На ім’я Ендрюз, до речі, не відгукувався ніхто. На думку Качура (котрий, певно, найкраще вмів робити прямі висновки з наявних фактів), раніше Ендрюзом могли звати когось дев’ятого, але його вже затуркали інші, агресивніші персонажі.
Така складна особистість, як Разом-Нас-Багато, могла знайти свою нішу лише серед таких привітних людей, як перераховані мешканці закутку під мостом. І вони радо надали йому, чи їм, рівну частку в своєму братстві та місце біля димучого багаття. Людина, що була собою не довше ніж п’ять хвилин поспіль, цілком пасувала до їхнього гурту.
Ще однією річчю, котра об’єднувала гурт (хоча, мабуть, ніщо не могло об’єднати Разом-Нас-Багато), була готовність повірити в те, що собака може розмовляти. Члени гурту, що грілися поблизу тьмяного багаття, були певні, що їм доводилось розмовляти з багатьма об’єктами — такими, як стіни, наприклад. У порівнянні з цим собака був дрібницею. Також вони з повагою ставились до того факту, що Гаспид {9} мав найгостріший розум серед них усіх, і ніколи не пив рідин, які роз’їдають те, у що їх налито.
— Спробуймо ще раз, гаразд? — сказав він. — Якщо ви продасте тридцять штук оцього, вам дістається долар. Цілий долар. Зрозуміло?
— Креветко!
— Кря!
— Го-го!
— Скільки це вийде старих черевиків?
Гаспид зітхнув.
— Арнольде, на ці гроші ти можеш купити стільки старих черевиків, що…
З боку Разом-Нас-Багато почулося бурмотіння, і решта гурту одразу замовкла. Ніхто не міг передбачити, якого коника викинуть Разом-Нас-Багато, якщо перед цим вони мовчали довше хвилини.
Завжди була загроза, що це виявиться Душило.
— Дозвольте поцікавитись, — вимовив Разом-Нас-Багато чудернацьким хрипким дискантом.
Всі розслабилися: це було схоже на Леді Герміону. Вона проблем зазвичай не створювала.
— Так, шановна пані, — промовив Гаспид.
— Це часом не буде… роботою?
Жахливе слово кинуло всіх присутніх у вир холодного поту.
— Йопть!
— Кря!
— Го-го?!
— Креветко!!!
— Ні-ні-ні, — поспішно заговорив Гаспид. — Хіба ж це схоже на роботу? Яка ж це робота? Просто роздаєш оці штуки й отримуєш гроші — хіба це можна назвати роботою?
— Я ненавиджу роботу! — закричав Домовина Генрі. — Я соціально неадекватний індивід, не придатний ні до якої роботи!
— Ми ніколи не працюємо, — додав Колобок Арнольд. — Ми джен-тель-мени, ми не якісь там про-ле-та-рі!
— Кхм, — сказала Леді Герміона.
— Леді та джен-тель-мени, — галантно уточнив Арнольд.
— Ця зима видалась досить паскудною. Гроші можуть дуже знадобитись, — зауважив Качур.
— Для чого?
— Арнольде, за долар на день ми зможемо вести королівське життя!
— Тобто нам повідрубують голови?
— Ні, просто…
— Або хтось залізе в наш туалет із розпеченою кочергою, і…
— Ні! Я мав на увазі, що…
— А може, нас потоплять у бочках з портвейном?
— Арнольде, це не королівське життя — це королівські смерті!
— Не уявляю собі такої бочки портвейну, яку ти не висушив би кількома ковтками, — промимрив Гаспид. — То що, панове? Тобто — то що, пані та панове? Мені — тобто, даруйте, Ронові — сказати тому хлопцеві, що ми згодні?
— Гаразд.
— Окей.
— Го-го.
— Креветко.
Всі поглянули на Разом-Нас-Багато. Його губи заворушилися, обличчям промайнуло кілька гримас, і врешті він підняв угору руку з п’ятьма розчепіреними пальцями.
— Кваліфікована більшість, — підсумував Гаспид.
Пан Шпилька припалив сигару. Паління було його єдиною вадою. Принаймні, це була єдина з його вад, котру він сприймав як ваду. Всі інші були просто професійними навичками.
Пан Тюльпан теж мав силу-силенну вад, але сам він вважав такою лише звичку до дешевого лосьйону після гоління (мусить же чоловік щось пити?). Наркотики не рахувалися хоча б тому, що єдиний випадок, коли панові Тюльпанові вдалося розжитися справжніми наркотиками, стався після пограбування лікаря-коновала. Пан Тюльпан прийняв тоді дві великі пілюлі з лікаревих запасів, і кожна вена на його тілі миттю перетворилася на товстенний фіолетовий шланг.
