можемо спробувати щось інше, — тихо мовив Карлайл.
— Ні, — шепнула Белла. — Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…
На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.
Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.
Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.
— Дякую, — прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.
— Не звертай на них уваги, — промурмотіла Розалія.
Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут не місце, я не належу до цього світу. Я подумав був тихенько вислизнути, проте збагнув, що Беллу це ще тільки більше знітить — їй буде лишень важче зробити те, що вона задумала. Вона вважатиме, що я не міг зостатися через огидливість. І це буде майже правдою.
І все-таки. Хоча я не хотів брати на себе відповідальність за цю ідею, та не волів і власноруч усе зіпсувати.
Белла піднесла горнятко до обличчя й понюхала кінець соломинки. Вона здригнулася, а тоді скривилася.
— Белло, серденько, ми знайдемо кращий вихід, — кинувся до горнятка Едвард.
— Защепи собі пальцями ніс, — запропонувала Розалія. Вона кинула такий палючий погляд на Едвардову простягнуту руку, наче от-от вчепиться в неї зубами. Непогано було б. Не думаю, що Едвард і це спустить на гальмах, а я б із радістю подивився, як білявка втрачає котрийсь зі своїх членів.
— Ні, це не тому. Це я тому… — Белла шумно вдихнула. — Пахне добре, — зізналася вона слабеньким голосом.
Я ковтнув, намагаючись бридливо не скривити обличчя.
— Це гарний знак, — заохотила Беллу Розалія. — Це означає, що ми на вірному шляху. Отож варто спробувати.
Якщо зважити, як білявка розцвіла, я міг тільки дивуватися, чого це вона не застрибала в шаленому танку.
Белла встромила соломинку собі поміж вуст, щільно заплющила очі та зморщила ніс. Я чув, як хлюпочеться кров у горнятку — в неї знову тремтіла рука. Вона сьорбнула, а тоді застогнала, так і не розплющуючи очей.
Едвард і я воднораз зробили крок уперед. Він торкнувся її обличчя. Я стиснув долоні в замок за спиною.
— Белло, кохана…
— Все гаразд, — шепнула вона у відповідь. Вона розплющила очі та знизу вгору витріщилася на нього. Вираз її обличчя був… винуватий. Прохальний. Переляканий. — На смак теж добре.
Шлунковий сік хляпнув у мене в животі, загрожуючи вирватися назовні. Я міцно зціпив зуби.
— Добре, — повторила білявка в піднесенні. — Гарний знак. Едвард притиснув долоню Беллі до щоки, пальцями повторюючи контур її тендітного обличчя.
Белла зітхнула і знову взяла соломинку в рот. Цього разу вона зробила великий ковток. Цей рух був не таким виснаженим, як її поведінка перед тим. Наче якийсь інстинкт узяв гору.
— А в животі як? Тебе не нудить? — запитав Карлайл.
Белла похитала головою.
— Ні, мене не нудить, — прошепотіла вона. — Мій перший ковток, еге ж?
Розалія просто розцвіла.
— Чудово!
— Розо, гадаю, ще зарано радіти, — пробурмотів Карлайл.
Белла зробила ще один ковток крові. А тоді кинула погляд на Едварда.
— Це не зіб’є нас із рахунку? — шепнула вона. — Чи відкриємо рахунок потому, як я обернуся на вурдалака?
— Ми не ведемо жодних рахунків, Белло. У будь-якому разі за це ніхто не вмирав, — він кволо усміхнувся. — Твій рахунок іще чистий.
Я не втямив ані слова.
— Поясню пізніше, — пообіцяв Едвард зовсім тихо — наче не сказав, а просто видихнув слова.
— Що? — шепнула Белла.
— Нічого, то я сам до себе, — спокійно збрехав він.
Якщо йому пощастить, якщо Белла виживе, йому не вдасться дурити її, коли її чуття стануть такими ж гострими, як і його. Доведеться попрацювати над чесністю.
Едвард ледь помітно скривив вуста, наче боровся з посмішкою.
Белла сьорбнула ще трошки, втупившись поглядом у вікно. Мабуть, намагалася вдати, що нас тут немає. Чи тільки мене немає. Бо ж більше ніхто з присутніх не почував бридливості до того, що вона робила. Навпаки — либонь, вони ладні були самі видерти горнятко в неї з рук.
Едвард закотив очі.
Господи, як хтось може витримати співжиття з ним? Шкода, що він не може чути думок Белли, бо в іншому разі він довів би її так, що вона втекла б від нього світ за очі.
Едвард коротко хихотнув. Белла метнула на нього погляд — і всміхнулася, побачивши веселість на його обличчі. Певен, такого вона давненько вже не бачила.
— Що смішного? — видихнула вона.
— Джейкоб, — відповів він.
Вона обернулася, посилаючи і мені змучену посмішку.
— Джейк такий нервовий, — погодилася вона.
Чудово, я перетворився на придворного блазня.
— Піф-паф, — пробурмотів я, націлюючи на них уявний пістолет.
Вона знову всміхнулася і зробила ще один великий ковток із горнятка. Я здригнувся, почувши, як соломинка забуркотіла, втягуючи бульбашки повітря.
— Готово, — мовила Белла вдоволено. Голос її був чіткіший — до сі хрипкий, проте вже не той шепіт, що сьогодні зранку. — Якщо я не виблюю це, Карлайле, ти повиймаєш із мене голки?
— Щойно зможу, — пообіцяв він. — Відверто кажучи, вони все одно не приносять бажаного результату.