Пан Шпилька та пан Тюльпан не були якимись там грабіжниками — принаймні, вони не вважали себе грабіжниками. Не були вони й злодіями — принаймні, вони ніколи не назвали б себе злодіями. Також вони не асоціювали себе з Найманцями. Найманці вишукано вдягалися і мали правила. Шпилька та Тюльпан — «Нова фірма», як полюбляв називати їх пан Шпилька — ніяких правил не мали.
Вони воліли думати про себе як про швидку допомогу. Вони були людьми, котрі потрапляли до яких завгодно місць і здійснювали які завгодно дії.
Необхідно уточнити, що словосполучення «вони думали» означає «пан Шпилька думав». Пан Тюльпан, безумовно, теж регулярно працював головою — з відстані не більше восьми дюймів — але, за винятком однієї-двох неочікуваних сфер, він не був людиною, котра працювала своїм мозком. Багатоходові міркування він полишав панові Шпильці.
Пан Шпилька, в свою чергу, не був зіркою першої величини, коли справа торкалася безтямного насильства. І поважав здатність пана Тюльпана практикувати таке насильство у, фактично, необмежених обсягах. Ще коли вони вперше зустрілись і роздивились один в одному риси, що обіцяли зробити їхнє партнерство чимось більшим за звичайну суму складових, він зрозумів, що пан Тюльпан не був звичайним головорізом, яким видавався всім іншим. Деякі негативні риси можуть досягати такого ступеня досконалості, що це змінює саму їхню суть. І пан Тюльпан перетворив свою лють на мистецтво.
Це не була лють через щось. Це була чиста, платонічна лють, невичерпний фонтан червоно-гарячої ненависті, що бив звідкілясь із доісторичних глибин душі. Пан Тюльпан усе своє життя стояв на тій тонкій межі, яку інші перетинають за мить до того, як їх зриває з котушок і вони починають трощити голови оточуючих великим гайковим ключем. Пан Шпилька іноді замислювався, що ж то мусили зробити з чоловіком, аби він став такий лихий. Та для пана Тюльпана минуле було далекою країною з дуже добре захищеними кордонами. Часом пан Шпилька чув уночі його крики.
Винайняти пана Шпильку та пана Тюльпана було досить непросто. Для цього треба було знати правильних людей. Точніше, для цього треба було знати неправильних людей, а познайомитись із ними ви могли, зайшовши до бару певного штибу й лишившись живим протягом десяти хвилин. Це було щось на зразок першого тесту.
Неправильні люди, звісно, не знали самих пана Шпильку та пана Тюльпана. Але вони могли знати якого-небудь чоловіка, котрий при зустрічі натякнув би, що він міг би знати, як вийти на зв'язок із кимось на кшталт «Нової фірми». На перший раз цей чоловік навряд чи пригадав би щось іще, оскільки в нього стався б напад амнезії, викликаний нестачею готівки. Але після сеансу лікування він міг би назвати вам адресу, де ви в темному кутку зустрілися б іще з одним чоловіком. Цей останній категорично заявив би вам, що не знає нікого на прізвище Тюльпан чи Шпилька — і поцікавився б, де ви будете сьогодні, скажімо, о дев’ятій вечора.
І лише тоді ви нарешті зустрілися б із паном Шпилькою та паном Тюльпаном.
В ході зустрічі вони з’ясували б, чи маєте ви гроші, з’ясували б, на яку послугу за ці гроші ви чекаєте, а якщо ви цілковитий дурень, з’ясували б і вашу адресу.
Тож члени «Нової фірми» дуже здивувалися, коли їхній останній клієнт вийшов на них напряму. Це непокоїло — як і те, що це був мрець. Ні, зазвичай «Нова фірма» легко давала собі раду з трупами — але не в тому випадку, коли вони розмовляли.
Пан Підступп кашлянув. Пан Шпилька помітив, що при цьому з його рота шугнула хмарка пилу. Адже пан Підступп був зомбі.
— Я повинен вкотре наголосити, — сказав пан Підступп, — що у цій справі я виступаю лише виконавцем…
— Як і ми, — вставив пан Шпилька.
Пан Підступп усім своїм виглядом продемонстрував, що й за тисячу років не стане хоча б у чомусь подібним до пана Шпильки, проте продовжив:
— Приблизно. Мої клієнти висловили побажання знайти… експертів. Я знайшов вас. Я передав вам певні закриті інструкції. Ви прийняли умови угоди. І, наскільки я розумію, в результаті ви здійснили певні… приготування. Характер цих приготувань мені невідомий, і лишиться невідомим мені і надалі. Моє відношення до вас є дуже відносним, якщо можна так висловитись. Ви мене розумієте?
— Що це ще, мля, за ігри в слова? — обурився пан Тюльпан.
Той факт, що він має справу з мертвим адвокатом, змушував його почуватися некомфортно.
— Ми бачимось лише в разі необхідності, ми говоримо лише про необхідне.
— Ненавиджу зомбі, мля, — сказав пан Тюльпан.
Того ранку він спробував дещо, знайдене в коробочці під умивальником. Якщо це прочищає труби, вирішив він, отже, це хімія. Тепер його нутрощі подавали мозкові дивні сигнали.
— Певен, що це взаємно, — сказав пан Підступп.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив пан Шпилька. — Ви маєте на увазі, що якщо справи підуть кепсько, ви нас у житті не бачили.
— Кхм, — кашлянув пан Підступп.
— Так-так, у не-житті, — виправився пан Шпилька. — Гаразд. Як щодо грошей?
— Згідно з вашим проханням, тридцять тисяч доларів на особливі витрати буде включено до вже погодженої суми.
— Камінцями. Не готівкою.
— Безумовно. Та й навряд чи мої клієнти підписали б вам чек. Ви отримаєте дорогоцінності ввечері. І, напевне, я повинен згадати ще про одну річ.
Сухі пальці зашурхотіли сухими аркушами в сухому портфелі, й зомбі передав панові Шпильці папку.
Пан Шпилька почав читати, потім швидко перегорнув кілька сторінок.
— Можете показати своїй мавпочці, — сказав пан Підступп.
Пан Шпилька встиг схопити руку пана Тюльпана до того, як та зіткнулася з головою зомбі. Пан Підступп і оком не зморгнув.
— У нього вся наша історія, пане Тюльпане!
— То й що? Я зараз, мля, відірву його мертву головешку!
— Не відірвете, — сказав пан Підступп. — Ваш колега пояснить, чому.
— Тому що наш підступний друг зробив чимало копій, авжеж, пане Підступп? І, напевне, зберігає їх у найрізноманітніших місцях на випадок своєї смер… е-е-е… на випадок…
— Непорозумінь, — рівно сказав пан Підступп. — Чудово. Ви маєте дуже цікаве минуле, джентльмени. І ви досить молоді. Завдяки своїм талантам ви за короткий час пройшли довгий шлях і отримали певну репутацію в обраній вами справі. І хоча я не маю жодного уявлення про ваше нинішнє завдання — ані найменшого уявлення, наголошую — я не сумніваюся, що ви справите враження на нас усіх.
— Він знає про дільце у Квірмі? — спитав пан Тюльпан.
— Так, — відповів пан Шпилька.
— Про дріт, лебідку і того, мля, банкіра?
— Так.
— І про цуценятко й того малюка?
— Тепер і про це теж, — сказав пан Шпилька. — Він знає майже все. Дуже розумно. Гадаєте, пане Підступп, вам відомі й місця поховання тіл?
— Я спілкувався з деким із них, — відповів пан Підступп. — Але, схоже, ви ніколи не чинили злочинів на території Анк-Морпорку — інакше, звісно, я б із вами й не говорив.
— Звідки він взяв?! — обурився пан Тюльпан.
— Наскільки я розумію, ви раніше ніколи не бували в цьому місті.
— То й що? Сьогодні ми, мля, мали цілий день!
— Вас упіймали?
— Ні!
— В такому разі, ви не здійснювали злочинів. Чи можу я висловити надію, що ваші справи в цьому місті не передбачають і надалі ніяких порушень закону?
— Поза всяким сумнівом, — сказав пан Шпилька.
— Тутешня Варта в деяких випадках виявляє неабияку наполегливість. А численні Гільдії ревно охороняють свої професійні інтереси.
— Ми глибоко поважаємо поліцію, — запевнив пан Шпилька. — І високо цінуємо її самовіддану працю.
— Ми обожнюємо поліцію, мля, — додав пан Тюльпан.
— Якби хтось організовував поліцейський бал, ми перші купили б квитки, — сказав пан Шпилька.