Розалія попестила чоло Белли, і вони обмінялися поглядами, повними надії.
І всі миттю помітили — горнятко людської крові змінило все. До Белли поверталася барва — на воскових щоках з’явився ледь помітний рум’янець. І вона, здається, більше не потребувала, щоб Розалія підтримувала її. Дихала вона легше, і я міг заприсягнутися, що серцебиття її стало дужчим, рівнішим.
Самопочуття її поліпшилося.
А тінь надії в Едвардових очах зміцніла.
— Хочеш іще? — наполегливо запропонувала Розалія.
Белла зіщулилася.
Едвард метнув на Розалію лютий погляд, перш ніж заговорив до Белли.
— Тобі не треба пити ще просто зараз.
— Так, знаю. Але… мені хочеться ще, — похмуро зізналася вона.
Розалія тонкими й гострими пальцями розчесала гладеньке волосся Белли.
— Тобі не слід соромитися цього, Белло. Твоє тіло має потреби. Ми це розуміємо, — спершу голос її був заспокійливим, проте за мить вона гостро додала: — А якщо хтось цього не розуміє, його тут не тримають.
Фраза призначалася мені, звісна річ, проте я не збирався дозволити білявці вивести мене з рівноваги. Я був радий, що Белла почувалася краще. Що з того, що засіб досягнення мети викликав у мене огиду? Я ж бо нічого навіть не сказав.
Карлайл забрав горнятко з долоні Белли.
— Я миттю.
Коли він зник, Белла втупилася в мене.
— Джейку, ти маєш жахливий вигляд, — прокаркала вона.
— На себе подивися.
— Я серйозно — ти коли востаннє спав?
Я хвильку подумав.
— Га! Я навіть і не певен.
— О Джейку! Я й твоє здоров’я занапащу. Не будь дурним.
Я скреготнув зубами. Вона має право вбивати себе заради почвари, а я не маю права пропустити кілька ночей сну, щоб подивитися, як вона це робить?
— Будь ласка, спочинь, — вела вона далі. — Нагорі є кілька ліжок — можеш прилягти у будь-якому з них.
Та вираз на обличчі Розалії свідчив про протилежне — жодне з ліжок не призначалося мені. Я на мить замислився, для чого Несплячій Красуні взагалі потрібні ці ліжка. Чи просто вона так ревно берегла свою власність?
— Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.
Вона зробила гримаску.
— Ясно.
Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.
Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.
— Як ти зараз почуваєшся? — запитав Карлайл.
— Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?
— Карлайле, ти тільки поглянь на неї, — муркнула Розалія задоволено, як кішка — на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. — От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.
— Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи — поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?
— Яєць, — миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.
Я моргнув — і заледве спромігся розліпити повіки.
— Джейкобе, — пробурмотів Едвард, — тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся — обіцяю, коли що — одразу знайду тебе.
— Звісно, звісно, — промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.
— Це правда, — погодився Едвард.
Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.
— Видужуй, — мовив я.
— Дякую, Джейкобе, — вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.
— Накрийте її ковдрою чи ще чимось, — буркнув я, повертаючись до дверей.
Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.
— Чорт забирай, — рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.
Що сталося? — прокричав я безмовно.
Прибульці, — відповів Сет, — щонайменше троє.
Вони розділилися?
Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, — заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. — Поки що більше ніде ознак нападу.
Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.
Вони стишують біг. Ех, як це дивно — коли не можеш їх чути! Гадаю…
Що?
Гадаю, вони зупинилися.
Чекають на решту зграї?
Ч-ш-ш! Чуєш це?
Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.
Хтось перевертається?
Схоже на те, — погодився Сет.
Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.
Прикриваю тобі спину, брате.
Вони наближаються, — нервово зауважив Сет. — Повільно. Пішки.
Я вже близько, — мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття — я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.
Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, — глузливо подумала Лі.
Лі, думай про гру.
Четверо, — втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. — Троє вовків, один чоловік.
І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.
Отож тепер моє місце нижче за Сетове, — буркнула вона сама до себе.
Хто рано встає, тому Бог подає, — самовдоволено подумав Сет. — Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.
Бути під началом меншого брата — ніяке не підвищення.
Ч-ш-ш! — гримнув я. — Мені байдуже, які місця ви займете. Тільки стуліть писки й приготуйтеся.
Кілька секунд потому вони з’явилися в полі зору — вони йшли, як і передбачав Сет. Першим був Джаред — у подобі людини, з піднятими догори руками. Пол, Квіл та Колін прямували слідком за ним на чотирьох. У їхній поставі не було агресії. Вони трималися позаду Джареда, нашорошивши вуха, — сторожкі, проте спокійні.
Але… дивно, що Сем прислав Коліна, а не Ембрі. Я б учинив не так, якби висилав посольство на ворожу територію. Я б не висилав хлопчака. Краще вже досвідченого бійця.
Відвертають увагу? — подумала Лі.
Може, Сем, Ембрі та Бреді зараз заходять із другого боку? Але не схоже на те.
Хочеш, я перевірю? Я можу оббігти коло й повернутися за дві хвилини.
А мені, може, варто попередити Калленів? — поцікавився Сет.
А якщо вони того й прагнуть — розділити нас? — запитав я. — Каллени й так знають, що щось відбувається. Вони готові.
Сем не такий дурний… — прошепотіла Лі, пронизана жахом. Вона уявила, як Сем нападає на Калленів тільки втрьох.