— Особливо якби це було в якійсь старовинній залі, — вставив пан Тюльпан. — Ми ж любимо красу.
— Я лише хотів переконатись, що ми порозумілися, — сказав пан Підступп, із клацанням застібаючи свого портфеля.
Він підвівся, кивнув на прощання і дерев’яною ходою полишив приміщення.
— Що за… — почав пан Тюльпан, але пан Шпилька приклав пальця до вуст.
Тихо перетнувши кімнату, він раптом рвучко відчинив двері. Але адвоката за ними не було.
— Він же, мля, знає, яке в нас завдання, — гарячково прошепотів пан Тюльпан. — Якого він прикидається?
— Бо він юрист, — відповів пан Шпилька. — Гарне тут місце, — додав він голосно.
— Ха! — зневажливо сказав пан Тюльпан. — Я спочатку помилився, але потім побачив, що ось це — ніяке не бароко, а нещасна копія пізнього вісімнадцятого століття. Всі пропорції неправильні. А оті колони в залі? Ефебський стиль шістнадцятого століття з джелібейбськими шпилями часів, мля, Другої Імперії! Я ледве стримався, щоб не реготати.
— Авжеж, — погодився пан Шпилька. — Як я вже зазначав, пане Тюльпане, в багатьох відношеннях ви таки дуже неординарна особистість.
Пан Тюльпан підійшов до завішеної тканиною картини й відтягнув покривало.
— Гм. Да-Квірмі, мля, — сказав він. — Я бачив репродукції. «Жінка з тхором». Він написав це, коли щойно переїхав з Геної й перебував під впливом Караваті. Бачиш ці мазки пензля? І як структура цих мазків керує поглядом? Зверни увагу на світло, що ллється з вікна за її, мля, спиною. І як ніс тхора ніби слідкує за тобою, коли ти пересуваєшся кімнатою, дивлячись на картину. Він, мля, був справжній геній. Мені не соромно зізнатись, що якби я був тут один, я би просльозився.
— Гарна картина.
— Гарна?! — скрикнув пан Тюльпан у відчаї від невігластва колеги. Підійшовши до статуї біля дверей, він уважно вивчив її поглядом, після чого легенько пробіг пальцями по мармуру.
— Я так і думав! Скольпіні, мля! Закладаюсь на що завгодно. Але я ніколи не бачив цього в каталогах. І це стоїть у пустому будинку, де хто хочеш може зайти й потягти що завгодно!
— Це місце під надійним захистом. Ти ж бачив печатки на дверях.
— Гільдії, мля? Купка лохів. Ми могли би пройти крізь це місто, як гарячий ніж крізь тонесеньку кригу, і ти це знаєш. Все, що тут є — це лохи, тупі каменюки, коротуни та дохляки {10}… Ми могли б усе це місто просто, мля, рознести.
Пан Шпилька промовчав. Йому теж спадало на думку щось подібне — але, на відміну від свого колеги, він волів не перетворювати першу-ліпшу думку на негайну дію.
«Фірма» справді ніколи раніше не працювала в Анк-Морпорку. Пан Шпилька тримався подалі від цього міста, бо, по-перше, довкола було чимало інших міст, а по-друге, інстинкт самозбереження говорив йому, що Велике Вахуні може почекати [*] {11}. Проте ще відтоді, як він познайомився з паном Тюльпаном і зрозумів, що його винахідливість у поєднанні з безмежною люттю пана Тюльпана обіцяє карколомну кар’єру, він вибудовував План. А поки вони робили свої справи в Геної, Псевдополі, Квірмі — містах, у яких було легше орієнтуватись, адже вони були меншими за Анк-Морпорк. Хоча останнім часом починали робитись все подібнішими.
Причина успіхів «Нової фірми», як здогадувався пан Шпилька, полягала в тому, що всі розумні істоти рано чи пізно стають надто м’якотілими. Взяти, наприклад, тролівську Бречію. Відколи Хонкослебовий Шлях проліг до самісінького Убервальду, а войовничі клани було упокорено, тролі стали м’якотілими. Їхні тани почали поводитись, як шляхтичі. Скрізь було одне й те саме: давні лісові банди та нащадки розбійницьких родів досягали певної рівноваги з суспільством — і осідали на одному місці, стаючи бізнесменами та землевласниками. Вони економили на дружинниках, натомість винаймаючи лакеїв. А коли виникали ускладнення, для подолання яких потрібна була розумна і незакомплексована сила — з’являлася «Нова фірма». Незмінно ефективна.